Цінність п’яти хвилин

20638474_1736107183083683_8501380278644978572_n2017-ий поволі завершується. Наші Фейсбук-акаунти майорять підсумками з підведеними рисками того, що відбувалось впродовж року. Нам видається, що останні дні перед новоріччям – найважчі: ми виконуємо невиконані плани, намагаємось віддати борги чи побажати найближчим веселих свят. Минає рік, і щось змінюється. Ми стаємо іншими, у нашому приватному житті стаються неочікувані сюрпризи-повороти – злети і падіння.

Часто ми говоримо про те, що наше життя має свою циклічність: кожна подія повертає нас до попередніх себе – з власними емоціями і враженнями. Інколи думаєш собі, що можна нового знайти у різдвяному чи пасхальному сюжетах? Адже історії ті ж, але кожного року ми по-різному сприймаємо їх, віднаходимо нові аспекти, бо 365 чи 366 днів зазвичай мають здатність переформатувати душу і серце. У всім відомому радянському новорічному фільмі «Карнавальна ніч» героїня Людмили Гурченко співає славнозвісну пісеньку про п’ять хвилин. Коли ми міряємо календарними вимірами час, то п’ять хвилин видаються надто мізерними. Проте вони надто цінні і важливі для внутрішнього переосмислення, особливо коли ми у передчутті чогось. Новий рік – час нових рішень, ідей, почувань. Видається, що впродовж цих п’яти хвилин перед північчю пробігає тривалий часовий відтинок, водночас є потуги щось востаннє зробити.

Аналізуючи ситуацію, яка є сьогодні в країні, не надто можна говорити про позитивні зміни. 2018-ий буде роком пригадки тих подій, що розпочались із кінця 2013-го. Впродовж майже цієї п’ятирічки, як і п’яти хвилин перед 2018-им, ми відкрили у собі чимало: по-перше, кожен із нас відчув, як жити у державі, де нищать людську гідність і не цінують життя громадян (ніч 30 листопада, грудневі «зачистки», січневі події на Грушевського), як переживати смерть незнайомих людей, погляди яких навічно вріжуться у пам’ять і будуть мірилом внутрішньої совісті (скорботний лютий на Інститутській). А ще ми відчули на собі важкий тягар біженства («весняна» анексія Криму) та біль розлуки з найближчими (війна у східних регіонах України). Проте, на мій погляд, ми виявили у собі чимало рис, яких не пізнали б за звичних обставин: жертовність, відкритість, безкорисність, милосердя.  Впродовж останніх років в Україні став популярним волонтерський рух. Ми відкривали і переосмислювали у собі те, що не змогли б за звичних умов. Для мене особисто однією із найбільш яскравих подій року, що минає, є звільнення українських військовополонених в останні дні 2017-го. Безумовно, можна говорити про піар певних осіб, які на цьому розвивають і розвиватимуть свої наступні виборчі кампанії. Принаймні так вважає частина політичних експертів, що висловлювали позиції у прямих ефірах українських елеканалів. Коли я переглядала пряме включення із Харкова, у вечір-ніч повернення українських військових, мене вразив факт, коли Патріарх Філарет разом з Митрополитом Онуфрієм стояли поруч на летовищі біля Президента та громадських активістів. У Києві зустрічав українських героїв і Шейх Саід Ісмагілов. Звичайно, хтось в цей момент може звинуватити мене у надмірній ілюзійності. Так, погоджуюсь, у нашому українському релігійному просторі не всі проблеми та конфлікти вирішено, є чимало болісних точок. Але ця присутність мене вразила, попри вказівки на можливі самопіари чи негативи. По-перше, це свідчить, що знову-таки Церква є активним учасником громадського життя, а молитва за мир – це не щось відсторонене. По-друге, цей факт – добрий знак для оптимістів щодо можливого у майбутньому порозуміння і діалогу. Великим досягненням, без сумніву, є звільнення відомого релігієзнавця Ігоря Козловського. Мені відомо про те, що релігійна академічна спільнота України чимало доклала зусиль до того, щоб допомогти своєму колезі. І це підстава перемоги добра над злом. Важливо, що впродовж цього року звучало чимало активних позицій від духовних лідерів – Патріарха Філарета, Блаженнішого Святослава. На жаль, у травні 2017 року відійшов у Вічність Блаженніший Любомир (Гузар), думаю, що він також сказав би чимало глибинних речей про цю видиму перевагу справедливості. Чимало військових капеланів підтримують наших воїнів на східних фронтах. Гадаю, що у думках українців Церква вже не є пасивною структурою, а навпаки живою інституцією, що активно долучається до життя суспільства. Те саме ми бачимо і у релігійному просторі нашого міста – впродовж року проведено десятки соціальних акцій, ініціатив, круглих столів і дискусій, що спрямовані на пошук порозуміння, миру, допомогу країні. Важливо, коли ми пишемо про ці проекти, то дедалі більше розуміємо, що поштовх та ініціативи – від активних мирян, аніж духовенства. І це знову-таки добрий індикатор зміни піраміди пріоритетів у суспільстві.

Якщо ж звернутись до собистих роздумів, то впродовж року, який минає, я зрозуміла, що у нашому житті є надважливим місце для молитви та відкритого серця. І ці два компоненти взаємопотрібні. Бог чує кожного із нас, варто лише відкрити вуха свого серця; відчинити простір для думок і мрій. Тільки відкрите серце робить молитву гучнішою, а діалог більш ефективним. Деколи видається, що ми десь далеко від Бога, що недостатньо молимось, не маємо часу для зупинки. Але є моменти, які здатні перевернути тебе, ніби пісочного годинника. Тому саме ці п’ять хвилин перед новоріччям – це не лише час переосмислення, перегляду традиційної промови Президента, але й можливість молитовної паузи. Коли в одному з недавніх інтерв’ю запитала одного монаха, як найкраще молитись сучасній людині, щоб її розмова з Богом була живою, старець відповів, що найкраща молитва є найкоротшою: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Думаю, що саме цю коротку молитву можна вкласти у п’ять хвилин з 23.55 до 00.00. З Новим роком! Нехай здійснюються всі мрії і плани, реалізовуються ідеї! З Богом у 2018-ий!

                                                                                      Юліана Лавриш

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.