Комунікувати Любов’ю

14479756_1246346498750896_6057898192175397670_nХристиянство – це релігія комунікативної любові. Без реалізації любові до Бога і людини християнство перестає бути самим собою, втрачає свій найглибший сенс – наслідування Христа у самозреченні “аж до смерти, і смерти хресної” (Фил. 2:8). Спілкування через любов – послух, смирення, милосердя, взаємодопомога, жертовне служіння – супроводжує Християнина все його життя. “По тому пізнають, що ви учні Мої, коли будете мати любов поміж собою”. Але ця “комунікація у любові” повинна проявляти себе не лише до найближчих і просто ближніх, кого відомий богослов Томаш Галік називає “закхеями“, людьми, які недалеко від Христа, але не наважуються наблизитись до Нього, але і до тих, кого ми вважаємо “самарянами“. Саме із такими людьми “закхеями” та “самарянами” християнин веде діалог. Ціллю якого є примноження любові у світі.

Один із батьків сучасного діалогізму, Мартін Бубер, вважав, що шлях однієї людини до іншої (у нашому випадку мова буде йти про релігію) починається із пошуку себе. У діалозі ми ідемо від себе і через себе до іншого для того, щоб досягнути з іншою людиною “єдності переживань“. Оця “єдність переживань” і є метою діалогу. Отже початок діалогу лежить на платформі самопізнання та самовдосконалення і тому для нього можна визначити певні цілі. Тому зосередимо свою увагу на ключових моментах, як творити цю комунікацію Любові між різними конфесіями та релігіями.

Подолання негативних стереотипних уявлень один про одного, краще пізнання один одного. Не раз у псевдоправославній літературі, яка ще й претендує на науковість, можна прочитати багато відверто безглуздої, а часто і абсолютно неправдивої інформації щодо інші релігії чи конфесії, зокрема ті, які стосуються діалогу між Православною та іншими християнськими Церквами. Заради справедливості слід сказати, що й інші конфесії не заперечують такої тактики. Об’єктами спотворення стають як малозрозумілі для загалу істини (вчення про Filioque, про дію Божої благодаті, про звершення Таїнств, надлишкові добрі діла), так і досить відомі (про чистилище і взагалі загробну участь, про примат Папи, непорочне зачаття Богородиці тощо). У цьому контексті міжконфесійний діалог покликаний відкрити один одному багатий світ християнства у його різносторонніх проявах.

Співпраця у вирішенні щоденних проблем людства: бідність, хвороби, неграмотність, соціальна та класова нерівність. Святитель Іоан Золотоустий говорив, що ми, тобто люди, не маємо нічого спільного лише з дияволом, а між собою у нас багато спільного. Ми всі нащадки Адама, у венах кожного із нас тече однакова червона кров, ми однаково відчуваємо біль, голод, холод, страждання. І це стосується не лише тіла, але і душі. Для усіх нас є спільними цінності, які прийнято називати загальнолюдськими. Незалежно від того, якому Богові поклоняється людина, для неї важливо відчувати біль іншої людини. І все це повинно відбуватись поза парадигмою культури, віри, раси, континенту. Справжній християнин взорує себе на Христа. Як би вчинив Спаситель? Чи спитав Він жінку-хананейку, у якого бога вона вірить? Чи докоряв Він жінці-самарянці, що вона моляться не в Єрусалимі, а на горі Гаразим? Господь просто виконував Свою місію: спасіння. Цей сотеріологіний аспект – спасіння заради спасіння – також є одним із завдань міжрелігійного (міжконфесійного) діалогу. “Православна Церква вважає важливим, щоб усі ми, християни, що надихаємось спільними принципами Євангелія, доклали зусиль, аби однодушно і солідарно зустрічати гострі проблеми сучасного світу, спираючись на прообраз нової у Христі людини” (із документів Святого і Великого Собору Православної Церкви, 18-26 червня 2016 року).

Виховання терпеливості та розуміння. Діалог повинен виховувати терпимість і віротерпимість. Преподобний Феодосій Печерський розмірковував над тим, чи слід допомагати латинянам. Він говорив, що вихований батьками так, що коли латинянин переконуватиме його у своїй вірі, то він не буде навіть говорити із ним, але коли попросить їсти і пити, то допоможе, не задумуючись. Це і є комунікація любові, це форма діалогу, коли любов до ближнього усуває догматичні перешкоди. “Вірно наслідуючи приклад апостолів і Богоносних отців, ми знову заглибилися в Євангеліє свободи, заради якої нас визволив Христос. Основою наших богословських обговорень була впевненість у тому, що Церква живе не для себе. Вона несе свідчення  Євангелія благодаті та істини і пропонує всьому світові дари Божі: любов, мир, справедливість, примирення, силу Хреста і Воскресіння і сподівання на вічність” (Послання Святого і Великого Собору Православної Церкви, 18-26 червня 2016 року).

Співпраця у проповіді Євангелія.Йдіть, навчайте всі народи” (Мф. 28: 19), – цей заклик Спасителя є незмінним для усіх християн, незалежно від конфесійної орієнтації. А тому у проповіді Благовістя співпраця християн, особливо у соціальних, просвітницьких, миротворчих проектах, повинна відбуватись без прозелітизму, без взаємних обвинувачень, без ворожості, без гордої псевдоунікальності. “Православна Церква має спільне усвідомлення необхідності міжхристиянського богословського діалогу й тому вважає, що він завжди має супроводжуватись свідченням світові через учинки взаєморозуміння та любові, які відбивають “радість невимовну” Благої Звістки (1Пет.1:8)” (із документів Святого і Великого Собору Православної Церкви, 18-26 червня 2016 року).

Запозичення Православною Церквою позитивного досвіду. Дотримання чистоти віри та незмінності Передання не заперечує саморозвитку. Ні Христос, ні святі апостоли, ні їх наступники та учні не відкидали важливості вдосконалення: “Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий” (Мф. 5: 48). Цей заклик Господа передбачає постійний і безперервний розвиток, адже шлях до божественної досконалості – це шлях, який ніколи не може закінчитись. Тому і Церква, як містичне тіло Христа, постійно набуває нового досвіду розвитку в Бозі і з Богом. Православна Церква не виключає дії Божої благодаті і в інших Церквах. Святитель Феофан Затворник порівнював дію Божої благодаті із диханням. Людина здорова має повноцінні легені і дихає на повні груди, людина з хворими легенями дихає важче, але залишається живим організмом, смертельно хвора людина, майже не дихає і помирає. Отак і дія Божої благодаті: в комусь є повноцінною, у комусь меншою, що не заважає такому організмові жити у Бозі. “Дух дише, де хоче” (Ін. 3: 8), і саме це передбачає можливість черпання досвіду віри, проповіді, служіння, любові поза Православ’ям. І це взаємний процес.

Глибоке взаємовивчення один одного дозволяє вести повноцінний діалог любові. Натомість незнання богословських істин один одного, ексклюзивізм та “маркування”, особисті амбіції, гординя, стереотипи, рани минулого можуть сформувати суспільну думку, далеку від істини та стояти на перешкоді діалогу. Неоправданий богословських егоїзм може закрити людські серця один до одного, може закрити від нас Христа. “У головному – єдність, у другорядному – різноманіття, і у всьому – любов“, – формула блаженного Августина, яка повинна бути визначальною у міжрелігійному діалозі.

Протоієрей Назарій Лозинський, кандидат богословських наук, викладач Львівської православної богословської академії УПЦ КП

 Текст виголошено як доповідь впродовж IV Постових читань у ЛПБА від 16 березня 2017 року

 

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.