Про Церкву, як проект і про проекти Церкви

1Церква і проекти! Ці первісно віддалені за сенсом поняття щораз то міцніше входять до лексикону людей Церкви. Пригадую, як приблизно п’ятнадцять років тому одна з достойних львівських парафіянок неприховано обурилась перед настоятелем церкви, коли той мав необережність назвати парафільні ініціативи проектами. Та годі, то було тоді. Тепер це сприймається цілком спокійно.

Тих, хто читатиме цей текст хочу відразу застерегти, що далеко не для всіх середовищ нашої Церкви цей текст є актуальним. Чому так? Бо тут бажаю висловити міркування відносно доволі специфічного зрізу буття сучасної УГКЦ, які пов’язані з таким явищем, як церковні проекти, церковна діяльність.

Позаяк слід констатувати, що значна кількість людей Церкви не надто віддано анґажуються у активне служіння, то я собі дозволю запатентувати специфічний вислів «робити НІЧОГО». Ця фраза, як ви розумієте, по-суті алогічна і не позбавлена гіркотливої іронії. Та нехай. Сподіваюся читачі читатимуть між рядків. Зрештою, я тут зовсім не ориґінальний. До прикладу, на останньому синоді УГКЦ доповідач сестра Луїза Цюпа висловила неприховане незадоволення відносно катехитичного служіння на парохіях. Отож, якщо принцип «робити НІЧОГО», і далі буде домінуючим, то не думаю, що мої думки будуть особливо актуальні.

Останнім часом у приватних бесідах цей вислів використовую досить часто, прикладно до місць, середовищ, парафій де робиться ось саме це НІЧОГО! Признаюся, що висловлююся дещо іронічно, але не злорадно. Дозволю собі припустити, що коли люди Церкви роблять НІЧОГО або фактично НІЧОГО, то це означає, що на це є якісь причини. Вони криються, як правило, у слабкому стосунку з Христом. Мабуть це головна ознака такого діагнозу. Відданість служіння є знаком природнього витоку віри людини, її натуральним проявом. Якщо віра живе в християнах, то вона неодмінно буде себе проявляти, плодоносити. Людей, які живуть за принципом «робити НІЧОГО» я б розділив умовно на три категорії:

1) Це особи, які не бажають нічого змінювати. Нехай буде все як є.. Не буду виділятися. А що скажуть інші. Хіба мені найбільше треба!

2) Люди, які не здатні до діяльності. Знову ж таки, це все дуже умовно. Думаю все таки здатні, але дали себе оплутати таким собі паралічем нездатності. Краще сказати вони у якийсь момент повірили, що нічого не можуть, оправдуючи, що цього нікому не треба.

3) Третя категорія це ті, які всього і всіх бояться. Страх від того, що подумають люди, правлячий єпископ, можливо співбрати у служінні, або чи буду я вписуватися у загальний тренд Церкви? Бояться помилок, невдач. Бездіяльність цих людей не у тому, що вони нічого не роблять, а в тому, що якщо їх багато, то Церква стає сірою, безформенною, негоріючою, немісійною, нецікавою. Перетворюється на такий собі офіс богослужбово-требних послуг, формує невластивий образ Церкви у суспільстві. Ризикує бути неЦерквою! Знаю-знаю це звучить доволі провокативно. Щодо останніх слів може бути багато заперечень. Пардон, я тут не про це! Церкву ніхто і ніщо у своїй первісній, так би мовити, сактаментальній основі надломити не зможе, але ось не являти її безмежної краси, багатства, глибини – запросто!

Зрештою, додам важливу коннотацію. У кожному процесі є ризик впадати в крайнощі. «Не робити нічого», або «робити так багато, що годі подих перевести». Спокуса, як універсальне духовне явище, зазвичай, любить вміститися на двох протилежних гілках. Якщо словесно зобразити це у простій формі, то це звучатиме приблизно так: «або не молюся взагалі, або молюся аж так, що навколо не бачу нікого і нічого». Жодна з позицій, звісно, не є здоровою. Це своєрідний реліґійний екстремізм. Впадання в крайнощі. То завжди згубно. Найбільш хитрющий біс, як правило, сидить, образно кажучи, на краю гілок кремезного дерева і підступно зазиває людину рухатися до краю, аби впасти і вже не більше не встати.

Я говоритиму про проблему, рухаючись від протилежного. Тому не заплутайтеся, бо все таки писатиму про природу САМЕ діяльності Церкви, її проектів. До слова думки про бездіяльність – це щойно тло!

З метафізичної перспективи Церква – це єдиний грандіозний проект Бога. Паралелі зі звичними світськими проектами проглядається дуже виразно. Бог народив її (Церкву), виносив у предвічному задумі, опікується нею, як геніальний Менеджер, дбає про її кадровий ресурс. Ну, чим не проект Всевишнього?) Відповідно, цей проект Господа має свої норми, принципи, обмеження. Звісно, все це абсолютно не намацально, але для людей з досвідом життя у Церкві більш ніж очевидно.

Доволі очевидно, що будь-яка церковна ініціатива передбачає важливі складові: планування, стратегію, тактичні ходи, пошук коштів, потребу у формуванні команди фахівців і однодумців, тощо. У вузлових точках все чітко збігається зі звичною моделлю світських структур. А як інакше! Дозволю собі зауважити однак, що діяльність окремих інституцій і людей в Церкві можуть все ж рухатися двома дуже відмінними траекторіями.

Священик, до прикладу, не може остаточно ставати тільки менеджером церковних проектів у світському сенсі. Якщо він буде надто перейматися виключно питаннями організації, то йому невдовзі треба буде вибирати поміж священством і проектом.

Щоб розібратися в цьому каламбурі і розкласти крапки над «і» пропоную відповісти на кілька важливих питань. Чим принципово відрізняється церковна діяльність від світських проектів? Яка є основна мотивація в обох випадках? Які точки інспірації для цих двох різних профілів вказаної діяльності?

  • Важлива складова церковного моделю у тому, що він не є діяльністю. Це принципово! Так, зовнішньо це виглядає як активність, діяльність. Але насправді називати її вповні такою не варто. Для Церкви – це служіння! Якщо цей одухотворюючий стрижень забрати з рук християн, то вони перетворяться на звичайних ділків і реліґійних пропогандистів, може навіть в рясах. Відомо, що двигун світських проектів полягає в зароблянні грошей. Церква ж користується служінням, як інструментом вираження своєї природи, своєї сутності. Перша намагається отримувати, інша – віддавати! Церковні проекти – це місточки любові, які прокладаються туди, де є потреба і можливість проявити свою любов, опіку і турботу.
  • Друга важлива складова світських проектів – це скерованість на результат = т. зв. резалтинг. Саме видимий результат у світських середовищах є предметом аналізу після завершення будь-якого проекту. Якщо результати погані, то, зазвичай, відбуваються кадрові зміни, звільнення з посад, тощо. Церковні проекти не завжди і не одразу можуть дати відчутний і видимий плід. Тут суттєва відмінність. Скажу більше, результат може бути, але ми про нього ніколи не дізнаємося або довідаємся тільки частково. Вкладаючи, наприклад, в освіту, ми зазвичай не спостережемо швидко результату. Інвестуючи зусилля, молитви, настагу, час, ми, люди Церкви, покладаємо його величність результат до ніг Христа. Ця інтуіція надважлива.
  • У світському зрізі найчастіше керівників більше цікавить ЩО (!) ми робимо. Погляд Євангелія інший –  для нього більше важливо ЯК(!) ми робимо, з яким серцем, з якою настановою, що вкладаємо. Цього ніяк не прописати в цифрах і звітах. Секулярний світогляд цікавиться переважно цифрами, планами, стратегіями, графіками, бюрократичними формальностями. Це часто стає справжнім каменем спотикання і скелею падіння для багатьох у Церкві. Без раціональної дози прозорливості керівникам проктів, що реалізуються в Церкві аж ніяк не обійтись. Мабуть, це не просте домашнє завдання для багатьох. Особливо це варто пам’ятати особам, які відповідають за різного роду перевірки, візитації, звіти. Бюрократичний підхід не може заступити живих стосунків, батьківської опіки, бажання послужити, тощо.
  • Наступний принциповий модус полягає у тому,  що процеє є важливіший, ніж результат. Процес – це жива динаміка руху, відносин, мабуть не завжди ідеальних, простих і однозначних. Інколи можливо навіть зі знаком мінус. Але це процес. Він за своєю природою набагато цікавіший, ніж найвищі результатні бонуси і цифри. Це територія творчості, пошуку, руху, повна несподіванок і крутих віражів. Я переконаний, що саме в цьому активно живе і діє Творець.
  • Фунціональність. Це ще одна спокуса. Сприймати все, що ми робимо в Церкві виключно через призму задоволення своїх амбіцій. Може навіть дуже благородних. Все, що навколо нас, це тільки гвинтики, скрепи механізму. Вони настільки цінні, наскільки відповідають поставленим цілям. Це звичайнісінька помилка. Спочатку Бог! У ньому ми здатні прочитати людину, потім очікувати від неї результату.

Тепер трохи про мотивацію. Робити щось у Церкві ми можемо з дуже різних причин. І не треба бути наївними, наші наміри ніколи не є стовідсотково чистими. Звісно, там примішується дуже багато людського. Воно не має нас розчаровувати. Найголовніше тут ось ця сама відсотковість: що остаточно переважає – людське чи Боже? Це особливий ареал для нашої внутрішньої пильності. Справді вартісні в духовному сенсі речі часто ставляться на поважну пробу. То стара як світ духовна аксіома! Князь темряви скеровує нищівні удари по справді вартісних об’єктах. На війні, як на війні! Хто на передовій, тому найбільше перепадає. Це слід постійно пам’ятати.

Мені видається, що найбільш важливим складником мотивації будь-якого проекту є природність. Коли те, що людина робить – це частина, так би мовити, її єства, її суті. Те, що вона робить стається спонтанно. Натурально для неї. Витікає з її тотожності. Вона це якось особливо не планує, не обмірковує, не обігрує. Скажу більше – вона просто цього не може не робити. Тут важливо зазирнути залаштунки. Богоспілкування і бомислення є незмінними складовими християнства і Церкви зокрема. Інакше бути не може! Тут зовсім не важливо у яку епоху історії світу ми живем чи житимемо! Хочу та цьому акцентувати особливо. У цьому сенсі ми зустрічаємося з потужним викликом. Чи те, що ми чинимо в середовищі Церкви – в єпархії, монастирі, католицькому академічному середовищі будується на фундаменті богоспілкування. Чи коріння діяльності виростає з інтимної зустрічі з Христом. Коли розривається цей зв’язок ми і наші церковні проекти входять у поважний ризик стати вивітреною сіллю. Ні, не відразу. Але це все одно станеться, якщо позбавити церковні середовища цих двох складників. Нас не врятують жодні досконалі стратегії і чітко прописані графіки. Навіть якщо ми здійснили бездоганний задум, який має фантастичний зовнішній ефект, то, повірте, вже через кілька років глобальна культура запропонує людині ще спокусливіші стандарти. Ми цей процес аж ніяк не зупинимо. Ми не вженемося за світом цим. У Церкви є зовсім інші козирні карти. Важливо знати, що вони у неї є. Головне покликання Церкви – не пнутися за будь-яку ціну в авангард зовнішніх процесів, а стояти на сторожі якості стуку наших сердець. Пильнувати найбільш суттєву динаміку богоспілкування і богомислення. Давати освячуючий поштовх суспільним і церковним процесам зсередини, а не намагатися бути завжди попереду всіх. Це програшна інвестиція!

Пост-модерн пропонує нам незвідані до тепер зразки власних досягнень. Вони рівно ж є перед очима і в руках сучасних християн і душпастирів. Це нормально! Мабуть якщо б Павло-тарсянин проповідував тепер, то теж писав би Варнаві і Силі повідомлення на месенджер. Не треба цьому дивуватися. Епоха digital благословенно відкриває перед нами власні здобутки і виклики. Однак вони завжди лише інструментарні. Повні потрясаючих потенцій і водночас разючих небезпек. Покликання християн у найближчі десятиліття залишатиметься те саме, але реалізувати його буде все складніше. Християнам буде непросто встояти, впильнувати, не пропустити удар. Нас чекатиме надскладний фінальний раунд у суперважкій вазі. Історичне християнство продовжує свій шлях. Благодать відкривається ще більше там, де зростають спокуси. Це зона для потужного внутрішнього зросту і служіння. Вливати Дух Христа у діяльність Церкви, в її видимі проекти – означає відточувати духовну пильність і чутливість через боспілкування і богомислення. Вона у тому, щоби священик маючи чудовий організаційний хист все таки не став менеджером. Щоби витік нашого надхнення творив духовно вірну динаміку руху. Від Христа – до дії, від буття – до проекту, від церковного літургісання і славословія – до стратегій, від лику ікон до дитячих очей і молодіжних таборів. Але аж ніяк не навпаки. Благослови, Господи, впильнувати!

Автор: о. Лука Михайлович

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.