З нами Бог! А ми з Ним?

11103185_752125484908022_2201043544689883048_oПрочитав блог Єлизавети Сівец “Релігія завжди була десь поруч”. Як і авторка, на самому початку своїх роздумів зроблю уточнення, що з повагою ставлюсь до викладеної вище думки, одночасно категорично із цією думкою не погоджуючись. Отож, без образ :).

Аналізуючи текст авторки, спробую робити це послідовно, але для того, аби загострити увагу на головну, як на мене, неточність умовиводів пані Єлизавети, хочу звернутись до останніх двох речень блогу. Отож: «Релігія завжди була десь поруч. Але відчувати поруч Бога набагато важливіше.» Річ у тім, що «релігія» – це і є «відчувати Бога», ба більше релігія – це не просто «відчувати», але бути з Богом, жити з ним. Сама етимологія слова religio і похідних від нього дає нам відповідь. Цей термін перекладається як “з’єднувати, зв’язувати”.

Тому будь-який зв’язок чи спілкування із Богом –  це вже релігія. Відходячи від «формальної», на Вашу думку, релігії, ви не перестаєте бути релігійною людиною, ви просто творите свою релігію…

Другий абзац тексту, а точніше його міні-висновок  знову ж свідчить на користь того, що намагання «бути з Богом, але поза релігією» є теж своєрідним бажанням творити свою релігію… Підтвердженням цього є фраза про те, що «не зараховую себе ні до іудеїв, ні до мусульман – вкладаю в цей артефакт свій сенс.» Річ у тім, що згадана вище «хамса» є оберегом, амулетом. А такі речі жодна із монотеїстичних релігій (якими є і юдаїзм і іслам) не визнає, а отже цей «артефакт» жодного стосунку ні до ісламу, ні до юдейства не має, а маючи «свій сенс» стає черговим елементом Вашого богоспілкування – Вашої релігії, в котрій можна носити на шиї амулет – річ, яка використовувалась у первісних релігіях – окультизмі і шаманізмі.

Те, що в цьому Вашому богоспілкуванні, Вашій релігії, Священні Книги прирівнюються до художньої літератури – Ваше суверенне право. Але де ж брати і черпати основи спілкування з Богом? Яким чином чути Його? Чи можна спілкуватись із Ним, не читаючи Його слова із Тори, Євангелій чи Корану?

Вельми цікавим видається також Ваш уривок із спогадами дитинства. Хтозна, може «дуже віруюча» технічка таки справді «бачила потенціал» і хотіла стати для Вас своєрідним апостолом віри. Очевидно, що робила це наскільки вміла, а вміла не конче, раз проповідувала вам не Бога, який є Любов’ю, а пекельні муки. Очевидно, що в світлі тих Хічкоківських описів пекла новий «духовний шлях» видавався «терпінням» із якого хотілось якомога скоріше «зіскочити». Та й хтозна, яким був той сповідник-духівник, може теж лякав пеклом достоту у русмірівському дусі… З цієї з опери і «заунивні» уроки в «приходській» школі і побожні вистави як форма дозвілля. Справді, вони мали бути містком до віри, але не її суттю. Жаль, що ті котрі були за це відповідальними, провели свою підопічну містком до головної будівлі, але так і не дали ради ввести її в ту будівлю…

А далі слідує квінтесенсія Ваших роздумів, Вашого богопізнання і богоспілкування, Вашої персональної релігії. Релігія – це не Бог. Це зв’язок із ним. Зрештою, не повторюймося. Я теж вірю в Ісуса Христа, мого Бога і Спасителя, вірю в те, що Він віддав своє життя за мене, вірю і в те, що Він, Лізо, віддав своє життя і за Вас. Ви  поважатимете цю мою думку, правда ж? Я не дуже обізнаний із вченням особи на ім’я Сіддхартха Ґаутама Шак’ямуні, більш відомого як Будда… Я шаную пророка Мухаммеда, який записав священну для братів-мусульман Книгу – Коран.  Я не вірю і не маю підстав сприймати всерйоз ні багатоликого Крішну, ні «верховну тварину бога Вішну» Ґаруду, ні твориво Растафаріан – Джа…  Ви у них «вірите» чи просто не заперечуєте іншим вірити у них? Зрештою, це не головне.

Головне це не з”ясовувати потрібна чи не потрібна Вам релігія, бо із всього написаного вище ми з Вами побачили, що таки потрібна. Ключовим є інше питання: ким є Ваш Бог? Яким Він є? Він однозначно не енергія, не «вища сила». Бо нелогічно покладати все своє уповання у руки якоїсь безликої, безіменної, безособової сили. Ні. Бог – це особа! Свій хлопець, друг! Він не «суворий, хоч і справедливий старий з бородою, як у Санта Клауса, який сидить на хмарах і перемиває нам кісточки за наші гріхи». Він – люблячий батько, який бачачи наші гріхи чекає нас із прощенням. І хоче його нам дати, а взамін лише почути те, що хотів би почути люблячий батько: «Вибач, тату».

Він – Батько, тато, таточко. Щирий і люблячий. Який любить нас – своїх вредних і неслухняних дітей не «за щось», а просто так. Який завжди готовий простити нам всі наші бешкети. Він вже нас простив. Але аби отримати це прощення, треба прийти до нього і щиро сказати йому: «Вибач. Все одно, попри все я Тебе люблю». А більшого йому й не треба. Бо якщо любимо Його, то не будемо ставити на Його місце якусь аморфну безлику «вищу силу». Звичайно, це вигідно, адже «вища сила» – не особа, з нею не треба говорити, бути перед нею відповідальними. Але з іншого боку – щось аморфне і безлике ніколи не подарує тепло і любов. А Бог є Любов! А зв’язок нас, дітей, із Богом -татом – зв’язок любові. Правдива релігія!

                                                                                                                   Володимир Мамчин

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.