Переслідуване християнство

юліанаЧасто ми думаємо про час, в якому живемо. Він видається нам своєрідним «золотим віком», адже сьогодні попит всіх наших матеріальних благ практично покривається пропозицією. Ми живемо в ері щоденних відкриттів і можливостей. Нещодавно мене вразила інформація на одному із християнських сайтів. Згідно з новітніми даними Центру досліджень «Pew» (США) жодна інша релігія світу не відчуває стільки репресій як християнство. “Християн особливо переслідують в країнах Близького і Середнього Сходу, в Африці”,- повідомляє християнський портал «КІРІОС». За свідченнями  статистики майже у 128 країнах християнство є переслідуваним. Мене цей факт змусив замислитись: чому так? Чому одна з найбільш мирних релігій сьогодні під прицілом?

Під час початку конфлікту у Сирії майже чотири роки тому на українських інтернет-платформах з’явилось відео. На ньому – сирійські екстремісти на очах у натовпу відрізали голову католицькому священикові. Звісно, що відео, попри жахливі для сприйняття людської психіки кадри, зібрало чимало переглядів. Проте у журналістських кулуарах воно майже не було прокоментоване. Коли я спілкувалася із своїми колегами, вони відповідали, що на місці священика могла бути будь-яка людина, тому такий сюжет не зовсім вартий уваги. Проте у моїй голові зразу ж спрацювала думка – а як же одна із основних функцій журналістики – звертати увагу і говорити про кожну людину. Невже «людська» журналістика залишилася суто в університетських аудиторіях як суха і мало наближена до реальності теоретична догма? Адже поза політичними колізіями існує людина із власними емоціями і переживаннями. Людина, яка, можливо, відіграє скромну роль у суспільстві, але водночас через її життя  фокусуємо свою увагу на соціум загалом, адже воно безцінне. Тому обговорення цього відео – не означає лише порушення проблеми знищення християнського світу, що важливо не лише з позиції віруючої людини, але і цілком секуляризованої, яка піклується над виконанням і дотриманням конституційних положень власної країни; але і звернення медіа, до проблем знищення духовного світу людини перед загрозою насильства і терору. І оця непопулярність тем релігійного світу, зокрема і у медіапросторі, створює нові платформи для боязні самих себе.

Ми спотворили саме поняття «релігія», перетворивши його у ідеологеми – «ісламізм», «політичне православ’я» і таке інше. Ми лише оперуємо словами релігії, залишаючи зовнішню форму без змісту. Тому сьогодні у світі дедалі важче бути не лише справжнім християнином, але й справжнім мусульманином чи юдеєм, адже тебе будуть вважати якимось не таким.

Якось мала журналістську зустріч з одним із семінаристів. Ми домовились зустрітись у кав’ярні у центрі міста і поговорити про певні ініціативи. І ось, на моє величезне здивування, хлопець зайшов до закладу у підряснику. Коли я спитала, чи завжди вдягає підрясник у світські місця, він відповів: «А чого маю встидатися бути свідком Христа?» Чесно кажучи, мене захопила ця позиція, тому після зустрічі довго розмірковувала над цими словами, що ж означає «бути свідком Христа».

У голові виринали образи зі Святого Письма, чомусь із страсних і воскресних фрагментів. Зразу ж пригадався апостол Петро, який тричі зрікся Христа; а пізніше – апостол Тома, що не вірив у воскресіння Спасителя. Кожен із них був свідком, та чи кожен виправдав своє свідоцтво. Часто міркую над тим, чому під хрестом на Голгофі ми бачимо лише одного учня, якому Ісус  віддасть під опіку свою Матір. Що забракло іншим виявити своє свідчення до кінця, адже вони стільки часу перебували з Христом, бачили чимало чудес, всоте переконувалися у Божій силі?

Коли ми виходили з кафе з семінаристом у підряснику, я вловлювала чимало сторонніх поглядів, а у вухах ніби лунало біблійне: «І ти був з Ним… Ти теж знаєш цього Чоловіка». Звичайно, ми вже не здивуємось молоді з величезною кількістю тату та пірсингів, спокійно пройдемо повз готів, емо та представників різних субкультур. Проте чоловік у підряснику серед натовпу люду у центрі міста спонукає зупинитись і повернути голову, а ще кинути поглядом звинувачення, мовляв, от святенник, напнув на себе балахон. Коли спостерігаю за такими картинами, розумію, що як би мені не хотілося, але процес секуляризму, навіть для такого автентичного і, на перший погляд, дуже побожного суспільства, – невідворотній. За Сократом сфера нашого знання розширює сферу незнання. Сфера наших можливостей у сучасній епосі розширює сферу самотності, самоізоляції. І ось у цій своїй одинокості ми починаємо не любити інших, ненавидіти, бо боїмося. Боїмося відкрити їх, полюбити і водночас відкрити самих себе. Часто думаю, чому у ХХІ столітті ментально повторюються часи Нерона, коли мирних християн-молільників кидають на поталу звірам? Може тому, що змінилися ландшафти колізеїв, та не змінилася душа імператора, в особі якого не якась конкретна особистість, а людство? Якщо пригадати Нерона, то це була людина, повна комплексів і браку справжньої любові. Людина, яку варто було лише пошкодувати. Тому його «розваги» з християнами – це не лише шизофренічні випади, а індикатор самотності. Думаю, що коли ми розтопимо кригу самоізоляції і самотності сучасної людини, припиняться війни і переслідування, ми навчимося любити себе та іншого. Зрештою, відкриємо серця і досягнемо омріяного миру.

Юліана Лавриш

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.