Капелан о. Андрій Хомишин: «Сьогодні армія та церква – це інституції, які користуються найбільшою повагою»

Отець Андрій Хомишин присвятив військовому капеланству десять років. Місію капеланства обрав своїм обов’язком із самого початку, адже переконаний, що Церква у наш час повинна сприйматися не лише як місце для звершення обряду, а як суспільна  інституція, відкрита до нових викликів часу. Саме капеланська служба є одним із способів виявити свою істинну любов та повсяк час бути поруч з тими, хто  потребує допомоги.

У інтерв’ю о. Андрій розповів про виклики війни, досвід роботи з військовими та курсантами, історію розвитку капеланства у Львові.

21

Покликання

Капеланство відповідає моєму світогляду. Із усіх видів церковної діяльності воно було мені найближчим та відповідало моїм баченням Церкви як інституції. Також важливо, що, обираючи цю дорогу, знайшов однодумців.  Для мене війна це перш за все була історія. УПА, УГА… Ми на них взорувалися. Думалося, що це минуле, але тепер це наша реальність.

Я прийшов в капеланство у 2008 році. В 2010-ому я став дияконом і за півроку був висвячений на священика. Від того часу я фактично всю свою капеланську місію проваджу в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у м. Львові. Як священик служу в храмі св. Архистратига Михаїла згаданого вище військового навчального закладу. Це повноцінно діючий храм, де щодня відбуваються Служби Божі, в яких беруть участь і працівники академії,  і курсанти.

Коли у 2012 році відкривався Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла, то я  почав допомагати та служити там. Однак, коли потрібна кількість для функціонування храму священиків знайшлася, я знову сконцентрував свої сили на роботі з курсантами та військовими академії.

27

 

Капеланство «за стінами»

Також я мав досвід в’язничного капеланства. Коли запропонували працювати з ув’язненими, то я сприйняв це як виклик. Але це також був дуже добрий досвід. Окремі люди і досі дзвонять мені, ми  спілкуємося. На жаль, сьогодні мало говорять саме про в’язничне капеланство, бо цю паству не видно, це «капеланство за стінами».

«У кінці 90-х РОКІВ ВИНИКЛА ІДЕЯ ЗНАЙТИ МІСЦЕ ДЛЯ МОЛИТВИ КУРСАНТІВ І З’ЯСУВАЛОСЯ, ЩО ТАКЕ МІСЦЕ БУЛО – ХРАМ, ЗБУДОВАНИЙ ПОРЯД З КОРПУСАМИ АКАДЕМІЇ. РОБОТИ З ЙОГО ВІДНОВЛЕННЯ ТРИВАЛИ 5 РОКІВ»

«Мирне» капеланство

Ініціатором капеланства у Львові був теперішній Владика Богдан (Манишин) — єпископ-помічник Стрийської єпархії УГКЦ. Будучи ще семінаристом, він зорганізував групу подібних собі однодумців й з пропозицією проводити духовні бесіди з курсантами вони прийшли до керівництва тоді ще військового інституту. Спершу це їхнє бажання було сприйнято з подивом. Армія і Церква…  Здавалося, що б мало тут бути спільного? Але їхня наполеглива праця показала, що це потрібно.

У кінці 90-х років виникла ідея знайти місце для молитви курсантів і з’ясувалося, що таке місце було. Перший корпус академії був збудований в кінці ХІХ ст., а пізніше це будівництво розвинулося і був збудований храм. Хоч історично так склалося, що він  використовувався не за призначенням, але основні риси він зберіг і було видно, що це є культова споруда. В 2000 році були зроблені перші кроки з відновлення цього храму, загалом ці роботи тривали 5 років.

У 2007-2008 роках капеланство вже почало набирати більших обертів. Воно стало не лише волонтерською ініціативою окремих людей, але й структоризоване. Тоді ж о. Степан Сус, голова Центру Військового Капеланства почав клопотати про те, щоб капеланство, яке мало на той час свою історію, здобутки та авторитет серед військових, мало  власний більший храм у м. Львові. Так, почала реалізовуватися ідея створення Гарнізонного храму, як це є в інших державах.

«ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ ЛЮДИ НЕ БУЛИ ПРИВ’ЯЗАНІ ДО ЦЕРКВИ ЯК ДО СПОРУДИ».

Капеланство на війні

2011 року 6 грудня ми відкрили Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла і від того періоду практично почалася нова сторінка в діяльності капеланства, яка тривала у мирний спосіб до кінця листопада 2013 року, до подій на Майдані.

Нам, священикам, довелося виконувати роль волонтерів, надавати всіляку допомогу. А приходили люди з різними проханнями і ми старалися на ці запити реагувати і надавали все, що могли.

21

У квітні-травні 2014 року, коли стало зрозуміло, що без війни не минеться, ми включилися в допомогу нашій армії.

Хочеться, щоб люди не були прив’язані до церкви як до споруди. Наші капелани здебільшого працювали поза храмом, вони є в тюрмах, госпіталі, гуртожитках, сирітських будинках. Тому зазвичай капеланам легше спілкуватися з різними людьми і за різних обставин. Церква за цей час отримала ще більшу довіру народу, а тому це накладає на неї ще більшу відповідальність.

Бачимо, що під час Майдану і війни чи не єдиним місцем, де люди шукати порятунку, була Віра. Звичайно, я не можу говорити за всіх людей, але багато з нас шукали за допомогою саме у храмі. Думаю, що сьогодні армія та Церква це дві інституції, які користуються найбільшою повагою.

Служіння курсантам

В Національній академії сухопутних військ ми маємо релігієзнавчий гурток, де проводимо різного роду зустрічі, також маємо молитовний гурток – розважання над Святим Письмом. Щоп’ятниці маємо таку годину під назвою «Армія та духовність», де ми вже спілкуємося з курсантами в підрозділах. Коли курсанти мають виїзди на полігони, ми їздимо разом з ними і молимося спільно Святі Літургії. Це все відбувається лише за їхньої згоди, добровільно. Також ми організовуємо різного роду поїздки, релігійно-пізнавально-відпочинкові, я би так їх назвав. Щороку у вересні наші курсанти чисельно беруть участь у Всеукраїнському паломництві військовослужбовців до Зарваниці.

31

Також, якщо у курсантів виникають якісь вагомі потреби, то ми стараємося їм допомогти.  Маємо для цього окремі програми. Наприклад, останні два роки м надаємо допомогу з протезування та лікування зубів. Особливо це стосувалося учасників АТО, яких є дуже багато в академії і часто вони потребують такої -лікарської допомоги. Кілька десятків курсантів мали можливість з цієї програми скористатися.

Також це звичайне спілкування з курсантами. Приємно, коли звертаються до мене як до священика з проханням уділити тайни шлюбу чи хрещення. Тоді ми стараємося їх  належно підготувати до цього, часто маємо зустрічі і спілкування з їхніми нареченими.

«В НОВОРІЧНУ НІЧ  2015 р. МИ БУЛИ В РАЙОНІ ЛИСИЧАНСЬКА. ПРОВЕЛИ З ВІЙСЬКОВИМИ  НОВОРІЧНУ ЛІТУРГІЮ. ВСІ СТОЯЛИ У ПОВНОМУ ОБМУНДИРУВАННЮ, МАШИНИ МАЛИ ПРОГРІТІ МОТОРИ – ВСІ ГОТУВАЛИСЯ ДО ВИЇЗДУ В РАЗІ ТРИВОГИ»

Воїни

На початку війни капеланства як такого на державному рівне не було. Це була приватна ініціатива і капелани могли їхати практично у всі  точки на Сході з волонтерською чи духовною підтримкою. У такий спосіб я вперше поїхав на Схід у серпні 2014 року і пробув там тиждень часу. У місці, де ми перебували, був польовий госпіталь і ми спілкувалися з хлопцями. Пригадую, ми зробили каплицю з намету, але вона проіснувала не більше місяця, бо відбувся ракетний обстріл з території Росії і табір був повністю знищений, більшість персоналу та військових вчасно евакуювалися, однак, нажаль, були й загиблі. Потім на місці того табору вже була збудована стаціонарна каплиця Архистратига  Михаїла  зусиллями капелана о. Орестом Сало та тими, хто проходив військову службу на цьому місці у літку 2014 року.

Інші мої поїздки на Схід відбувалися в супроводі наших волонтерів. В новорічну ніч з 2014 на 2015 рік ми були в районі Лисичанська, бої фактично велися поруч з тим місцем, де ми були.

28

Спільно з військовими  ми провели новорічну Літургію. Було це дуже містично – всі стояли у повному обмундируванні, машини мали заведені мотори – всі готувалися до виїзду по команді.

У 2016 році ми були в районі Авдієвки та Донецького аеропорту, куди теж їздили з волонтерською допомогою. Це була Вербна неділя і вона стала для мене дуже пам’ятною.

У 2018 році я мав дві поїздки на Схід. Одна була в район Авдіївки, а інша була на День Незалежності. Ми поїхали в Маріупольському напрямку, побували в Широкіному, Павлопіллі… І хоч ці місця зараз зійшли зі шпальт інформаційних повідомлень, але там надалі наші підрозділи продовжують активно протистояти ворогу.

«НАШИМ ЗАВДАННЯМ Є ДОПОМАГАТИ ВІЙСЬКОВИМ  ПОВЕРНУТИСЯ ДО МИРНОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ. СПОВІДЬ – ЦЕ  ДОБРИЙ ІНСТРУМЕНТ ДЛЯ ЦЬОГО».

Ми заїжджали з допомогою до потребуючих сімей на Сході. Сьогодні наші студентські капелани налагодили таку роботу, що вони запрошують сім’ї з дітьми до Львова, мали виїзди в Карпати. Також студентські капелани їздять з вертепами на Схід до військових та церковних громад.

Госпіталізовані військові

У 2014-2016 рр. я був капеланом у Львівському військовому госпіталі. Пригадую свій перший спогад: я побачив молодого хлопця, який мав ампутовану ногу. Ми не звикли бачити таких людей, а тут молодий хлопець, йому тільки на ровері їздити, а він без ноги…

21

Я не я медик і коли доводилося бачити понівечені тіла наших воїнів, було дуже не легко. Але я мусів там бути. І  це був добрий досвід, бо я вже тоді міг побачити наслідки війни. І тілесні, і душевні.

Також, коли бачили потребу, то старалися підтримати не лише духовно, але й матеріально. Це до сотні осіб, яким ми суттєво допомогли.

Війна – час вчитися любові

Є люди, які повернулися зі Сходу кілька років назад, тому для них це вже досвід, вони дали собі раду з внутрішніми викликами. Нашим завданням сьогодні є допомагати військовим  повернутися до нормального, мирного способу життя. Сповідь – це є добрий інструмент для цього. Будучи почутим, воїн стає на шлях подолання цих переживань. Сповідь є початком цього шляху.

Пригадується мені 2015 рік, час мобілізації. Ми їздили на полігон на створення нових бригад. Слухали дуже багато сповідей і  багато людей тоді охрестилися. Дійсно, це була нагода переосмислити своє життя, як для них, так і для нас.

Ми пізнаємо щось нове кожного дня. І щоб знайти чи зрозуміти цінності, не потрібно їхати далеко.  Я нещодавно пережив такі обставини, де міг побачити величезну Любов і величезну Силу. І це було тут, у місцевій лікарні.

Наше суспільство зараз змінюється. Одні формують нашу державу зі зброєю в руках, інші ж в цей час не повинні просто користатися здобутками інших. Якщо ми змарнуємо жертву наших військових, то будемо мати гріх. Ми повинні сьогодні самі себе виховувати, щоб бути гідними такої великої жертви, яку складають наші воїни.

Розмовляла Мар’яна Зеленюк

Фото з Інтернету

 

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.