Вчителі та їхні учні

Василь Федорович«Вчителі та їхні учні» – саме у таку фразу умістив один мудрець всю історію людства. Тому не випадково у житті кожної людини школа відіграє вирішальну роль. Навіть тоді, коли не хотілося ходити на уроки і виконувати завдання. І навіть тоді, коли був переконаний, що значно краще знаєш, як саме тебе треба навчати. Минає час і багато деталей та епізодів набувають зовсім іншого, аніж тоді, життєвого відзвуку…

Моя школа № 37, спеціалізована на вивченні французької мови, у ті роки була особливим простором навчання та ідеологічних взаємозаперечень. З одного боку, відповідно до статусу в тодішньому радянському Львові – мала виховувати добропорядних совєтських громадян (нашому завзяттю святкувати День Паризької комуни чи якісь ювілейні дати французьких комуністів дивувалися навіть французи, що іноді відвідували цей оазис своєї культури у серпо-молотовій частині Європи), з іншого ж – наші учителі-репатріанти були щирими патріотами своєї землі і мудрим словом, доброзичливим гумором та особистим прикладом формували наші уявлення про поведінку, етикет, громадянські обов’язки. Багато з нас, випускників, з посмішкою згадує перші заняття з французької мови із дзеркальцями в руках – щоб утривалити правильну вимову гортанного «р». А потім – безкінечні повторювання складів та окремих подібних за звучанням слів…

14193746_10154434330848373_1982113428_nЯким я був учнем сказати не можу – суб’єктивно, здається непоганим (ну хто б про себе думав інакше?). Усі ігри на перервах, які перемежовувалися уроками, опанував добре. Брав участь у масовому солдатиковому психозі, коли кожен порядний школяр мусив орієнтуватися у типах та видах маленьких озброєних фігурок, якими забезпечувала нас і тодішня вітчизняна, і зарубіжна іграшкова промисловість. Страшенно любив моделювати – усі підвіконня і шафи вдома були зайняті мініатюрними копіями військової та цивільної техніки, виготовленої власноруч – і не тільки з придбаних деталей, але й з цілком самостійних випиляних і випалених фрагментів. А звідси і зацікавлення історією та намагання перевірити чи з’ясувати все, що чув від вчительки на уроці. З несанкціонованих занять під час уроків найбільше мені згадується читання цікавих книжок. Одного разу, десь у класі четвертому-п’ятому під час уроку французької мови поки вчителька – Тереза Іванівна, опитувала і виправляла кількох слабших учнів, я виклав із сумки завжди заготовлене чтиво для душі, і відкрив книжку. Захопившись сюжетом, зовсім не помітив, як підійшла вчителька, постояла наді мною якийсь час під сміх однокласників, якого я вчасно не зрозумів, і вилучила мою книжку. Соромно мені було дуже, потім просив повернути мені трофей (це був другий том «Цусіми» Алєксєя Новікова-Прібоя), зобов’язався більше так не робити. І не робив, коли виходило. Дуже переживав, бо книжку отримав тільки наступного дня, боявся, щоб батьки не побачили відсутності рідкісного на той час видання, яке ми з Татом придбали на абонемент, отриманий за 20 чесно зданих державі кілограмів макулатури.

Початок шкільного навчання був ознаменований передвістям змін у тоталітарній державі, тому один із «політичних» спогадів пов’язаний із… смертю Лєоніда Брєжнєва. Несподівано до класу увійшла поважна делегація – директор, завучі, методисти. Більшості поважних відвідувачів ми восени 1982 року ще й не знали, але найбільше вразило те, що всі були заплакані, розчервонілі. На якусь мить у класі настала повна тиша і хтось із прибулих чинно, як у телебаченні розпочав промову: «Дорогі діти! Сьогодні нашу державу спіткало непоправне горе! Сьогодні уночі…». Поки тривала тирада з переліком орденів, відзнак та титулів, жах поширився серед юних слухачів – здавалося, що поміж поглядами навіть заіскрило, класом пролетів шепіт: «Війна! Почалася війна!». Перелік заслуг комуністичного лідера тривав так довго, що учнівська спільнота вже встигла пережити весь трагізм наступу американського імперіалізму і відтворити в уяві кадри з популяризованих фільмів з воєнними сюжетами. Напруга сягала свого піку, аж тут почувся підсумок: «…помер наш дорогий Леонід Ілліч Брежнєв!». Зміст почутого мав такий вплив, якого мабуть не досягав навіть вигук «Земля!», коли Колумбові кораблі досягали довгожданої суші. На тлі завершальної паузи скорботної промови, тишу розітнуло тридцятигруде радісне зітхання у коричневих формах з білими комірцями. Один однокласник навіть засміявся. Отой сміх потім довго йому нагадували виклики батьків до школи та виховні розмови на тему, що в такий складний для держави час дитина не має права не сумувати разом з усіма. Пам’ятаю, як, повертався вулицею (тодішньою Лєніна) додому і всюди бачив море портретів «вождя» з чорною стрічкою і запухлі, налякані, заплакані обличчя. Так я почав вивчати такі історичні явища як масовий психоз і тоталітарна пропаганда.

14163568_10154434332058373_828070267_oТа все ж попри елементи вимушеного офіціозу школа була й осередком справжнього вільнодумства. Завжди пам’ятатиму, як в обговоренні під час уроку, здається, Довженкової «України в огні», на мою тезу про те, що скерування молоді на роботу до Німеччини не обов’язково свідчить про колабораціонізм героя, а навпаки показує, що він намагався рятувати рідних і близьких, вчителька коректно, з посмішкою, зазначила, що краще дотримуватися версії, рекомендованої у підручнику. Пізніше, на уроках української літератури ми з Роксоляною Святославівною відкрито обговорювали книги Біблії та коментували сюжети з історії раннього християнства. З вивченням української мови та літератури пов’язую і формування учнівської відповідальності за навчання – першу у житті трійку отримав саме з української мови, злегковаживши на початку четвертого класу вивчення правил. Дотепер пам’ятаю той шалений внутрішній сором – «трійка» не з іноземної мови, а з рідної! Більше такого не було.

З вдячністю згадую також і епізоди, коли вчителі коректно підтримували учнів у їхніх релігійних переконаннях (зобов’язаний організувати дискотеку у Страсну П’ятницю вчитель – «Піф», вмикав гучну музику і по черзі відпускав старшокласників до Плащаниці). Наприклад, упізнаючи мого батька – дяка, на богослужіннях у храмі чи на чинопослідуваннях у домашніх умовах, і надалі вдавали, що вірять офіційно щороку поновлюваним довідкам «різноробочого».

14152190_10154434331063373_47814772_oМої заняття в музичній школі були також «рятівними» від участі в різних ідеологічних додаткових заходах, зокрема у вихідні (у ДМШ №4 заняття відбувалися і в суботу).

Значення школи як місця здобуття досвіду спілкування я оцінив через багато років. Сьогодні з вдячністю згадую інтелігентність, вишуканість, гостроту розуму наших «французів» – у прямому й переносному сенсі. Виховані у мовному середовищі, вони поверталися до СРСР з любов’ю до своєї України, і були носіями іншої, несовєтської етики та філософії. Згадаю, можливо нашого «патріарха» серед учителів – Володимира Івановича Будзара – незабутнього «Піфа». Зустрівшись уже через роки після закінчення школи, довідався багато цікавого про його життя, прибуття у 15-річному віці до Львова, нереалізовані сподівання. А в школі все було по-іншому. Нам, на жаль, не пощастило так, як нашим попередникам, мандрувати з наставником по Карпатах, але вогонь його енергетики та нестримного гумору надихає й донині. Незважаючи на наявність уніфікованих «Міністєрством образованія СССР» підручників  з іноземної мови, він будував свої уроки на прецікавих оповідках та коміксах про популярного французького персонажа – песика Піфа (звідти й доброзичливе прізвисько від учнів). Попри зовнішню безтурботність та почуття гумору, Учитель був глибоким філософом, дуже уважною людиною. Після закінчення школи ми не бачилися з ним багато років, але зустрівшись на вулиці, та приглянувшись, легко ідентифікував, перепитавши, чи не турбує і надалі цвіт тополі того колишнього учня-алергетика.

То ж чи дивно, що ми так добре вивчали французьку? Під час навчання на другому курсі історичного уже у Франковому Університеті, мав нагоду брати участь у студентському мовному конкурсі – отам і зустрілися з однокласниками, що репрезентували різні львівські виші. Коли складав кваліфікаційні іспити – в аспірантурі, чи кандидатський, екзаменатор доброзичливо перепитував: «А Ви часом не з тридцять сьомої?». Приємно, що у розвитку міжнародних контактів Наукової бібліотеки сьогодні часто подібне питання звучить найвищою похвалою з уст наших партнерів – дипломатів та науковців франкомовного світу.

14164094_10154434331748373_2065275440_o

З гуманітарних наук дуже любив історію. Сподіваюся на добрий спогад нашого класного керівника та вчительки історії – Тетяни Аркадіївни, у якої ми були першим класом, і складнощі роботи якої я також зрозумів через певний час, коли самому довелося опинитися з того ж боку вчительського столу чи викладацької кафедри. Учнівський максималізм, відображений у «підступних» питаннях чи дискусіях, не був злісним, але мабуть іноді набирав і агресивних форм, з якими вчителю треба було дати раду. Ну хіба могла римська балліста перекинути ядро через стіну Вавілону? Наскільки пружним був натяг ліани під час такого пострілу? Як відбувалася зміна бойових позицій під Каннами? І чи Хмельницький точно не прийняв іслам у полоні? Останнє – це вже під час поїздки з вчителькою до Берестечка. Думаю, що наші вчителі також мають що згадати і описати.

Окрім доброї підготовки з іноземної мови, шкільна наука давала нам і непогану підготовку в інших галузях знання (таких корисних сьогодні, коли міждисциплінарні та комунікативні підходи переважають у всіх наукових чи виробничих галузях), а також можливість вибору. У старших класах нас навіть возили по різних промислових підприємствах, розповідали про перспективи їх розвитку. Насправді це дуже важливо – навіть для того, щоб зрозуміти, що саме тобі, учневі, не до душі. Знову, якщо зовсім суб’єктивно: у класі п’ятому-шостому я був переконаним фізиком або математиком (передплачував «Юний технік», «Квант», розв’язував складні задачі і викликав застереження в оточення можливістю продовження експериментів), у сьомому – я вирішив стати біологом або географом (доступні тоді книги Джеральда Дарелла, Миклухо Маклая, описи подорожей, природних явищ, проблеми розмноження моржів і виживання тигрів, як і домашнє розведення папужок – були в центрі пошуків та ініціатив), у класі восьмому-дев’ятому – став переконаним музикантом, і займаючись додатково, готувався до кар’єри як мінімум Паганіні, а в одинадцятому пішов до Малої академії наук, і, вагаючись між богослів’ям та історією, спочатку обрав другу. Добре згадую вивчення математичних дисциплін – пошук раціонального способу розв’язання, здавалося, безконечних задач Оксани Степанівни з алгебри (навіть літо перед одинадцятим класом проминуло зі збірником Сканаві), виявився дуже корисним для прийняття відповідальних рішень у професійній сфері.

Отож, навіть сьогодні 1 вересня відчуваю й своїм святом. Адже був колись учнем, адже нові хвилі майбутніх Колумбів, Ньютонів та Ейнштейнів заповнюють гамором подвір’я та коридори тої ж таки, моєї школи. Тому бажаю усім учням та вчителям 37-ї та всіх інших шкіл Львова й України гарного навчального року, взаємоповаги та доброти, спільного зростання у пізнанні. Нехай гідність буття Українцем допоможе нам досягнути того чого ми сподіваємося і вартуємо. Бо ж вся історія людства – це вчителі та учні…

Василь Кметь

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.