Ще раз до питання «відспівування»

27459784_1571092083011354_2755001526574627450_nПро події, які вже деякий час тому відбулись в Запоріжжі, не говорив лише лінивий. Абсолютна більшість новинного матеріалу із цієї теми концентрувалась в площині, окресленій фразами: «московський піп» і «відмовився відспівати». Але про це згодом, – у тексті.

Стосовно мотивації. Не хотілось про це говорити, бо сказано багато. Але, по-перше, пройшов час, і є шанс проаналізувати цю ситуацію без зайвих емоцій, по-друге, не так давно скандал отримав новий виток, про який теж згадаємо у тексті, а, по-третє, дуже шановані мною богослови отці Кирил Говорун і Петро Балог на своїх ФБ- зробили деякі дослідження, які багато чого прояснили особисто для мене в цій ситуації, і про це хочеться сказати. Цю ситуацію, а також реакцію на неї, хотілося б розглянути із трьох точок зору: пасторальної, еклезіологічно-канонічної та суспільно-політичної, а також зробити деякі висновки.

Пасторальний аспект. Отож, не буду переповідати подію, яка сталася у Запоріжжі, всі прекрасно чули і знають, як усе відбулося. Я не мав можливості бути ознайомленим із викладанням пасторального богослов’я у навчальних закладах українських православних Церков, тому не знаю який бекґраунд був, чи міг бути у запорізького священика, але скажу зі свого досвіду. У нашій семінарії на лекціях із пасторального богослов’я завжди наголошували, що похорон – час особливої скорботи, а також особливого стресу і емоційної напруги для людей, котрі ховають своїх рідних і близьких. Очевидно, що в цей час скорботи більше говорить серце, емоції. Люди є дуже чутливими і вразливими. Тому із пасторального огляду дія запорізького ієрея є справді величезною дурницею, якщо не сказати – злочином. Адже Церква, як добра мати, покликана втішати і давати надію, натомість такі дії, безумовно, користуючись мовою канонічного права, скорботних батьків, котрі через жахливу і абсурдну трагедію втратили дворічного сина, «ввергнули в безодню відчаю». Власне дослідження отця Балога, котрі можна знайти  на його блозі на РІСУ показують, що канонічних перешкод ховати у запорізького священика не було, але про це поговоримо нижче. Навіть якщо б вони були, і отець справді у своїй совісті відчував, що не може поховати цю дитину, то все одно можна було б знайти гуманний і логічний вихід із ситуації. Мені на думку спадає варіант, що отець міг поговорити із представниками фірми, яка організовувала похорон, пояснити їм свою позицію і порекомендувати запросити для здійснення Чину похорону священика з КП, або, ще краще, аби виконати пастирський обов’язок, самому зв’язатися із священиком КП, та пояснивши йому ситуацію, попросити поховати дитину.

Еклезіологічно-канонічний аспект. Цей пункт далеко не такий однозначний як попередній, містить у собі багато елементів і підводних течій, та все ж – спробуємо розібратись і проаналізувати. Вище ми говорили про пасторальну складову. У цій ситуації бачимо, як прості люди, бо того ж – обтяжені горем, постраждали від невизначеності у стосунках двох конфесій – УПЦ і УПЦ КП. Річ у тім, що в УПЦ планує багатовекторність у цьому питанні. Спробуймо подивитись, як ситуація виглядає мовою офіційних документів.

Отож, аналузіючи методичний посібник «Оглашення на сучасному етапі», який посилається на «Концепцію місіонерської діяльності РПЦ» можна дійти до висновку, що поховати дитину хрещену «в розкольників» священик «канонічної» Церкви мав право. Власне і о. Петро Балог і архімандрит Кирил (Говорун), і митрополит Олександр (Драбинко) посилались також на сайт deacon.ru, де можна знайти «Послідованіє надусопшими неправославними».

Тобто, ховати можна було, і тут постає питання, що послужило головною причиною для відмови: принциповість, незнання, чи рафінована ненависть, котра вилилась на безневинну загиблу дитину і нещасних батьків.

Зрештою, у цьому питанні Запорізька єпархія УПЦ є показовою. Останні кілька років Предстоятель РПЦ патріарх Кирил відмовився від проголошення анатем у Чині Православ’я, який служиться у Неділю Православ’я – першу неділю Великого посту. Не проголошують анатем, наскільки я розумію, і у більшості єпархій УПЦ. В той же час, багато хто з нас міг, за посередництвом сайту Youtube, спостерігати за Чином православ’я у запорізькому катедральному соборі УПЦ, під час якого була проголошена анатема «ВселукавомуМихаилу Денисенко,… главой нечестивого зборища поставленному… и всем того последователем».

Власне тут УПЦ та й РПЦ треба визначитись, на мою думку. Такий дуалізм в житті РПЦ є в багатьох питаннях. Про що мова? РПЦ, а УПЦ – так чи інакше –  є її частиною, бере активну участь у Екуменічному діалозі. Визнаються хіротонії, в т.ч. і архієрейські, католиків, протестантів тощо. Дискусія відбувається як із співбратами-християнами. А що ж є насправді? Будьмо відверті. З точки зору РПЦ, католики визнаються як максимум – єретиками, як мінімум – заблудшими. Подивіться хоча б обряд прийняття в РПЦ колишнього отця-єзуїта Костянтина Саймона, який здійснив ректор Санкт-Петербурзької Духовної Академії, архієпископ Петергофський Амвросій. Там отець Саймон декларує, що хоче відмовитись від «Погрешений и неправостиримо-католического исповедания», а в молитві архієпископ Амвросій просить Господа зокрема про таке: «Обрати его заблуждения прежнего пути его ко истинне». То ким же є католики? Братами-християнами, чи заблудшими, за навернення яких треба молитись?

Дуже подібною є ситуація і з КП. Точніше – набагато гіршою. Адже учасником екуменічного діалогу РПЦ є вже давно, тому усміхатись і давати поцілунок миру католикам, яких вважають єретиками – вже нормальна і усталена для РПЦ практика. З УПЦ КП натомість, стосунки міняються відповідно до кон’юнктури.

На початку дев’яностих «філаретівці» були найбільшим і найстрашнішим ворогом, «беззаконним зборищем», «сектою» тощо. В міру наближення покійного Блаженнішого митрополита Володимира до «проукраїнських» позицій, і приходу в його команду людей із широкими світоглядними горизонтами і доброю освітою, ставлення до КП ставало щораз позитивнішим, тому вкінці «нульових» – на початку «десятих» років нашого століття КП вже – Церква, навіть Церква-сестра, невизнана, щоправда світовим Православ’ям, але шляхи до єдності шукаються. В часи Януковича, коли митрополита і його команду намагались ізолювати, питання стосунків із КП відійшло на другий план. Із приходом на Київську митрополичу кафедру митрополита Онуфрія стосунки Церков знову «розвернулись». УПЦ КП стала «так званою», Патріарх Філарет знову став «гражданином Денисенко», титули духовенства КП знову почали писатись в дужках, як наслідок – дитина хрещена в КП – нехрещена, і ховати її не можна. Хоча, як ми писали вище,– насправді можна. Адже навіть із найжорсткіших канонічних позицій віряни КП – не єретики і не відступники, а «розкольники», а «розкольників», згідно із наведеними вище документами, ховати у «канонічній» Церкві дозволено. Тому питання було і є настільки гарячим ще й тому, що і одіозний священик і його правлячий архієрей – митрополит Лука – доводили свою правоту посилаючись на канони, а як показав наш аналіз, самі їх фактично, порушили.

Сусільно-політичний аспект. Цей аспект є не таким важким до розуміння, проте – не менш строкатим і різновекторним як попередній. Тут теж хотілося б розглянути кілька площин: риторику щодо «московського попа», риторику щодо «відмовився відспівувати», і події, пов’язані із кримінальною справою.

Гасло «геть московського попа» лунає в Україні ще із часів помпезних і зразково-показових багатоденних поїздок московського патріарха Кирила нашою державою. Якщо тоді ставлення суспільства до УПЦ було стримано-позитивним, а за часів Майдану і останніх місяців митрополита Володимира дуже позитивним, то все кардинально змінилось після анексії Криму і початку війни на Донбасі. Недолугі заяви керівництва УПЦ про «братовбивчу війну», про «і там, і там – наші вірні», благословення кримськими архієреями російських ракет, відмова вшановувати героїв АТО – все це зробило УПЦ об’єктом постійної критики преси і несприйняття з боку суспільства. Поведінка у відповідь була ще більш недолугою. Замість того, аби комунікувати із суспільством і шукати шляхи порозуміння, керівництво УПЦ вдалось до політики приміряння на себе маски «мучеників». Та питання – мучеників за що? Пропагандистські ресурси, створені в УПЦ останніми роками відверто воюють зі всіма і зі всім, всіх же і принижують. Зрештою, вчора близька до УПЦ інформагенція, намагаючись «перевести стрілки» згадала випадок кількарічної давності, коли священик УГКЦ теж начебто «відмовився ховати». Не буду заглиблюватись у цю ситуацію, але кому цікаво може почитати розслідування із цього приводу на РІСУ і зрозуміти, що це неправда.

Але є і інший бік медалі. За часи всіх описаних вище подій з УПЦ вийшло кількадесят парафій, а офіційно зареєстрованих в УПЦ є більш ніж 11 тисяч. Всі зрештою пам’ятають багатотисячний мітинг під Радою, який зібрала УПЦ проти, як там вважають «антицерковних» законів. Описані події показують, що попри весь негатив люди лишаються в УПЦ. Чому? Думаю що причин є багато. Основні – небажання щось міняти, міцно вбите в голови переконання про «безблагодатність розкольників», прив’язаність до духовенства чи храму. Важливий тут ще один парадокс. Дуже часто організовують переходи парафій із силовим протистоянням, чи продукують повні ненависті коментарі люди, котрі від Церкви далекі. Саме це дає промосковським пропагандистам козирі у грі «в мучеників». Тому віряни самі мають усвідомити свою ідентичність і бажання чи небажання лишатись у цій конфесії. Власне тут хотілося б перейти до другого питання – відмови «відспівувати».

Про це ми вже десятки разів говорили і писали на «Величі». Релігійні обряди, Святі Таїнства віряни сприймають, часами, дуже поверхово. Як данину традиції, або моду. Скільки із вірян коли звертається до священика із проханням про хрещення, вінчання, єлеопомазання чи похорон задумується над тим навіщо це взагалі потрібно? Для скількох із тих хто взяв активну участь в дискусії на цю «церковну» тему відвідини храму зводяться лише до «поставити свічку і прикластись до ікони», а хрещення, вінчання чи похорон – до данини традиції? Не варто ламати списи в «церковних» дискусіях, відвідуючи храм раз на рік, або й взагалі не відвідуючи.

Ну і останнє – кримінальна справа. Можна як завгодно ставитись до УПЦ МП. Так, їхнє керівництво займає часами відверто антиукраїнську позицію, так, священники цієї конфесії співпрацюють із окупантами і терористами, так, деякі священники відмовляються ховати воїнів АТО, так, з іншого боку є окремі священики, миряни, а інколи і цілі єпархії, котрі допомагають фронту і є щирими українцями. Але… Ця церква_зареєстрована в Україні, а отже має такі самі права, як і інші. Неймовірним абсурдом є слова із повідомлення ГПУ, присвяченого відкриттю кримінальної справи стосовно цих подій: «Встановлено, що представники Запорізької Єпархії Української православної церкви Московського патріархату допускають вибірковий підхід до здійснення релігійних обрядів, надаючи перевагутим особам, які проходили обряди хрещення саме в УПЦ МП, чим ображають почуття громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями». А тепер – стаття 5 Закону України про свободу совісті та релігійні організації, точніше – одна з її частин:

«Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії».

Як на мене цитата із повідомлення ГПУ є прямим порушенням Закону України. Ми проаналізували ситуацію, і визначили, що священик МП вчинив абсолютно злочинно з точки зору пасторального богослов’я, та некомпетентно з точки зору еклезіології та канонічного права. Проте слова про «вибірковий підхід до здійснення релігійних обрядів» не витримує ніякої критики. У своєму матеріалі на «Католицькому оглядачі» отець Орест Вільчинський вже піднімав цю тему. За такою логікою завтра буде відкрита кримінальна справа проти протестантського пастора за те, що він «відмовився ховати» буддиста, чи проти крішнаїтського брахмана за те, що він відмовився вінчати православних. Чи проти католицького єпископа за те, що він відмовився уділити архієрейську хіротонію гомосексуальній жінці-англіканці. Абсурд.

Висновки.    Вчинок запорізького священика, та виправдовування цього вчинку Запорізьким митрополитом – неприпустимі. Причина такої поведінки – брак християнського милосердя та незнання канонів і літургійних практик Церкви.

Невизначеність УПЦ і РПЦ у ставленні до невизнаних православних конфесій. Така невизначеність і породжує подібні випадки.

Високий градус напруги навколо справи з одного боку – «заслуга» людей, котрі дискутуючи, є абсолютно некомпетентними в темі дискусії, з іншого – багаторічне небажання ієрархії та духовенства УПЦ визнавати свої помилки та іти на діалог.

Намагання правоохоронців «заробити бали» в суспільстві через відкриття кримінальної справи проти «московської Церкви» призвело до порушення Закону.

Бажаю всім нам бути компетентними у своїх сферах, та мати правдиве християнське милосердя!

Підготував Володимир Мамчин

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.