Блогер Юлія Сливка: “Я пишу у блозі про Бога, бо Він є частиною мого життя”

Блогер Юлія Сливка про те як не втратити зв’язок із реальністю, попри те що світ все частіше живе віртуальним життям, про те що означає бути блогером та чому вірити у Бога – це сучасно завжди.

-Ваш профіль є дуже затишним. Він подібний на книгу, яку хочеться ввечері читати за чашкою кави. Водночас цим він і відрізняється від інших. Як Ви думаєте, у чому особливість Вашої манери письма?

Ви трохи вже відповіли на своє запитання. Це блог замість книги наніч. Профіль, у який можна прийти і опинитись вдома. Ні, не як вдома, а – вдома. Прийти до баби Богдани до літньої кухні й підглянути, як вона робить ковбасу на Різдво або пере тюль на Великдень. Діда побачити, а в ньому впізнати й свого діда, якого вже, може, й немає на білому світі. Дитинство згадати.

Смак блогу в тому, що короткі історії в ньому – невигадані. Їх персонажі – це реальні люди і за ними цікаво стежити. Це реаліті-шоу! Всі чекають, що баба Богдана втне завтра і хочуть послухати, як дідо Богдан знову зізнаватиметься, що любить її.

Читачі кажуть, люблять профіль власне за ці історії. Кажуть, що не покинули б мене, навіть якщо б я публікувала чорний квадрат замість фотографій, бо вони зі мною не заради модних світлин, а заради немодних текстів, які ще, до речі, присмачені діалектом. Один із персонажів блогу говорить винятково діалектом. Хоча… Це швидше відлякує, аніж притягує, напевно.

І реклами немає. В мене некомерційний блог, тобто я не заробляю на своїх підписниках в інстаґрамі. Оце по-справжньому – фантастика!

Ви пишете глибокі тексти про свого дідуся, бабусю, про село, звідки Ви родом. У кожному Вашому тексті можна знайти себе, свого дідуся і бабусю й натрапити стежкою на своє дитинство. Як у Вас виникла ідея писати про те, що для кожного стає таким теплим, крихким і таємним спогадом?

В еру клікового мислення люди все ж надають перевагу ґаджетові, а не книжці, то я й пропоную їм свої короткі історії. В інстаґрамі – в незручному місці для довгого чтива, та все ж. В незручному, бо все склалось неспеціально. Якби спеціально, то для своїх текстів я б не обрала таку соціальну мережу (вона була б останньою, яку б я обрала). Ідея не виникала. Це не було моєю стратегією, а сталось якось випадково, мимоволі. Я просто колись почала підписувати фотографії текстами, а люди почали на це підписуватись. Там і залишилась. Почала писати більше і ці підписи щоразу більше стали нагадувати власне історії з сюжетами і персонажами. Ось і все.

Ви пишете також на релігійні теми – про Бога, про свої переживання Бога та про Його роль у Вашому житті.

Це дуже відповідально – писати про Бога. Тим більше я не консультуюсь зі священиками, коли пишу на релігійну тему. Все це – лише моя візія, мій погляд на Бога, тому зважую кожне слово. Мені треба піклуватись про те, щоб не образити Його і так само не образити почуттів своїх читачів, – все таки я публічно говорю про те, про що не завжди говорять вголос. Пишу так, як Його розумію, як навчила мене Його розуміти баба Богдана і дідо Богдан – прості люди. Я пишу про Нього простою мовою. (може, тому ці дописи найбільше відгукуються в серці мого читача). Пишу, ніби й сама міркую про Нього, бо так мало ще Його знаю. Вчусь і, пишучи, сама для себе структурую певні речі. Взагалі всі тексти пишу передусім собі, а вже потім – іншим. Дехто називає ці тексти прихованою євангелізацією, але я не маю такої мети. Ні. Я ділюсь своїм досвідом вірити і, сподіваюсь, роблю це неекспансивно, неагресивно, нічого не нав’язую. Для когось цей досвід стає переконливим. Я пишу про Бога в блозі, як і про все решту, – бо він є частиною мого життя. То чому я маю від Нього відрікатися, хай у соціальній мережі?

-Зараз ми перебуваємо в епіцентрі інформації, яка повсюди. У цих нескінченних посиланнях, рекомендаціях та новинах можна потонути та загубитися. Як Ви гадаєте, чи можливо навчитися правильно користуватися можливістю одного кліку і як перетворити її на інструмент, а не на спосіб втечі від реальності?

Можливо все.

Інтернет є найбільшим у світі гіпертекстом, автором якого є все людство, а гіпертекст – це система, що дозволяє користуватись певним набором інформації у будь-якій послідовності завдяки тому, що один клік може перенаправити читача з одного джерела на інше. Таким кліком може бути, наприклад, хештег #баба_Богдана в інстаґрамі, який буде провадити Вас з однієї моєї інтернет-історії на решту історій, доповнюючи цей образ, відкриваючи ще більше характер цього мого персонажа. І йдеться зараз не про те, що всі мають писати історії, використовуючи хештеги. Я просто прикладом розповідаю про те, що цей інтернет справді можна добре використати, зробити інструментом (за мотивами блогу Юлії Сливки вийшла друком перша в Україні інстаґрам-книга #Чуєш_коли_приїдеш_додому? – прим. ред.), а не потонути в ньому.

Але, звісно, треба сказати, що всесвітня павутина – це лабіринт, а в лабіринті можна легко загубитись. Загубити чи навіть згубити в інтернеті можна навіть себе, особливо якщо пасивно і часто користуватись соціальними мережами такими, як-от інстаґрам. Ми спостерігаємо за красивим життям блогерів, яке насправді часто є ілюзією, і почуваємось не такими успішними, як вони, менш вартісними, ніж вони, і не такими досконалими. Тому втікати від реальності туди не треба, радше навпаки – вибиратись звідти частіше і надовше.

Власне, щоб не потонути у мережі, я контролюю час, який коротаю з телефоном. Все-таки треба жити офлайн і читати книжку, а не стрічку новин.

Соціальна мережа Instagram – багато користувачів з гордістю називають себе блогерами, а блогерство вже вважають професією. Що для Вас означає Instagram?

Це може звучати смішно, але означає багато. Якби не інстаґрам, я б не почала писати. Не було б моєї книжки. Інстаґрам – це ще й спосіб писати, а часто навіть спосіб мислити.

Справа в тому, що за три роки в інстаґрамі, я узалежнилась від нього так, що тепер вмію писати свіжі тексти тільки у нотатках свого iPhone. А ще – я вже давно ненавмисно пишу тексти однакового розміру – розміру допису у соціальній мережі. Це і добре, і погано, але це вже інша історія.

Інстаґрам – це мій радар. Я постійно перебуваю в пошуку контенту, а отже – нових історій, думаю, про що б ще написати, бо знаю, що майже двадцять тисяч людей на це чекає. Я часто дивлюсь на світ крізь призму інстаґраму і навіть коли зі мною відбувається щось не дуже добре, думаю, як саме написати про це (про щось подібне писав Коцюбинський у новелі «Цвіт яблуні»). Думаю дописами.

Інстаґрам для мене, типового інтроверта, – це ще й ідеальний спосіб комунікувати зі світом. Зрештою, це просто спосіб сказати світові, що я – така – є.

Інстаґрам – це робота (передусім – над собою і своїм письмом).

Попри все, я не думаю, що блогер – це професія. Мені здається, перебільшують ті, хто так це називає, а переважно так кажуть самі блогери. Так, є блогери, для яких це їх основна робота; з неї, зокрема з реклами, вони живуть. Можна, звісно, бути блогером, але не насамперед, бо насамперед треба бути фахівцем своєї справи, мати освіту або ремесло. Блогінг мусить бути не єдиним, що ти робиш і вмієш у своєму житті. Коли я представляюсь у якомусь товаристві, то кажу, що я аспірант, філолог, редактор, автор і видавець, але ніколи не називаю себе блогером. Бути ним, як на мене, не дуже несерйозно.

-Ваша аудиторія є досить великою – 19,5 тис. підписників – живих людей, деяких з них Ви не бачили, а деякі Вас оточують у повсякденному житті. Чи не боялись Ви ділитися своїм життям  та своїми певними переживаннями з такою великою кількістю читачів?

Попри те, що в мене дуже, навіть занадто відверті тексти (мені часто пишуть: «я б так не змогла чи не зміг би»), я маю теми-вето, на які ніколи з тих чи інших причин не говоритиму публічно. Є простір, куди я не впущу, аби внутрішньо почуватись добре. Моя авдиторія це знає. Я ділюсь тільки тим, чим мені комфортно ділитись.

-Недавно Ви видали книгу «#Чуєш, коли приїдеш додому?» на основі текстів, які Ви публікуєте у своєму профілі. Ця книга – це щось нове в українській літературі. Мережева література – яка вона? І яким Ви бачите майбутнє такого жанру?

Так, «#Чуєш, коли приїдеш додому?» – це перша в Україні інстаґрам-книга. Книга, яка первісно була блогом. Блог, що став книгою. Вона належить до мережевої літератури, тобто до літератури, що народилась у мережі. З 2004 року в Україні були певні спроби писати та видавати таку – нову – літературу, але вони здебільшого залишились непоміченими. Я сподіваюсь, що «#Чуєш, коли приїдеш додому?» – це збірка, що в інтернеті створює моду на українську літературу, а в Україні створює моду на літературу в інтернеті. Поки що мережева література в нас перебуває у зародковому стані, хоч на Заході вже кілька років існують окремі премії у цьому сегменті. Я вважаю це найперспективнішим нині жанром серед усіх, але таку книгу – знову ж – писала ненавмисно. Я взагалі ще два роки тому не сподівалась, що в мене буде книга.

-Ви є засновницею видавництва  Astrum. Що Вас надихало прийти до такої ідеї? Перед якими викликами Ви стикалися? І яким Ви бачите розвиток видавництва?

Співзасновницею. Я завжди дуже любила книги, з раннього дитинства. З чотирьох років мені мама щотижня купувала нову книжечку, якщо не мала до мене претензій. Книга – це була винагорода, приз, а не покарання, як то часом з дітьми буває. Книжка була і є культом в моїй сім’ї. Артефактом. Ще навчаючись на філологічному, я почала мріяти про видавництво, але була певна, що це буде у років сорок чи п’ятдесят. Твердий намір створити його виник тоді, коли постало запитання, де видавати свою книжку. Були пропозиції з інших видавництв, але я знала точно, що тоді книжка вийде не такою, як я хочу. З цим я б не змирилась.

Виклики були на кожному етапі роботи. Нам книжка з друкарні заледве приїхала за добу до презентації у Львові, а я – на дев’ятому місяці вагітності! Зрештою, вся робота припала на мою вагітність – від заснування видавництва на першому місяці до презентації книжки та всеукраїнського туру з нею на останньому.

Найбільшим викликом був виклик перед самим собою: чи вдасться?

А видавництво має багато векторів розвитку, втілених у логотипі ASTRUM – восьмикутній зірці. Воно заплановане багатогранним, хоч і з пріоритетом на мережеву літературу. Є багато ідей та пропозицій співпрацювати. Може, навіть занадто багато.

-Побажайте щось читачам.

Я бажаю бути щасливими. Бажаю затишку та гарних книг. І добра. І добрих – поруч.

Розмовляла: Христина Нищей

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.