Коли я ішла теплого літнього вечора у львівський храм святого Климентія папи УГКЦ, то трохи хвилювалася. Адже ніколи раніше не писала про церковні хори і жодного разу не брала інтерв’ю у людей, дотичних до цього величного мистецтва. Я очікувала побачити суворих і відсторонених від пут буденності співаків, а познайомилася з людьми, у яких від натхнення і внутрішнього тепла світяться очі… Напевно, око фотоапарату і звичайні слова не у змозі передати атмосферу дружби, підтримки і спільної творчості, якою буквально бриніла вся репетиція, але спробувати варто.
Малюки-хористи
Регент – це одна із найбільш відповідальних хорових посад. Саме ця людина повинна бути своєрідною «душею» хору, вести за собою крихкий, але дуже витончений корабель спільного співу. На репетиції, під час якої була присутня я, обов’язки регента виконувала відома у Львові музикант, учасниця двох музичних гуртів («Два кроки в ніч», «Територія душі») Марічка Кошелінська-Мартинюк. Спостерігати за майстерністю професіонала – завжди приємно. Однак родзинка була навіть не у цьому. Всю репетицію Марічка тримала маленького сина – Лук’яна. Хлопчик уважно слухав спів, іноді намагався диригувати, зачаровано спостерігав за маминою рукою, яка описувала у повітрі хитросплетіння співочої кардіограми. За час півторагодинної репетиції регент встигала колихати дитя, вчила його ходити, і незримо занурювала сина у світ високої музики, який, я певна, буде з Лук`яном назавжди.
Діти – це особлива частина хору «Divino Amore». Поблизу церкви св. Климентія папи навіть є майданчик, який вже давно облюбували дітлахи хористів. І на кожну репетицію музиканти незмінно приводять доньок і синів, яким завжди тут весело і цікаво. Вони слухають духовний спів і спілкуються з однолітками. Деякі донечки навіть співають разом з мамами у хорі.
«Наш хор – це велика родина, у якій дуже добре славити Бога і знаходити себе. Сюди можна прийти з дітьми. Вони можуть побавитися, послухати, як ми співаємо, і побути у благодаті» – каже учасниця «Divino Amore» і дослідниця літератури Марія-Мирослава.
6 років як одна пісня
А колись аматорський молодіжний хор «DivinoAmore» заснували спонтанно. У церкві 6 років тому вже діяли два хори, які співали недільну Літургію о 10 і 12 годинах, а о 8 ранку співав сам дяк. Саме тому активна молодь з християнської організації «Родина» під проводом о. Ігора Галея вирішила згуртуватися і… заснувати новий колектив під натхненним керівництвом Надії Шпайхер та Наталі Бас. Спершу не вірили, що зможуть так рано вставати і співати о 8-ій годині ранку щонеділі Літургію, але тепер не уявляють себе без цієї недільної спільної молитви.
«У «Divino Amore» є лікарі, викладачі, релігієзнавці, літературознавці, ІТ-ішники, ландшафтні дизайнери та навіть масажист. На початку у хорі не було людей з музичною освітою, потім вони приєдналися. Хор має близькі відносини з отцями, і ми ходимо на прощі, організовуємо перегляди фільмів, діяльність при церкві вирує. Ми збираємося не лише на співи, але просто, щоб поспілкуватися» – розповідає учасниця «Divino Amore» Соломія Кравецька, яку колись у хор привів друг і відрекомендував, як «нове сопрано». Хоча дівчина і не здогадувалася про свої вокальні здібності, вона залишилася у «Divino Amore» і стала однією з провідних співачок.
Люди ідуть у хор саме за відчуттям спільноти, єдності. Тут ніхто не може залишитися на самоті. Навіть я, чужа журналістка, яка вперше у житті бачила цих співаків відчувала себе затишно і якось по-особливому радісно. Люди щедро дарували посмішку і маленьку частинку своєї душі, яку вони вкладають у спів. Адже співати у церковному хорі абияк –практично неможливо, фальш відчутна і особливо недоречна.
Хорові постаті
Соломія Масюк бере участь у «Divino Amore» від заснування. І дівчина зізнається, що навіть восени чи взимку після виснажливої роботи на репетиції просто летиш. Бо тут зустрінеш близьких за духом людей, співаючи відпочинеш, спіймавши «хвилю катарсису»:
«Я дякую Богу, що дав мені можливість співати у такому хорі. Мені здається, що ми вже не можемо один без одного. І думаю, будемо разом ще співати довгими роками».
Студент-програміст Владислав колись просто приходив на репетиції, спостерігав за музикантами. Згодом почав разом із хористами колядувати, і виявилося, що хлопець має не лише гарний голос, але й здібності до гри на гітарі. Тепер юнак хвацько тримає у руках гриф і зосереджено спостерігає за чорними нотними рядочками. Я ставлю провокативне запитання, чи важко все ж таки «включатися» у мистецтво після спілкування із залізним розумом комп’ютерів, і Владислав зізнається чесно:
«Це трохи складно, бо я – непрофесійний музикант. Мені треба вловлювати ритм хору і встигати за ними з гітарною мелодією. Але щоразу виходить краще і краще. Адже хор – це дуже крута спільнота, радісно знати таких людей».
Коментарі у всіх хористів я взяти, на жаль, не встигла, але побачила, що всі ці люди (а їх біля 20, і серед них є і зовсім юні співаки) живуть вірою і музичним світовідчуттям.
Нові обличчя і мелодійне чаювання
Коли репетиція завершувалася, до гурту хористів підійшов чоловік. Він трохи зніяковіло, але натхненно попросив приєднатися до «Divino Amore». І запитав, чи не стане на заваді маленька дитина, яку братиме із собою на репетиції (позаду чоловіка стояла його чорнява дружина із візочком, з якого виглядало чепурне немовлятко). Відповідь хористів очевидна. Тож, через кілька днів у «DivinoAmore» учасників побільшає.
«Майстерність виконання ми не ставимо на перший план. Головне для нас – це донести ідею. Ідею молитви, спільного служіння і взаєморозуміння одне одного» – розповіла Марічка Кошелінська – Мартинюк, маленький синочок якої, наприкінці репетиції вже і підспівував, і підтанцьовував.
Слухаючи пісні до Богородиці, «Радуйся невісто, неневісная», «Мати милосерда» (кант 18 століття Д. Туптала) я забула про час. Але на світ поволі спускалася барвиста літня ніч. У повітрі ніжною серпневою павутинкою колихалася свіжість, а музика була не тлом, а суттю цього теплого вечора, який завершився і був неповторним. Після репетиції нас запросили у маленьку кімнатку при церкві, де чотирнадцятирічного хориста вітали із Днем Народження. Разом ми смакували тортиком і чаєм. У цій невимушеності співаки продовжували спонтанні репетиції. На моїй душі жив сонячний зайчик, і я зрозуміла, чому багато хористів називають «Divino Amore» своєю родиною. Тут по-справжньому затишно.
ВІДЕО:
https://drive.google.com/file/d/0B5wE0Dp9XLWJNVhTLW1RMDJVWkk/view?ts=598a1e64
https://drive.google.com/file/d/0B5wE0Dp9XLWJU0xNaFVhVVdMaU0/view?ts=598a1e23
Автор: Оксана Бабенко
Фото автора, відео люб’язно надані співрозмовниками
Повязані записи
