Сім’я є найважливішим середовищем, що впливає на формацію людини. Батьки та родина є першими будівничими молодої особи в сім’ї. І Кароль Войтила, як наймолодший син у сім’ї, отримував належну опіку та увагу зі сторони батьків. Зростаючи у містечку Вадовіце у Малопольщі, в краї, де пліч-о-пліч намагалися працювати і жити поляки та євреї, він вбирав різноманітний світ польської культури. У праці польської дослідниці про Папу Івана Павла ІІ, є чудовий нарис життя з дитинства. Автор розкриває величезний світ співжиття двох різних та самодостатніх культур – польської та єврейської. У польському середовищі, як і у будь-якому іншому, активно підтримувалась ворожість до чужинців, культуру та релігію, яких важко збагнути. Звісно, більшість тодішніх мешканців Вдовіце перебували в полоні стереотипів та чуток. Та Войтила, зростаючи у побожній сім’ї, яка також мала багатонаціональне коріння і розглядала кожну людину як унікального представника свого народу чи певної групи, плекала у ньому повагу до будь-якої мови та культури. Не дивно, що хлопчиком, Кароль був час від часу воротарем «єврейської» команди, коли тим не вистачало голкіпера, зазначає Вільконська у своїй праці «Święty Jan Pawel II: Historia życia». Та його дитинство затьмарюють трагічні події: втрата матері й старшого брата Едмунда. Виховання молодшого сина Кароля, або Льолика, як його ще називали дитиною, лягло на плечі батька – Войтили-старшого. А пізніше і батько відійде з життя. Тож у свої майже 20 років Кароль стане круглим сиротою. Однак, саме смерть батька, який виховував його з дитинства, вчив німецької мови, був приятелем і єдиною підтримкою після смертей матері та брата, стала не лише найбільшим потрясінням для Кароля, але й змусила його переосмислити своє подальше життя. Можна вважати це точкою відліку, з якої і розпочинається його справді доросле життя.
Будучи вже папою, він наголошував, що саме батько відіграв найважливішу роль у формуванні його духовності та побожності. Адже, як писав понтифік, батько провадив суворе, майже аскетичне життя, багато молився. Це тихе побожне співжиття з батьком для Кароля було його, насправді, першою «домашньою семінарією», як пише американський історик Джордж Вайгель у своїй статті «Images of the Priest in the Life and Thought of John Paul II».
Іншим річищем, на якому збудувався духовний стержень майбутнього папи, були різноманітні мистецькі андеґраундні середовища. Одним із яких – театр. Відома студія «39» у Кракові була таким собі островом свободи і вільнодумства, протесту та відваги. Насправді, все це симпатизувало такому молодому і здібному хлопцю, як Кароль. Молоді польські письменники, маловідомі художники, актори та поети, всі вони сформували комфортне середовище, яке захопило і надихало молодого Войтилу. Тепличні умови й дружба активно впливали на творення його власних ідей та життєвих принципів, його власної боротьби. Іншим середовищем, яке сформувалось навколо Яна Тирановського, вабило сміливими дискусіями про Бога, про містику і християнство, що відійшло від архаїчної школи теології. Там він отримав перспективу споглядати християнство не як ще одну важливу складову ідентичності, а інструмент здорового життя, іншого бачення на світ.
Всі ці розлогі середовища, люди та ідеї були також і викликами для самого молодого Кароля Войтили, поета – аматора, сценариста – початківця чи просто шукача свого покликання. І священство, яке він обрав для себе як дорогу життя, не було втечею чи фанатичним актом зречення світу і обрання ряси в ім’я жертовності. Войтила чітко усвідомлював, який крок він робить і задля чого.
Отримавши ґрунтовну освіту, переживши втрату близьких, залишившись самотнім перед віхами XX століття, він обирає дорогу пастиря. Головною причиною такого рішення стало не його сирітство, адже Войтила був сильним духом та відважним, не його сумніви щодо науки, адже він міг би у свій час розпочати блискучу теологічну чи філософську кар’єру, а все тому, що Католицька Церква у Польщі міцно тримала оборону громадянської, тобто людської гідності.
Кароль Войтила симпатизував Католицькій Церкві, котра у Польщі завжди наголошувала на повазі до людської гідності і її прав, закликала комуністичний режим поважати прагнення народу до своєї державності та своєї національної Церкви. Лідери та спільнота Церкви закликали до гуманності, а в часи німецької окупації та панування атеїстичної ідеології СРСР вони стали активною платформою спротиву тоталітарному режимові, гуртували суспільство і закликали до любові та мирного протесту.
Войтилі імпонувала сміливість церковних діячів Католицької Церкви Польщі, їхня опозиційна діяльність щодо тоталітарної системі, адже більшість митців та політичних опозиціонерів були під її захистом. Він надихався цією боротьбою, його молодечий запал знаходив у ній певну романтичність, якою були пронизані твори його улюбленого польського письменника Міцкевича. Окрім того, католицизм для поляка дорівнював національній ідентичності.
Його вибір священства не був геройством, а радше внутрішнім покликом, який складно витлумачити раціонально. Зрозуміло, що ті принципи, які відстоювала Польська Римо-Католицька Церква, водночас були і принципами Войтили. Він симпатизував тим церковним активістам, які плекали польську національну ідею та зберігали твердість і тверезість думки у важких комуністичних обставинах існування християнства. Тому немає нічого дивного в тому, що Войтила також долучився до боротьби Еcclesia militans, тобто Воюючої Церкви.
Тож в умовах особистої родинної драми, складних суспільних обставинах функціонування Польської держави, можливості зростати в унікальному духовному інтелектуальному середовищі Кракова, викликів тоталітарних ідеологій і зовнішньополітичних загроз, Кароль Войтила формується як непересічна універсальна особистість. Не випадково, що саме він артикулював західному світові важливий для країн Варшавського пакту меседж свободи: «Не бійтеся!». Завдяки зацікавленням літературою і поезію, в ньому формується поет, мислитель і свободолюб.
Тетяна Бобик
Повязані записи
