Світ, де живуть ілюзії

21Коли в середині 50-их минулого століття у світі починали досліджувати феномен «соціальної мережі», йшла мова про налагодження комунікації між невеликою групою парафіян одного із храмів у Норвегії. Невеликої групи, що збиралася на Богослужіння, а поза тим не перетинала своїх інтересів у реальному просторі і часі. Так само, як Марк Цукерберг, який створював Фейсбук на початку двотисячних лише для комунікації у студентському просторі. Проте потреби віртуальної реальності вийшли поза межі лише комунікаційних. Створення акаунту у соціальній мережі – це ніби ще одна щілина життя. Пригадуєте кліп «Океану Ельзи» «Вище неба»? Продюсери дуже вдало, на мій погляд, використали метафору житлових будинків у вигляді паперових коробок без однієї із сторін, якраз тієї, що відкриває життя цих родин назовні, з їхніми сварками, примиреннями, теплими бесідами на кухні. Якраз соціальні мережі, на мій погляд, можна порівняти із цими паперовими коробками. Хоча кожен із сервісів пропонує нам простір приватності, проте ми самі позбуваємось однієї із сторін, творячи свою приваність загальнодоступною. Через пости у соціальних мережах ми дізнаємось про шлюби, хрестини, річниці, свята, дозвілля. Ми воліємо привітати один одного у приваті, аніж зателефонувати, зустрітись наживо, а про написання вітальної листівки я взагалі мовчу. Людству стало зручно жити у паперових коробках без однієї зі сторін. На таке судження наштовхує статистика використання соціальних мереж, де континенти земної кулі дедалі більше стають «блакитними», а отже – фейсбучними. Простір віртуальної реальності є примітною копією справжньої дійсності – ми шукаємо однодумців, дискутуємо, продаємо і купуємо товари, займаємось благодійністю. Але чи можна поставити знак рівності між духовним світом реальної і віртуальної людини?

Якось мені доводилось познайомитись із однією людиною, з якою перед тим перетиналась у Фейсбуці. У соціальних мережах цей пан – бравий дискутант, гострий дописувач, радикальний у своїх постах. І яке мене охопило розчарування, коли замість мужнього і говірливого чоловіка зустріла мовчазного і самозаглибленого інтроверта. Коли я представилась, сказавши, що ми вже знайомі у Фейсбуці, людина кивнула головою і просто втекла. Цей випадок наштовхнув мене подумати, яким є простір віртуальної реальності стосовно духовних перспектив:

  • По-перше, у соціальних мережах ми створюємо копії себе, якими ми хотіли б себе бачити у реальності. Саме тому ми відвідуємо дорогі локації не для зустрічей з іншими чи для самонатхнення, а для того, щоб зачекінитися у Фейсбуці чи Інстаграмі, щоб показати себе у тренді. Медіадослідники вже давно довели, що «синдром селфі і напнутих губ» – це не символ крутості, а волання браку уваги і любові. Постійно роблячи самознимку, людина просить звернути на неї увагу, а отже підтверджує відносно самоізоляцію у реальності.
  • По-друге, соціальні мережі дозволяють нам створити свій «рафінований простір», адже ми обираємо тих, хто нам милий і любий до читання, всіх інших відфренджуємо чи кидаємо у чорні списки. На жаль, це зовсім діаметрально протилежно до реального світу, в якому є справжні друзі і вороги. До речі, саме поняття «дружби» теж підмінне, бо часто пост про допомогу лайкнуть кілька сотень, а от реально підтримають до десятка осіб. Наші віртуальні друзі нас хвалять, лайкають, перемощують, бо всіх інших «недругів» швидко блокуємо. Хоча у цьому «рафінованому просторі» легко зробити собі імідж, тебе або можуть взяти на хорошу роботу, яка близька за твоїми зацікавленнями або, навпаки, переглянувши акаунт у соціальних мережах, роботодавець назавжди позбудеться резюме у кошику на десктопі. Мабуть, через «рафінованість»  чимало підлітків «підсіло» на «Синій кит» та інші ігри з елементами насильства, адже цей відбірний світ говорив їм про їхню унікальність, про яку не згадували батьки чи друзі у реальному світі.
  • По-третє, віртуальна реальність дозволяє нам бути безсмертними. Зараз часто говорять про ефект «віртуальних цвинтарів». Коли користувач соціальної мережі помирає, часто родичі не видаляють його сторінки заради пам’яті. Зазвичай померлих реально, проте живих віртуально вітають із святами, днями народжень чи просто намагаються комунікувати, ніби у потойбіччі. Безумовно, ми можемо розцінювати це явище, як можливість заліковувати духовні рани родичам, які таким чином краще переживають втрату близької людини, або ж через творення цих «віртуальних цвинтарів», говорити про винайдення еліксиру безсмертя, адже, якщо ти зареєстрований у соціальних мережах, значить ти існуєш.

Віртуальна реальність – штучний зразок справжнього світу. Це наче перегляд фільму у форматі 4D: ти відчуваєш на собі краплі води, вслухаєшся у шум дерев чи тебе пронизує повітряне торнадо. Проте через хвилю розумієш, що то всього лиш подразники, адже у реальному лісі дерева і квіти пахнуть по-іншому. Тому простір віртуальності можна назвати, на мій погляд, таким собі світом, де живуть ілюзії; де існуємо такі ми, якими нам не вдається бути у реальному світі або такі ми, якими нас хочуть бачити. Насправді «я» реальне і «я» віртуальне – дві великі різниці. І чим більшим буде рівень дисонансу між цими двома «я», тим небезпечніше для збереження внутрішньої гармонії і балансу. Отож важливо думати про ризики і виклики, пильнувати свій внутрішній світ і насолоджуватись життям за вікном, а не за екраном смартфона чи айфона.

Автор:Юліана Лавриш

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.