о. Михайло Фенканін : «Мову жестів потрібно вивчати нарівні з іноземними мовами»

_MG_7696З 2012 року у храмі Всіх святих українського народу УГКЦ при монастирі сестер-студиток (вул. Вічева,2)  відбувається Літургія мовою жестів. Ми часто не замислюємось над тим, наскільки важливо мати дар слуху, адже саме це дозволяє соціалізувати себе у просторі, у якому живемо. Про вміння чути у суспільстві людей з вадами слуху; їхні проблеми і важливість такого служіння говоримо із отцем Михайлом Фенканіном, сотрудником храму Христового Воскресіння УГКЦ, священиком, який провадить богослужіння мовою жестів.

Отче, перш за все, як у вас виникла ідея служити для тих, що не чують?

Це була ініціатива від самих людей. У Львові було достатньо осіб з вадами слуху, які вже у 2004 році шукали, де можна було б відвідувати такі Літургії. Спочатку такі люди зверталися до храму св. Архистратига Михаїла. Там справа у лавці стояв хлопець, який здійснював сурдопереклад. На жаль, не було перекладу проповіді, тільки богослужбові тексти. Пізніше допомагав у перекладі  один хлопець. Його батько був свідком Єгови, мама – протестантка. Він закінчив нашу духовну семінарію, поїхав до Рима, скоро прибуде на служіння в Україну. Пізніше у храмі Михаїла з такими людьми працював о.Онуфрій, що проводив катехизацію. У 2013 році мене висвятили на священика, від цього періоду я служу Літургію для нечуючих, щонеділі об 11:30 год. на вул. Вічевій, 2; у храмі сестер-студиток – Всіх святих українського народу. Ми обрали таке місце, яке розташоване у центрі, щоб було зручно добиратись таким людям з різних кінців міста, а також, щоб після Літургії вони мали можливість прогулятись, випити кави. Також тут відбувається сповідь. Наразі Львів є таким ефективним осередком для роботи людьми з вадами слуху. Знаю, що ще подібна праця має бути в Івано-Франківську та Дрогобичі.

gluhonmiy-movu-yak-bagato-mi-pro-nogo-znayemo_283

Що вас особисто спонукало займатися таким служінням?

Хоча маю польське коріння, народився у Польщі, але вирішив вчитися в Україні. Вступив до Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ. У 2009 році від УКУ побував на Літній англомовній школі. Впродовж школи я побачив, наскільки важливе служіння для нечуючих людей. Я почав займатися дослідженням цієї проблеми у семінарії – через курсову, магістерську роботу, пізніше поїхав у Польщу на ліцензіат. Там я вивчав не тільки мову жестів, але й психологію спілкування з такими людьми.

Наскільки важкою для вивчення є мова жестів?

Українську мову жестів я вивчив десь за місяць, хоча перед тим вивчав мову жестів польською, яка дещо відрізняється. За статистикою у Львові є 1200 нечуючих осіб, в області – 2500. Наші Літургії відвідує близько 1% нечуючих, що проживають у місті. На жаль, через те, що у нас у Церкві, у суспільстві є недостатнє служіння для таких людей, чимало з них потрапляють у секти. Мені хотілося б, щоб це служіння розвинулось, щоб його підтримувала місцева влада та громада.

Оскільки ви мали можливість навчатись у Польщі, чи можете порівняти досвід праці Церкви з такими людьми?

У Польщі Римо-Католицька Церква близько 30 років здійснює таке служіння, у нас у Львові – лише 14 років. У Польщі у кожному деканаті, на які ділиться єпархія, є священик, який спілкується мовою жестів. Для таких людей організовують прощі, реколекції, зустрічі. Тут у Львові я поки що один, дякую отцю-пароху храму Христового Воскресіння, де я служу, що підтримує у цьому служінні, відпускає до цих людей.

Чим відрізняється звичайна Літургія від Літургії мовою жестів?

Перш за все священик має контакт з вірними. Священик стоїть обличчям до людей. Ми у храмі пересунули престіл перед іконостасом, таким чином я маю візуальний контакт з вірними. Це дуже важливо. Адже вони бачать, що отець безпосередньо володіє їхньою мовою, не покладається на перекладача. Це дуже зближує і відкриває людей. Вони приходять і діляться своїми проблемами. Я намагаюся синхронно молитись – звуком і жестами, адже часто приходять сім’ї, де батьки,скажімо, чують, а діти – ні.

нечуючі

А як відбувається сповідь для таких людей?

Вона є таємною, також з допомогою мови жестів. Приміщення має бути закритим, щоб ніхто не міг відчитати жестів. Ці люди мають чимало проблем і своє особливе сприйняття світу. Часом такі люди пишуть свої гріхи на картках, пізніше я знищую, щоб їх ніхто не бачив.

Ви кажете, що служіння тільки розпочалось. Що надалі плануєте?

Хотів би, щоб для душпатирства для нечуючих був окремий храм, на базі якого функціонував би центр. Щоб більше священиків долучалося до цього служіння. Щоб також нам сприяла місцева влада – на рівні міста та області. Адже таким людям насправді важко – вони ніби ізольовані у світі. Часто вони не можуть поспілкуватися у соціальних службах, лікарнях; у супермаркетах продавців дратує, що їм пишуть на листочках. Часто такі люди повинні винаймати перекладача, а це доволі дорого. Якось, коли я їхав з Польщі в Україну, на кордоні мене спитали, чим я займаюсь тут. Я ж відповів, що служу для нечуючих. І тут миттєво прикордонники почали розмовляти зі мною мовою жестів. Я був вражений, хотів би, щоб в Україні ці люди також не відчували себе ізольованими. Вважаю, що якщо ми хочемо бути європейським суспільством,  маємо знати мову жестів на рівні з будь-якою іноземною мовою.

Отче, ви кажете, що важливо залучати дедалі більше священиків до цього служіння. Як саме?

У майбутньому я хочу розробити спеціальні курси мови жестів для катехитів, а також семінаристів. Хотів би, щоб служіння розвивалось і зростало. Можливо, Церква покличе мене на якесь інше служіння, тому я не хотів би, щоб справа була втрачена.

Як Церква, на вашу думку, має знаходити комунікацію з людьми, що мають особливі потреби?

Для того, щоб такі особи входили у церковне життя, має бути катехизація. Має бути розмова за кавою, тоді відбувається зближення. Люди з вадами слуху у цьому світі відчувають себе обділеними і залишеними. Звичайно, хотілося б мати кошти на те, щоб мати можливість вивезти таких людей на прощу, реколекції. Тому зараз звертаюсь до різних громадських організацій з метою підтримати цю ініціативу. Хочу створити також візуальні аудіокниги, що будуть спрямовані на донесення для нечуючих Слова Божого.  Важливо бути з тими людьми, спілкуватися їхньою мовою. Тоді вони будуть відкриватися і стануть більш активними у Церкві.

Розмовляла Юліана Лавриш

Фото – з приватного архіву о. Михайла Фенканіна та газети “Експрес”

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.