О. Тихон (Кульбака): “Кожен з нас мусить мати свого духівника, психолога і лікаря”

Вже роками у Львові діє “Духовно-психологічна порадня”, яку заснував донеччанин у шостому поколінні, священик і психолог о. Тихон Кульбака. Ми поспілкувалися з отцем про те, чому сучасна людина дуже часто шукає розраду у психології, де межа між духовними і психологічними проблемами,  а також про діяльність “Духовно-психологічної порадні” у Львові сьогодні. 

-Отче, скільки років діє Духовно-психологічна порадня? Як змінився її вектор від початку заснування?

-Порадня починала свою діяльність ще у Донецьку до війни, оскільки я завершив Російський державний гуманітарний університет з фаху психологія у 1996 році. Вже на той момент був священиком, тому все відбувалося паралельно. Окремої порадні не було, однак була моя душпастирська практика, до якої я доєднував свої психологічні знання. Потім перед війною більше сформувалася як порадня у Донецьку, при нашій парафії. Ми працювали із співзалежними людьми. Співзалежність не лише до алкоголю та наркотиків, але й на різноманітні хворі стосунки. Коли настала війна, то після своєї особистої реабілітації, одужання, я вирішив відновити порадню вже у Львові. Перша думка була про допомогу військовим та переселенцям. Перший рік діяльності, 2014, був побудований саме на цьому. Після певної асиміляції у середовищі, частина переселенців залишилась тут, частина переїхала на інші, у тому числі, окуповані території. Опісля ми зосередились на реабілітації атовців, проте це було трохи складно, адже вони є, у більшості,  дещо закритими на таке спілкування. Тоді ми почали роботу з рідними військових, адже можна зрозуміти, що опісля повернення із зони АТО, військовий насамперед потрапляє в оточення рідних. У нас було кілька тренінгів із сім’ями військовослужбовців, як будувати із ними контакт. Зараз нашими основними клієнтами є львів’яни, що приходять з власними потребами.

Отже, Порадню можна поділити на два напрямки, зокрема соціальні мережі і особисті зустрічі з Вами

 

– Так, у нас є відповідна група. Ми називаємо її діяльність психоедукацією. Через фейсбук-групу, а там є 19 тис.підписників, ми хочемо дати знання про певні психологічні процеси, які відбуваються у людини. Дехто до мене приходить і каже, що після публікації якоїсь інформації у групі, у цих процесах бачить себе. Тому це один такий напрям, який буде мати продовження. Також зараз є бібліотека – близько тисячі книг із психології. І ми хочемо зробити такий формат бібліотеки, щоб людина могла прийти і за горнятком кави прочитати книгу. Бо ці книги є, як правило,  дуже дорогі, тому не кожен може їх собі дозволити. Ми хочемо створити такий фізичний простір психоедукації. Зараз нам треба докупити ще кілька десятків книг, а потім, можливо, у співпраці з містом шукати такої локації. 

-Чому у суспільстві за останні 5 років виникає великий запит на психологічні поради? І як Вам вдається консультувати щодня по багато годин? Адже це нелегко..

– Насправді, якщо людина робить щось професійно, то 5 годинн консультації минають швидко. Консультанту у роботі з клієнтом варто не перебирати на себе відповідальність за дії та рішення клієнта, не входити в оцю співзалежність. Клієнт, що приходить на консультацію, часто підсвідомо шукає собі рятівника, який перебере на себе його обов’язки, прийме за нього рішення, надасть рецепт виходу з ситуації. Не треба рятувати людину, консультант має просто давати їй можливість віднаходити власні ресурси і супроводжувати її у цьому процесі. Тому після таких консультацій я непогано себе почуваю. Окрім того, люди читають чимало інформації в Мережі. Сьогодні є можливість читати літературу якісною українською мовою, дивитися спеціальні телепрограми, YouTube чи слухати підкасти, радіостанції. Знання, які вкладаємо у такий спосіб у  душі людей, з часом проростають і люди, під впливом цих знань,  звертаються потім до психолога. Потенціал для одужання у будь-якої хворої людини виникає тоді, коли вона володіє максимальними знаннями про свою хворобу. 

Часто кажуть, що людина цікавиться психологією тоді, коли має потребу.

Чи не достатньо тоді просто духівника?

–           Людина, з точки зору християнської антропології є істотою триіпостасною і складається з духа, душі і тіла. І для кожної іпостасії є свої ліки, і кожну іпостась має лікувати свій спеціаліст. Духом має займатися священник і ліки для цієї іпостасі людини – це Святі Тайни, молитви, Святе Письмо, наука Церкви. Наступний антропологічний рівень людини – psyheo – душа, там свої інструменти для допомоги і свої спеціалісти для супроводу, психологи, психотерапевти. Наступний рівень – наше фізичне тіло – має свої інструменти, ліки, хірургічні операції та інше, та своїх спеціалістів для супроводу; але ми розуміємо, що все гармонійно між собою пов’язане, усьому, кожному рівню, кожній іпостасі, треба приділяти рівноцінну увагу. Тому в ідеалі це має виглядати так, що кожен з нас, як здорова та відповідальна особистість, обов’язково мусить мати свого духівника, свого психолога і свого особистого лікаря. І от коли вони в трьох зі мною взаємодіють, а я з ними – тоді я буду розвиватися як гармонійна, цілісна, здорова, зріла особистість.

–           Коли Ви були священнослужителем і психологом, чи не було у колах ваших непорозумінь, щодо поєднання психології і священослужіння? Адже колись це не було так модно як зараз і існувало багато стереотипів і упереджень.

–           Навіть до цього часу є ці стереотипи та упередження, на жаль.  Я це бачу і чую від своїх співбратів-священників. У мене навіть був випадок, коли я проводив реколекції для священників і я одразу попередив, що буду  говорити з ними як священник і як психолог. Я розумів, які проблеми є у священників, в тому числі психологічні. І першу нашу зустріч на реколекціях я присвятив саме цій проблемі, що стосується їхнього психео. Скажу чесно, перша реакція – це такий бунт був, страшний. І для мене, як для спеціаліста, було зрозумілим, що я знайшов ту болючу точку, яка насправді важлива для всіх учасників реколекцій і цей опір, який я побачив в цих 70 священниках, які були присутні, свідчив про це.  Але я розумів, що це нормально, так має бути. Ми почали працювати, реколекції проходили своєю чередою і на четвертий день відбулася дуже цікава історія: найстарший священник за віком, там за 70 років, вже коли остання наука була, встав і сказав : «Отець, я маю вибачитись перед тобою від імені всіх нас. Ми пам’ятаємо той бунт, який влаштували тобі на початку, тому ми просимо вибачення, ти був правий”. І потім частина цих священників приїздили до мене на приватні консультації, почали посилати своїх парафіян. Вони на собі відчули наскільки важливо працювати  із духом, і з душею, і з тілом. Але кожною цією антропологічною частиною має займатися свій спеціаліст. Мені пощастило, що я можу поєднати всі три іпостасії, бо я маю фах священника, фах психолога і колись півтора роки вчився в медичному університеті, тому базові знання з медицини я маю. Через це я “три в одному” і тому це мені допомагає, коли я бачу психосоматичні прояви, з якими ходить людина, мені дуже легко поєднати їх з духовними проблемами, проблемами душевними, тому я розповідаю людині як воно все взаємодіє. Бо дуже часто психологічні проблеми проявляються через тіло. З душею ніби вже нічого не відбувається, а тіло кричить, тому людина ходить по лікарях роками і не може зрозуміти причини недуги. Саме тоді ми розуміємо, що це саме психосоматичні  прояви, через хвороби ми часто виходимо на проблеми душі, а тоді вже у роботі з клієнтом приходимо до проблем духа.

–           Звичайна людина не завжди у змозі зрозуміти, де проблема духовна, де психологічна

–           Є такий вислів «у хворобі погляд пацієнта на себе завжди спотворений». Біль, який ми переживаємо – і фізичний, і духовний, він спотворює наш погляд на самих себе, тому дуже важливо, щоб поруч була людина з неупередженим поглядом, яка не є з тобою у дружніх стосунках, здатна тобі сказати правду про тебе самого. Тому я не займаюся психотерапією зі своїми колегами і друзями, яких я люблю, тому що я можу бути заангажований, моя любов і прив’язаність може спотворити мою неупередженість щодо правди про них самих. Але є ще інша сторона цього питання – іноді пацієнту за рахунок цієї незаангажованості важкувато прийняти цю правду про себе. Розуміємо, що це певний опір, це нормально, так має бути, але якщо клієнт таки долає опір і все ж таки починає щось робити з своїм життям, то тоді успіх гарантовано. Вийти можна з будь – якого стану, будь якої ситуації, якими би вони важкими не здавалися, якщо людина хоче цього

–           У Вас також був момент такого одужання, Ви перебували в полоні, був цей момент непрощення, який вдалося пережити. Поділіться трішки з нашими читачами

–           Тут навіть декілька моментів було. Був момент непрощення, це дуже важкий момент. З Божою поміччю, застосовуючи і духовні інструменти і психологічні, і допомогу психолога і психіатра мені вдалося це зробити. Але потім сталася інакша історія, у мене відбувся рецедив онкологічного захворювання як наслідок оцього стресу в якому я перебував. І в 2015 році я був змушений пройти курс лікування: і хіміотерапія, і опромінення. І мій лікар мені сказав, що цей рецидив  пов’язаний із станом дистресу, який я переживав тривалий час. Він сказав, що допоки я не почну працювати над зміною чинників, подоланням тригерів, які викликають цей стан, то я буду постійно мати ці рецидиви хвороби. І тому у мене виникла така наснага займатися таким цікавим напрямком, який називається онкопсихологія. Я почав шукати інформацію, на жаль, на пострадянському просторі її майже немає, тому я змушений був звертатися до європейського, до канадійського, американського досвіду. Я знайшов такі міжнародні організації, які називаються «Міжнародна асоціація онкопсихології», Європейська школа онкопсихології, де вчать і психологів і психотерапевтів як працювати з психологічними факторами, які провокують виникнення онкологічних захворювань. Я пішов туди вчитися, було дуже важко, адже викладали дистанційно і англійською мовою, а я не досконало володію іноземною мовою. Моє навчання замість трьох місяців тривало півтора роки, але я свідомо пішов вчитися, щоби убезпечити себе від цього ризику, щоби зберегти своє здоров’я та покращити якість життя, адже відповідальність за моє здоров’я Бог вручив мені у мої руки. І те чому я навчився, я застосував у своїй особистій життєвій практиці і за два роки сталися навіть візуальні зміни. Мені прийшлося перенести чотири важкі операції за один рік. Я втратив багато зайвої ваги. Зараз я маю мінус 60 кілограмів. Це є наслідок опрацювання оцих всіх психологічних травм, які довгий час жили в мені, наслідок правильного опрацювання. Це якраз свідчення про те, яким чином наш дух, тіло і душа пов’язані між собою і як впливають один на одного. Зараз я викладаю цю науку з основ онкопсихології, у відбувся цілий навчальний курс, група близько 50 людей, які вивчали цей курс протяном 5 місяців. Він мав називу «Курс онкопсихології для тих, хто не хоче захворіти на рак». Вивчали чинники, які впливають на стан дистресу, який потім провокує онкологічне захворювання. Перед карантином курс закінчився і мені учасники курсу розповідають про свої зміни, які відбулися у їхньому мисленні, у їхніх стосунках, у їхньому житті і врешті решт, їхньому тілі, і я бачу у цьому діленні людей самого себе, свій шлях, який я проходив у своїй хворобі. Тому я зараз захоплений тим своїм станом єства, до якого дійшов.

–           Сучасна людина переживає пришвидшення, занадто велику увагу приділяє марнотам. Не сім’ї, не іншій основі, а цим камінцям, які можна буде кинути наприкінці. На ваш погляд, який може бути рецепт проти цього?

–           Простий. Виконання Заповіді, яку ми знаємо, «Люби ближнього свого як самого себе», але пам’ятаємо, що Сам Христос не дарма формулює цю заповідь саме за відомим принципом –  «не можна дати іншим того, чим сам не володієш». Неправильно, супротивно Богові, любити ближнього, коли ти не любиш самого себе. Не можна дбати про іншого, коли ти не навчений дбати про себе, тому виконання заповіді любові до ближнього починається з формування любові до себе. У нас для цього є три інструменти, подаровані Богом: емоції, потреби і наше сумління. Коли ми розуміємо і усвідомлюємо та приймаємо наші емоції, і розуміємо, що за цими емоціями стоять потреби, ми можемо навчитися правильно їх (потреби) задовольняти. Правильно, тобто екологічно, або морально задовольняти свої потреби можна з урахуванням нашого сумління, який є голосом Бога у нашій душі. От тоді ми будемо в ресурсному стані, стані енергії, наснаги або як ми називаємо це ще – стані індивідуально – унікального відчуття щастя. Якщо ви чітко розумієте і приймаєте список своїх потреб на сьогодні,  і ви навчені правильно ці потреби екологічно, морально задовольняти, у вас  – на вечір буде відчуття щастя. Тоді ваша внутрішня батарейка буде зарядженою. Якщо наша внутрішня батарея заряджена ми можемо ефективно служити і Богові і собі, і  ближньому. Якщо ж наша батарея не заряджена – ми не служимо нікому, ні собі, ні Богові. 

–           Поділіться з якими найчастіше питаннями чи проблемами до вас приходять?

–           На жаль, рівень співзалежних стосунків. Співзалежність – це духовно-психологічний стан, якщо дуже просто сказати, коли я перебираю на себе чиюсь відповідальність за когось, а свою відповідальність перекладаю на іншого. В Україні, як і у іншому пострадянському просторі, величезний відсоток співзалежних людей. У Галичині цей відсоток взагалі десь під 95. Це катастрофа. Я постійно про це говорю.

–           Чим це спричинено? Чому саме на Галичині?

–           На мою думку, це якраз та традиційність, якою ми захоплюємося, яка насправді є дуже важливою в релігійному житті. Ця традиційність може бути тим провідником, коли  токсичні батьківські сценарії, неусвідомлені моделі поведінки своїх батьків, які дитина перебирає від своїх батьків, не є критично переглянуті. Це має завжди відбуватися в період дорослішання кожної людини. Ми маємо в певний момент, починаючи з підліткового віку, критично подивитися на своїх тата і маму і не засудити їх за те, що щось було не так в наших стосунках з ними. Ми маємо визнати, що тато і мама не ідеальні, але при цьому я їх люблю і буду любити і дбати про них у здоровий спосіб, але при цьому те, що не було ідеальне в їхньому житті я не перенесу у своє життя і не відтворю це у стосунках зі своїм чоловіком чи дружиною, або зі своїми дітьми. От цього, на жаль, на пострадянському просторі не відбувається. Інструментом для цього має стати сепарація від батьків, від дітей. Це той психологічний процес, про який каже Святе Письмо: «Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї» (Мт. 10:9). В більшості випадків наші навіть християнські подружжя є не сепарованими і це токсично впливає на стосунки і між чоловіком і дружиною. Купа конфліктів у подругів виникає через те, що вони не були сепаровані, для них не є найважливішою особою у їхньому життті чоловік чи дружина, але лишається підсвідомо тато і мама. Потім ці моделі ми знову передаємо своїм дітям. Ми продовжуємо з покоління у покоління інфікувати ці відносини.

–           Буває у вас таке ці сім’ї, які приходять кажуть, що ви як монах можете нам порадити?

–           У мене ще з медичного університету є така відповідь. Колись наш професор з дерматовенерології жартував так: «Для того, щоб ефективно лікувати сифіліс, не обов’язково на нього хворіти». Грубо, але правдиво! Якщо би я, як спеціаліст, у допомозі іншим спирався на свій досвід подружжя, це було б не правильно. Не можна спиратися на свій особистий досвід у терапії, бо є концентрований досвід психологічної науки і спеціаліст має спиратися саме на нього, а не на свої практики. Уявляєте, якби хірург почав лікувати пацієнта спираючись на власний досвід подолання власної хвороби? У кожного пацієнта з одним тим самим діагнозом буває свій перебіг, індивідуальний, хвороби. Тому лікар має володіти сумою усіх знань про всі випадки і варіанти перебігу хвороби. Психолог має володіти і спиратися у допомозі іншим на науковий досвід, який був перевірений і доведений.

–           У Вас було вигорання?

–           Так, було, коли я був більш молодий і недосвідчений, і наївний, і священник і психолог. Я хотів «рятувати» всіх, а потім все ж таки, пройшовши через це вигорання, і одужавши від нього, я зрозумів, що Рятівник у нас єдиний Господь Ісус Христос, тільки він всіх рятує, а ми, священники і психологи, маємо допомагати людям рятуватися самим. Ми можемо їх супроводжувати, підтримувати, надихати, але не рятувати, не пиримушувати, не робити за них їхню роботу, ніколи.

–           Ви чітко розставляєте свої межі?

–           Тільки так. Коли пацієнт приходить на консультацію, я говорю, що моя місія полягає в чому? Вислухати Вас, дати якусь рефлексію на те, що ви скажете. В міру своїх знань, досвіду, але прошу пам’ятати, що ці мої думки ні до чого вас не зобов’язують. Ви можете прийняти, можете не прийняти, це тільки мій погляд. Так само, я попереджаю, те, що ви до мене прийшли, мене ні до чого не зобов’язує. Єдине, що я можу зробити – дати інформацію про цей стан, показати шляхи виходу з цього стану, можливо дати якусь книжечку, помолитися за Вас, а потім, якщо Ви захочете змін у цьому житті, якщо у вас буде потреба, а у мене можливість, супроводжувати вас на цьому шляху змін. Хтось буває цим розчарований, бо хотів би мати у моїй особі «рятівника» який за них їхні проблеми вирішить.

–           На яких умовах людина може стати учасником групи і як вона може до вас прийти?

–           Все починається із першої діагностичної зустрічі або сесії. Люди зазвичай дзвонять, є вільний час на тиждень і от людина приходить на першу діагностичну зустріч.  Ми слухаємо один одного, про щось говоримо, якщо потрібно, робимо тести і коли людина усвідомлює, що хоче змін у житті, тоді ми обговорюємо як може виглядати (або не виглядати) супровід чи терапія. Та мої можливості, на жаль, обмежені. Реально я маю на тиждень можливість прийняти на 25 осіб по 1 годині. Це без супроводу, без терапії і дуже часто люди дзвонять телефонують, щоб записатися, а місць вже немає. Але для тих, кому я можу допомогти, ми складаємо план терапії, вона йде блоками. Людина сама визначає запит, над чим їй в першу чергу потрібно працювати, які психологічні проблеми найбільше дошкуляють у цей момент. І так буває, що ми пропрацювали проблему і людина розуміє, що їй це вже не болить, але є інша проблема, і вона хоче попрацювати над цим, тобто сам клієнт визначає напрямок. Емоції, думки, які людина відчуває під час терапії, є нам важливим дороговказом. Щоб ми розуміли куди рухатися. Якщо ж людина не хоче працювати, не хоче брати відповідальність за зміни у своєму житті, то я попереджаю її про це, що я це бачу і розумію але не зможу допомогти.  Якщо і це не працює, я припиняю сеанси, я розумію, що ми просто витрачаємо час один одного. Це просто імітація в терапії, але добре, що такі історії стаються рідко.

–           У фейсбук-групі “Духовно-психологічна порадня”, є таке правило не додавати до групи інших без їхнього дозволу, чому?

–           Тому що це питання кордонів. Я сам це пережив. Заходжу у Фейсбук і бачу, що мене додали до групи «Автомобілісти Москви», хтось вирішив, що я автомобіліст Москви. Я відразу відчув це як психологічне насилля, що є порушення моїх кордонів, у мене це викликало тільки злість. Злість – це дуже гарна емоція. Коли наші кордони порушуються, коли нас змушують втручатися туди, куди ми не хочемо, коли над нами чинять емоційне насилля – це завжди буде викликати злість. Це буде усвідомлено або підсвідомо. Коли я відчув це і видалився з групи, куди мене додали без мого дозволу та бажання – це добре. Я пропрацював цю емоцію, але буває, що ця не усвідомлена злість іде у підсвідомість і там починає нас нищити, як будь яка контейнерована емоція. Тому коли людину без її відома, дозволу та бажання хтось  додає у якусь групу – це порушення кордонів і психологічне насилля. «Ні» психологічному насиллю!

–           Питання фінансового характеру. Частину від ваших доходів ви віддаєте на благодійність. Розкажіть про це

–           Частина консультацій, які відбуваються, а також перші зустрічі завжди безкоштовні. Далі важливо у психологічному процесі, щоб людина платила за терапію. Чому? Є мотивація. У мене був випадок: прийшов клієнт на першу консультацію, ми поспілкувалися, він каже: «Я би хотів ще раз до вас прийти». Запитав скільки це коштуватиме, я відповів, що перша зустріч безкоштовна, а далі Ви можете сплатити якусь пожертву, яку Визначите самі. Він каже: «О, то я до Вас ще раз прийду. Для чого платити 300 грн психологу, як до Вас можна безкоштовно прийти». Я відповів, що так не буде. У терапевтичному процесі немає місця халяві, бо халява це безвідповідальність. У терапії людина має бути відповідальною, нести, в тому числі, і фінансову відповідальність. Тому коли ми говоримо про терапію, ми говоримо про те, що клієнт складає якусь пожертву, але розмір цієї пожертви він визначає сам, адже що ми розуміємо, що країна перебуває у складних економічних умовах. Пожертва має бути обов’язковою, але розмір  визначає сам клієнт. Це важливий момент. Єдине що фіксоване – реколекції, там стала ціна, ми її визначаємо, адже треба сплатити за проживання та харчування, або доїзд учасників. Ми домовилися, що спрямовуємо частину коштів на реабілітацію атовців, переселенців чи жертв насілля.

Розмовляла Оксана Бабенко