Оглашенні вийдіть!

1Часто у наших богослужіннях натрапляємо на єктенію за оглашенних, тобто прохання за те, щоб вони навернулись до лона Церкви. Чому кажу «часто», бо зазвичай ієреї чи архієреї пропускають цю прохальну молитву, обмежуючись «тільки вірні ще і ще Господеві помолімся». Тому для більшості мирян досі невідомо, хто такі оглашенні і чого їх просять виходити з храму. Як подають нам довідкові джерела: оглашенні – це нехрещені або ж ті, що готуються прийняти це Таїнство. Оглашені можуть чути Боже Слово у межах Літургії слова, але не перебувати на тій частині Богослужіння, що називається Літургією вірних, причащаючись Тілом і Кров’ю Христа, тому їх і просять вийти. Якось під час однієї Літургії ми з чоловіком зауважили, що під час єктенії за оглашенних, коли священик просить оглашених «вклонити голови перед Господом», автоматично всі миряни схиляють голови, хоча більшість з них – вірні. Тоді ж мені подумалось, що цей жест не просто від незнання, у ньому ховається глибинна метафора: хто ж він – сучасний оглашенний?

Через тривалу працю з молоддю знаю про те, що сьогодні є чимало оглашенних, таких, як у ранніх періодах християнства. Так чимало моїх студентів, особливо ті, що зі східних, центральних чи південних областей, часто зізнаються, що є неохрещеними, проте вони і не спішать до лона Церкви, адже більшість з них обрала собі атеїстичний чи гностичний стиль світогляду. З іншого погляду – є чимало охрещених, які після того, як їхні хресні і не тільки батьки внесли до храму, більше жодного разу не переступали порогу церкви, є категорія хрещених, що приходять на богослужіння двічі на рік – на Різдво і Пасху. Кілька років тому мене здивувала думка  польського колеги, який також пише на релігійну тематику, що у Польщі більше 80% ідентифікують себе з РКЦ, проте менше 70% є активними вірними в Церкві. Тобто залишається 10-15%  або й 20% тих, які є формальними католиками. Думаю, що така релігійна панорама доречна не лише для Польщі, але й інших країн. Я замислилась над тим, чому існує оцей прошарок людей, які або є хрещеними без активного життя у своїй спільноті, або нехрещеними і навіть не мають бажання входити у лоно Церкви. Чому і сьогодні є фактичні чи ментальні оглашенні? Безумовно, хтось може сказати, що ці люди мають право на власний світогляд, позицію, ми живемо у демократичній країні з вільним правом вибору. Погоджуюсь, це все – вагомі аргументи, проте, на мій погляд, за цією конкретною аргументацією ховається щось більше, що виходить від нас, вірних. Це своєрідне прикриття прорахунків. Адже знову-таки, якщо пригадувати історію перших християн, то саме вірні були надійною підтримкою для оглашенних у дорозі до навернення, а пізніше – священнослужителі. Проблема, мабуть, схована у тому, що ми не здатні у сучасному просторі «відчинити дверей» храму перед тими, хто залишається поза межами церковних огорож. «Відчинити двері» – багатоформатно і метафорично, не лише матеріально-фізично. На рівні спільноти ми не можемо допомогти іншому пізнати сутність Церкви як організму. На жаль, часто через нас, нашу галицьку побожність. Бо треба правильно складати руки, правильно хреститися, правильно молитися. Коли молода людина, що приходить до храму, яка прагне пізнати обряд, життя Церкви, натрапить на ось таких «побожних парафіянок» чи «побожних парафіян», вона у своєму духовному світі навічно грюкне за собою дверима. Інша сторона проблеми, що оце невміння відчинити навстіж дверей перед оглашенним не тільки прорахунок вірних, але й священиків. У своїй журналістській практиці, з превеликим сумом, зустрічала священиків, для яких Служба Божа в неділю чи свято – це подія, яка вичерпує комунікацію з парафіянами на тиждень, поза тим – жодної роботи. І тут я не кажу про конкретну конфесію, шкода, що це біда всіх священиків. Адже чимало з них сприймають священство як роботу (відмолився і пішов), а не покликання, безкорисне служіння. Тому нема часу займатись тими, хто за межами храму, бо щонеділі чи у свято і так збереться достатньо «вдячної аудиторії». На жаль, ми не вміємо прочинити дверей перед оглашенними і у медіа-просторі. Бо досі не вважаємо релігію самобутньою тематикою, рубрикою, на рівні з економікою політикою, соціалкою. Ми і досі вважаємо релігійну тематику підпунктом культури, розглядаючи храми виключно як пам’ятки архітектури, а не як живі організми. Або асоціюємо Церкву виключно із сенсаціями, бізнесом, гріхом без балансу думок і позитиву. На 27-ому році незалежності і більше, ніж двадцятиріччя виходу релігійних спільнот із підпілля ми живемо абсурдами безбожної комуністичної системи, перебуваючи водночас перед викликами секулярного, окремого від Бога світу.

Отак перебуваючи у таких роздумах, думаю над тим, що «оглашенні вийдіть» – не просто виконання правила, це щось набагато глибше, що ментально залежить від самих нас, Церкви і громади. Зрештою, у ранньому християнстві це гасло висловлювали з перспективою швидко побачити цих людей у статусі новонавернених, саме тому їм дозволяли перебувати на Літургії слова – слухати апостольське послання і Євангеліє, думати про свій вибір. У нашому випадку, зважаючи на специфіку сучасної епохи, на систему викликів, самої лише Літургії слова – не достатньо.  Тоді двері зачиняли, бо знали, що вже невдовзі вони будуть знову відчиненими. Отож сьогодні маємо зробити все для того, щоб у заклику «оглашенні вийдіть» звучала надія на повернення.

Автор: Юліана Лавриш

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.