Рік церковної комунікації

21Ось і минає ще один часовий проміжок. Завершення року – можливість підвести певні підсумки та побачити перспективи. Зазвичай перехід з одного виміру в інший для нас є своєрідним магічним і таємничим моментом, певною містерією, яка спонукає мріяти і визначати пріоритети. Безумовно, що найбільш вагомою подією 2018 року – це здобуття автокефалії Православної Церкви в Україні. Чесно кажучи, процес помісності – не нове явище у суспільно-політичному житті країни. Варто згадати 2008 рік, перший приїзд Патріарха Варфоломія до України і початок пошуку компромісу та діалогу. Опісля звернення до теми Помісної Церкви відбулося під час Революції Гідності, коли у багатовимірному форматі Майдану українці визначали для себе пріоритетні стратегії, одним із яких був етап духовності. Та тодішнє швидке розгортання подій у Криму та на сході дещо відволікло від церковних стратегій. Вже у 2016 році  проблеми української православної Церкви прагнули «просунути» через Собор на Криті, проте для багатьох скептиків вже тоді було очевидно, що це подія «далекої шухляди». Подібними були і реакції у квітні 2018 року. Проте одне було очевидним – Томос був просто необхідним не лише для церковної незалежності, але й для соборності. Примітно, що українське суспільство, виснажене чотирма роками війни, соціальної та економічної нестабільності, різноманітними внутрішніми викликами, прагло добрих новин. Надання незалежності українському православ’ю – знакова подія не лише для 2018-го, але й для цілого століття, а може і тисячоліття. Знову-таки помісність і незалежність – це дар і водночас виклик, особливо для тих, хто обирає український світ замість «руського міра». Ми це бачимо в мережевому просторі, коли, говорячи сленгом журналістики, є чимало «чорнухи» стосовно ієреїв, архиєреїв, які обрали для себе бути в українському православ’ї. Кілька днів тому мені, на жаль, довелося сперечатися в одному із фейсбук-чатів, доводячи, що церковна незалежність – важлива і необхідна, що у суспільстві не можна чіпляти ярлики «розкольник», «уніат», «віровідступник». Але прикро констатувати той факт, що між нами, українцями, у деяких питаннях, зокрема і питаннях Церкви існує певна ціннісна прірва, адже пропаганда із церковного амвону, пропрацьована десятиліттями в незалежній Україні, має не гірший ефект, ніж інформаційна політика «Россия 1» чи «Russia Today». Тому я гадаю, що 2019 рік буде роком церковної комунікації, де український світ переможе не лише кількісно, але і якісно. Аналізуючи медіапростір, зокрема виступи Предстоятеля Православної Церкви України Митрополита Епіфанія, маємо ключовий меседж – «двері Церкви відчинені для всіх». Окрім того, нещодавно з’явилась заява і Блаженнішого Святослава, у якій Глава УГКЦ звертається до Митрополита Київського і всієї України з ініціативою прямувати до об’єднання в єдиному Володимировому хрещенні. Тому, безумовно, це не може не відзначати перспективи позитивної комунікації, а також певної перемоги Революції Гідності, хоча із запізненням, відстанню у чотири роки.

Та все ж ми перебуваємо на цьому магічному пограниччі, у таємничому міжчассі 2018-го і 2019-го. Забудьмо на мить наші проблеми і труднощі, загляньмо у наше серце. Від імені команди ресурсу «Духовна велич Львова» вітаю вас із Новим роком, прийдешнім Різдвом Христовим! Дякую, що були з нами, зігрівали теплом своїх емоцій, думок, долученням до наших проектів. Запрошуємо бути з нами і у 2019-ому році, брати участь у церковній комунікації, адже Церква – всі ми!

Автор: Юліана Лавриш

Рік церковної комунікації

21Ось і минає ще один часовий проміжок. Завершення року – можливість підвести певні підсумки та побачити перспективи. Зазвичай перехід з одного виміру в інший для нас є своєрідним магічним і таємничим моментом, певною містерією, яка спонукає мріяти і визначати пріоритети. Безумовно, що найбільш вагомою подією 2018 року – є здобуття автокефалії Православної Церкви в Україні. Чесно кажучи, процес помісності – не нове явище у суспільно-політичному житті країни. Варто згадати 2008 рік, перший приїзд Патріарха Варфоломія до України і початок пошуку компромісу та діалогу. Опісля звернення до теми Помісної Церкви відбулося під час Революції Гідності, коли у багатовимірному форматі Майдану українці визначали для себе пріоритетні стратегії, одним із яких був етап духовності. Та тодішнє швидке розгортання подій у Криму та на сході дещо відволікло від церковних стратегій. Вже у 2016 році  проблеми української православної Церкви прагнули «просунути» через Собор на Криті, проте для багатьох скептиків вже тоді було очевидно, що це подія «далекої шухляди». Подібними були і реакції у квітні 2018 року. Проте одне було очевидним – Томос був просто необхідним не лише для церковної незалежності, але й для соборності. Примітно, що українське суспільство, виснажене чотирма роками війни, соціальної та економічної нестабільності, різноманітними внутрішніми викликами, прагло добрих новин. Надання незалежності українському православ’ю – знакова подія не лише для 2018-го, але й для цілого століття, а може і тисячоліття. Знову-таки помісність і незалежність – це дар і водночас виклик, особливо для тих, хто обирає український світ замість «руського міра». Ми це бачимо в мережевому просторі, коли, говорячи сленгом журналістики, є чимало «чорнухи» стосовно ієреїв, архиєреїв, які обрали для себе бути в українському православ’ї. Кілька днів тому мені, на жаль, довелося сперечатися в одному із фейсбук-чатів, доводячи, що церковна незалежність – важлива і необхідна, що у суспільстві не можна чіпляти ярлики «розкольник», «уніат», «віровідступник». Але прикро констатувати той факт, що між нами, українцями, у деяких питаннях, зокрема і питаннях Церкви існує певна ціннісна прірва, адже пропаганда із церковного амвону, пропрацьована десятиліттями в незалежній Україні, має не гірший ефект, ніж інформаційна політика «Россия 1» чи «Russia Today». Тому я гадаю, що 2019 рік буде роком церковної комунікації, де український світ переможе не лише кількісно, але і якісно. Аналізуючи медіапростір, зокрема виступи Предстоятеля Православної Церкви України Митрополита Епіфанія, маємо ключовий меседж – «двері Церкви відчинені для всіх». Окрім того, нещодавно з’явилась заява і Блаженнішого Святослава, у якій Глава УГКЦ звертається до Митрополита Київського і всієї України з ініціативою прямувати до об’єднання в єдиному Володимировому хрещенні. Тому, безумовно, це не може не відзначати перспективи позитивної комунікації, а також певної перемоги Революції Гідності, хоча із запізненням, відстанню у чотири роки.

Та все ж ми перебуваємо на цьому магічному пограниччі, у таємничому міжчассі 2018-го і 2019-го. Забудьмо на мить наші проблеми і труднощі, загляньмо у наше серце. Від імені команди ресурсу «Духовна велич Львова» вітаю вас із Новим роком, прийдешнім Різдвом Христовим! Дякую, що були з нами, зігрівали теплом своїх емоцій, думок, долученням до наших проектів. Запрошуємо бути з нами і у 2019-ому році, брати участь у церковній комунікації, адже Церква – всі ми!

Автор: Юліана Лавриш