Петро Семак: «Подолавши кризи у подружжі, здолаємо труднощі у суспільстві»

26241163_1680111328694270_511642331_n8 січня 2018 року східна церковна традиція пропонує до християнського переосмислення поставу Пресвятої Родини, презентуючи величезну роль Бога у житті чоловіка, дружини, дітей. Ми також хотіли б познайомити вас з однією львівською сім’єю, яка постійно удосконалюється. Петро та Світлана Семаки – фізики за освітою: Петро працює у фізико-механічному інституті ім. Г.В. Карпенка НАН України, а Світлана – аспірантка фізичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Подружжя Семаків – активні члени спільноти «Благословення», що діє при храмі св. Володимира та Ольги. Петро та Світлана проводять курси для подружжів, що очікують на дітей, а також є членами команди, котра відвідує Лаврівський дитячий будинок попри те, що мають троє прекрасних діток – Богдану, Ольгу та Михайла. Духовним досвідом у подружжі, викликами та ініціативами ділиться з нами у розмові Петро Семак.

  • Петре, перш за все розкажіть історію вашого знайомства із Світланою? З чого все почалося?

У нас все почалося дуже специфічно. Вже тепер розуміємо, що час зустрічі та знайомства та період зустрічання – це велика Божа дія. Ми обоє були студентами фізичного факультету ЛНУ ім. І.Франка, обоє активними у студентському житті. Я був на четвертому курсі, а Світлана – на першому. Ми познайомились під час виборів до Студентської ради, яку я тоді очолював. Пам’ятаю, що у п’ятницю 13 жовтня я запропонував їй зустрічатись, а майже через три роки ми одружилися. На другому році подружнього життя ми вже ближче прийшли до Церкви, більше практикувати християнство. Ми вже вісім років у подружжі. Кожен рік нас зближує, дозволяє вивчати одне одного. Думаю, що так буде і до старості.

  • Ви казали, що на другому році подружнього життя прийшли до Церкви. Що було поштовхом для цього?

26647996_1680111325360937_574299654_nЗазвичай, як показує практика, що у більшості випадків жінки завжди є ініціаторами духовного життя у подружжі. Першим у нас народився син Михайло у листопаді 2010 року. Дружині було важко самій справлятися із сином, адже до того вона активно брала участь у житті фізичного факультету. А тут розпочалося дуже пасивне життя. Син неспокійно спав ночами, було доволі важко. Вже тоді дружина замислилась, як виховувати сина, читала духовну літературу, слухала  духовні аудіолекції. Логічно дійшли до того, що виховання дитини у Церкві було б найкращим. Восени 2013 року у Львові відбувалася конференція «Файєр». Дружина запропонувала взяти участь, я дуже опирався, але врешті-решт пішов. І ось під час цієї конференції я особливо відчув Божу любов. І відтоді я став частіше бувати у храмі, цікавитись Літургією. Я йшов до храму, бо хотів, а не для того, що так треба. Почав читати Біблію. Читав багато чого не розуміючи. Згодом взяв зошит на 12 аркушів і записував уривки з Біблії, підкреслював незрозуміле. Коли зібрав половину зошита, то вирішив йти до отця, щоб він пояснив мені всі мої запитання. Але перед тим вирішив ще раз прочитати свої запитання, і потреба йти до священика зникла. Вірю, що це Святий Дух відкривав мені, паралельно я багато слухав багато різних духовних лекцій. І це все допомагало мені дедалі більше брати участь у житті Церкви.

  • Ви з дружиною обоє є фізиками за освітою, людьми, що розуміють світ здебільшого через логічні висновки. Чи було у вас бажання раціонально перевірити все, про що ви читали? Як людині, яка знає стільки законів, прийти до Бога?

 Для кожного Бог готує свою дорогу, якою ми приходимо до Нього. Божу любов, яку я досвідчив на «Файєрі» щось у мені змінила. До того часу я дивився на храми, як на скупчення людей, де є певні правила та ритуали. А от тоді, під час зустрічі, у мене було чітке усвідомлення, що Бог є любов, не потрібно було ніяких доказів. Я зрозумів, що Бог все створив, всі закони за якими функціонує Всесвіт, і нам заклав бажання досліджувати та пізнавати навколишній світ. Завдяки бажанню пізнавати і почали створюватися науки, які і досліджують закони, які створив Бог.

  • У вашій сім’ї є троє дітей. За сучасними мірками ви – багатодітна сім’я. Сьогодні у світі є чимало рухів, які спрямовані на відмову подружжями від дітей, наприклад рух «Child free». Як воно бути батьком трьох дітей?

 Насправді, я можу лише поспівчувати тим батькам, які відмовляються від народження дітей. Тим, хто має одну чи дві дитини побажати мінімум три. Чому? Тому що через дітей Бог дарує нам свою любов. Бог створив нас чоловіком і жінкою на свою подобу, це є даром, коли подружжя може мати дітей. Пригадаймо, що у Старому Завіті безплідні жінки вважалися проклятими. Там, де є діти, виявляється Господня любов. Я собі не уявляю, як би ми жили без дітей. Наприклад, приходиш з роботи, вмикаєш телевізор, «відпочиваєш» і чекаєш завтра, щоб піти на роботу. Не уявляю, як так можна прожити життя. Так, це справді нелегко – народжувати і виховувати дітей. Коли ти віддаєш любов, звичайно, фізично втомлюєшся, але коли дитина прибігає до тебе, обіймає, то всі ці втоми автоматично зникають. Люди, які не мають дітей, також втомлюються. Безумовно, вони можуть знімати стрес алкоголем, танцями, азартними іграми, але це все – тимчасове, і ніколи не замінить справжню Божу любов.

26610602_1680112095360860_451937373_o

  • Знаю також, що ваша сімя проводить курси «Готуємось народжувати» для подружжів, які очікують на поповнення –. Чи можете про це розповісти? Чому ви взялися до такої відповідальної місії?

 Я належу з дружиною до спільноти «Благословення», що діє при храмі св. Володимира і Ольги. Ми стали офіційними членами у 2015 році. У Святому Письмі читаємо, що «віра без діл – мертва». Хоча діла милосердя можна чинити завжди, але вже тоді . Нам на той час хотілось чогось більшого і постійного. Ще перед народженням Михайла ми відвідували при храмі передпологові курси, і у дружини вже тоді зародилась думка проводити такі ж заняття. Оскільки вагітна жінка з певного місяця перебуває у декреті, вона часто залишається у пустій оселі, адже чоловік – на роботі, батьки – десь далеко.

26694091_1680166425355427_766230676_n

Зазвичай така жінка сидить в соціальних мережах і шукає чати чи веб-спільноти майбутніх мам. В Інтернеті є багато не правдивої інформації про вагітність, які ще більше вводять у страхи жінку. Натомість курси є місцем, куди можуть прийти такі жінки разом зі своїми чоловіками, поспілкуватись наживо з іншими, поділитись своїми тривогами, досвідом. Такі зустрічі готують духовно і психологічно до пологів, дають внутрішній спокій, адже у багатьох – переживання перед народженням дітей. Дружина пройшла відповідне навчання, дещо модифікувала ці лекції під свій досвід. Цей курс триває зазвичай впродовж трьох місяців, який вміщує 12-13 занять раз у тиждень. Загалом курс складається з чотирьох елементів: фізичні вправи на філболах, дихальні вправи, виклад тем, живе спілкування.

26241201_1680158792022857_1617010244_n

  • Петре, а як загалом виглядає ваше активне життя у спільноті?

 У спільноті у нас є лідер – Орест Григорчак, який нас дуже добре готує до служіння, духовно «годує» лекціями. Раз у тиждень у нас є спільнотні зустрічі великого формату, де ми молимось, спілкуємось і маємо духовне слово, яке промовляє наш лідер. Також є поділ на малі групи. У нашій групці є 7 сімейних пар і 22 дитини. Тут ми ділимось щотижня тим, чим жили, також молимось. Третє – це служіння. Ми з дружиною вибрали підготовку курсів для вагітних.

26551916_1680166538688749_1394177488_n

Також роздумували, яке б служіння зробити спільно групкою. Так, як ми сімейна групка то і служіння шукали, яке б будувало наші сім’ї. Віримо, що Бог поклав на серце, що це має бути служіння у дитячому будинку. Чому ми обрали будинок за 120 км від Львова, у с.Лаврів Старосамбірського району? Не знаю. Вірю, що Бог вів у цьому виборі. Спочатку це планувалась одноразова акція – поїхати, провідати дітей. Ми це зробили у жовтні 2016 року. Нас зібралась ціла команда і ми приїхали туди з духовним словом. Ми також збирали пожертви і купували подарунки дітям. Після поїздки у багатьох із нас відбулось чимало змін у власному світогляді, ми по-іншому поглянули на проблему сирітства. Дитбудинок у Лаврові має багато позитивів – діти забезпечені одягом, відповідними зручностями; діти доглянуті та виховані, проте вони потребують уваги та любові. Бо 1-2 вихователі на 27 осіб – неможливість забезпечити всіх увагою. Це я знаю з батьківського досвіду, маючи трьох дітей. Щоб ближче познайомитися із дітками, потрібно провести із ними багато часу. Тому ми вирішили, що організувавши християнський табір «Тиждень для Ісуса», буде чудовою можливістю спільного проведення часу. Спочатку не мали коштів, не знали, як це має бути до кінця. Дирекція будинку пішла нам назустріч. Нам дозволили на території дитячого будинку проводити табір. Перші чотири дні було важко, ми розуміли, що діти є закритими у своєму спілкуванні. Вже після четвертого дня діти почали розповідати історії, як вони потрапили у дитячий будинок. Це нас надихнуло на те, що треба працювати надалі. Табір відбувся, і діти казали що це був найкращий табір у їхньому житті. Хоча вони їздили і на моря і за кордон. Кожна поїздка у цей будинок супроводжується багатьма свідченнями на славу Господа. Відтоді ми зрозуміли, що тиждень – це мало. Така опіка потрібна постійно. Кожен з діток має свої зранення, кожен прагне індивідуального підходу. Ми замислились над тим, щоб мати служителів, які б працювали з дітьми. Більшість нашої команди, у тому числі ми з дружиною, відвідали відповідні курси соціального наставництва в Українському Католицькому Університеті. Як відбувається наставництво? Працівники із соціального наставництва спілкуються із дітками та потенційними наставниками і складають психофізичні портрети дітей і шукають відповідних наставників. Тоді відбуваються три зустрічі, якщо наставник і дитина знайшли «спільну мову» то тоді підписують договір по наставництву і стають офіційними наставниками дитині. Ми не є офіційними наставниками, але під час навчань ми почерпнули чимало цінної інформації. Ми зрозуміли, як правильно спілкуватись з такими дітьми, адже до того часу чимало «нарубали дров». Останню зустріч, яку ми проводили у дитячому будинку, назвали «День для Ісуса». Це було 9 грудня 2017 року. Ми зібрали служителів для того, щоб поїхати цілою групою, Бог благословив нашу поїздку фінансами, і ми мали можливість зробити кожній дитині індивідуальний подарунок. Ми гарно провели цілий день і з нетерпінням чекаємо наступної зустрічі.

  • Як ви спілкуєтесь з цими дітьми?

Наша команда допомогла двом дітям вступити у Львів. Бо зазвичай всі діти вступають в училище, яке є найближче до дитбудинку. Для того, щоб вступити десь інакше, потрібно дізнаватись додаткову інформацію про вступ, готуватись. Безумовно, вихователям це не під силу. Микола вступив у художнє училище, а Ольга –  у кулінарне училище. Микола не п’є, не курить, займається спортом, відвідує заняття. Ольга також гарно контактує з дівчатами, вчиться, виконує всі завдання. Ми спілкуємось з їхніми вихователями – і чуємо тільки позитивні відгуки про дітей. Мою дружину ми групкою закріпили за Миколою та Олею, інші члени є закріплені за іншими дітками. На цей рік ми плануємо, щоб решта нашої команди пройшли навчання по наставництву та за кожної дитиною закріпити дорослого, який буде другом цій дитині. Також вже відомо, що з 19 до 29 серпня ми організуємо табір у Карпатах для наших діток та діток із інших будинків, до яких має стосунок наша спільнота. Цього року там є випускники, і ми із ними обговорюємо варіанти їхнього вступу там, де вони хочуть і є реальні шанси, що вони вступлять.

  • Як ваші діти спілкуються з вашими підопічними?

 Наші діти дуже чекають Миколу і Олю в нас вдома. Вони дуже добре налагодили між собою контакт. Коли у нас був «Тиждень для Ісуса», ми взяли старшого сина Михайла із собою. Захід мав розписану програму, ми інтегрували наших дітей у колектив та розбили їх у невеликі групки по віку. Вже на четвертий день не тільки наш син, але і діти інших аніматорів, переосмислили для себе присутність батьків у їхньому житті. Це був дуже цінний досвід для наших дітей. Важливо, що діти з дитбудинку дуже заприятелювали з нашими дітьми, дітьми членів спільноти. Наші діти також бачать той приклад, що не тільки важливо ходити до храму, але ще й служити. Для нас відвідини дитбудинків – це величезна кількість свідчень, як Бог діє у нашому житті та благословляє наше служіння. Наприклад, коли ми організовували «Тиждень для Ісуса», кошторис нашого заходу нараховував більше 50 тис. грн. Я вже казав, що раз у тиждень ми збираємось для молитви за наші проетки та й у інших наміреннях. За тиждень ми назбирали лише 5 тисяч, і я думав, що захід зірветься. Перед молитвою я попросив, щоб ми молилися у наміренні зібрати кошти на табір. І ось після молитви ми пішли пити чай – я вмикаю телефон, бачу смс, що хтось надіслав 15 тис. грн. одним платежем. І в нас була мінімальна сума, яка була потрібною, щоб табір взагалі відбувся, а ще за 5 днів ми назбирали і решту суми. Це нас дуже укріпило у тому, що Бог благословляє нашу працю, що Бог хоче дарувати любов дітям із будинку через наше служіння.

26609851_1680112098694193_559661159_o

Як ви думаєте, якою має бути роль сучасної сімї у суспільстві?

 Сім’я – це елемент будь-якого суспільства. Нещодавно я був на реколекціях і почув статистику, що 60% розлучень відбуваються впродовж перших п’яти років спільного життя. Диявол найбільше атакує сім’ю, адже з неї все будується. Сім’я – це місце, де формуються стосунки. Останніх півтора року у нас був важкий період – я переніс чимало важких операцій. Ми як подружжя не були готові до цього. Цілий рік діти були з дідусями і бабусями, а ми з дружиною – у лікарні. Я чекав, наприклад, на ту опіку, яку давала мені мама у дитинстві, а дружина віддавала те, що може. Це було складно, але з Божою допомогою ми це пройшли, і це тільки нас зблизило. Час, проведений у лікарні пройшов, і ми недавно пожинали негативні плоди цього періоду життя. Ми пережили кризу спілкування, але молитва до Бога допомогла нам. Бо важливо разом шукати вихід там, де є труднощі; розійтись – найлегше. Долаючи кризи у сім’ях, ми зможемо побороти ті виклики, які маємо у державі. Власне, під час цього періоду чимало знайомих молилось за нас. Тому оця молитовна підтримка під час кризи дуже важлива, бо часом самому важко молитись, коли щось негаразд. Думаю, що подружня пара перед вінчанням мала б зустрічатись 3-5 років – це час зрозуміти одне одного, пройти разом виклики, подолати певні кризи. Дуже важливо бути у християнській спільноті, де ти завжди можеш попросити друзів щоб вони молилися за вашу сім’ю. Адже молитва робить чудеса, і наша сім’я мала можливість у цьому переконатися і у повній мірі відчути молитовну підтримку друзів.

 

                                                                                    Розмовляла Юліана Лавриш

Фото – із сімейного архіву Петра та Світлани Семак

 

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.