Перезавантаження, або найбанальніший блог у світі

17354696_796862620467762_1956618121_nЯ завжди заздрила комп’ютерам. Ви ж лишень погляньте, як їм легко. Зайві файли можна видалити, кошичок очистити й шукай вітру в полі. А ще ж можливо все по поличках розкласти! Ось у мене, на комп’ютері, порядок куди кращий, аніж у кімнаті (це так, до слова). Я їм заздрила. Зокрема неабияка заздрість мене відвідувала у ті моменти, коли комп’ютер міг – оп – й перезавантажитися. Ти ба, яке ж круте вміння, не сподобалось тобі щось, відімкнувся й почав з чистої сторінки.

            У кожного з нас часом трапляються моменти, коли ми потребуємо внутрішнього перезавантаження. Тоді здається, що все котиться в тартари: вдома проблеми, на навчанні чи роботі «хвости», з друзями спільної мови знайти не можеш, в маршрутках одні злі тітки, які лиш воліють ще більше тебе знервувати… Буває ж таке, чи не так? Ось в такі моменти мене відвідує відчуття повної самотності та невпевненості у собі. Іду-бреду собі вулицями Львова зачіпаючись поглядом за львівські кам’яниці. Хотіла би я бути однією з них. Стоїш собі віками, заглядаєш старими вікнами на людей й нічого тебе не хвилює. Ще б пак, ти ж з каменю.

            Проте ми – живі люди, із плоті та крові. То ж що ж робити? Як перезавантажитися, за прикладом свого лептопу?  Я шукала відповіді на це питання давно. Коли навчалась на 4-му курсі помітила, що беру на себе забагато обов’язків. Я пропадала в університеті, й він ставав мені й роботою, й домом, й кав’ярнею… Я приходила в університетську їдальню перед парами випити кави, й залишалась там після пар – щось читати, писати, вчити… А ще були зустрічі, тренінги, різноманітні заняття. Це все накопичувалось довкола мене й одного дня я сказала собі: «Годі». І відповідь прийшла сама по собі.

            Для того, щоб перезавантажитися, мені був необхідний день для себе. Перевіривши у календарі чи немає невідкладних справ, я сіла вранці у маршрутку, якою звично їздила на пари. Проте у цей день я вийшла на кілька зупинок швидше. У Львові була сонячна погода, пахло якимсь цвітом, люди видавались доволі щасливими… А я вперше за довгий час нікуди не поспішала. Діловий щоденник залишився лежати вдома на столі десь поруч з ноутбуком й з усім тим, що я вважала непотрібним сьогодні.

            Насамперед я зайшла у храм. Сиділа там й не молилась, не думала, не вела бесіди з Богом. Просто сиділа й слухала. Вслухалась у внутрішні відчуття, вслухалась в те, як тяжкі камені спадають з плечей й на серці стає спокійно. Я просто дозволила тиші проникнути всередину. Безмовно подякувала холодним храмовим стінам за притулок й рушила гуляти містом. В той день я пила улюблену каву на шпацер, сиділа у парку й розглядала людей, спробувала написати сонет у стилі Шекспіра (мені не вдалось, проте я спробувала), читала книжку, слухала «Океан Ельзи» на повторі, рахувала бруківку під Міською радою, зробила фото для купки японських туристів… Це тривало увесь день, щось нове й цікаве.

            Не усім згодиться саме мій рецепт, я цього не заперечую. Проте знаю напевно, що для внутрішнього перезавантаження обов’язково потрібно влаштовувати такий день для себе. Чим наповнити його обирати, звісно, лиш вам.  Однак він необхідний, щоб запобігати внутрішньому вигоранню, адже немає нічого гіршого як втратити надію й опустити руки. Тож перезавантажте свої почуття, свій внутрішній світ й наповніть життя киснем, щоб потім пройти повз львівські кам’яниці, підморгнути й сказати: «Як добре, що кам’яні саме ви, а не я!».

Ольга-Марія Гнип

 

 

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.