Психолог Божена Мартиненко: ”Добрі справи маленьких людей змінюють обличчя Землі”

“Сповідальня на колесах”, лікарняні шпалери, які змінюють колір і машина часу – все це про відрядження працівників Шпиталю Шептицького до німецького міста Рідберг. Найбільшу увагу львівські медики присвятили паліативним відділенням.

4

А поїхали у закордонну мандрівку на запрошення релігійної спільноти на чолі із пастором Дітріхом. До слова, німці були здивовані, коли побачили, як багато української молоді працює у емоційно виснажливій і неприбутковій сфері паліативної медицини. Детальніше про поїздку розповіла психолог Шпиталю Шептицького  Божена Мартиненко.

Зовнішньо ми виглядали, як група студентів.

Коли німецькі колеги побачили нас, то весь час запитували про вік. Натомість ми цікавилися, де ж їхня молодь. А вони відповідали,що молодь у німецьких паліативах не працює.

2

Адже у Німеччині до праці у хоспісах стають люди переважно після сорока років, які вже реалізувалися у інших сферах, заробили на життя і дійшли до внутрішнього рішення зайнятися видимо сенсовною роботою – служінню потребуюючим. Їхня робота – це насамперед сенси.

На смертному одрі українці змушені шукати фінанси…

Професійна підготовка у нас з німцями практично на однаковому рівні. Від психологів, які розповідали нам про свою роботу ми не почули чогось дуже іншого, якихось ноу-хау.  Але в них є вже налагоджений алгоритм, ціла система, що перевірено працює, а ми, натомість, ще будуємо її. Дуже важливо, на завершальному етапі життя, щоб було забезпечення усіх базових потреб: фізіологічних та побутових.

1

Кімната у німецькому паліативі

Тоді відкривається простір, щоб мислити про життя, смерть, стосунок, любов, про щось справді цінне і вічне. Бо українці у паліативному стані часто змушені думати про те, де взяти гроші, щоб продовжити лікування, чи придбати протипролижневі матраци, тощо.

Але у нас духовний аспект дуже сильний. Навіть німці казали, що у Шпиталі Шептицького відчувається атмосфера духовності. Вони кажуть: “Ми приходимо у Ваш паліатив і ми відчуваємо підтримку до пацієнтів і меседж що “ми все здолаємо””. І нехай у нас немає спеціальних матраців, але до професійного рівня додається духовність.

Палати – це кімнати, а пацієнти – гості

І вже у цих назвах є індивідуальний підхід. Атмосфера у німецьких паліативах розпочинається вже із вхідних дверей.

Там немає табличок з інформацією, де який лікар приймає і немає розкладу сніданку, наприклад. Є можливість мати індивідуальну кімнату, якщо є таке бажання. Якщо подружжя, або людина дуже компанійська, то можна заселитися у двомісну кімнату.

2

Двері до паліативного відділення у Німеччині

Кожна кімната обладнана санвузлом, необхідним набором меблів і неодмінно є ліжко для відвідувача. Якщо відвідувач хотів би перебувати із паліативним хворим, то це ліжко додають без зайвих запитань. Неодмінно запитують, якого кольору має бути постільна білизна. У них все довкола завішане фотокартками онуків, а стіни перефарбовують відповідно до вподобань пацієнта. Постійно нова людина -нова історія. І приміщення має індивідуальний характер, допоки людина не піде.

Сповідальня на колесах” і пастор у светрі

Пастор Дітріх, який нас запросив, розповів, що у Німеччині важко залучити чоловіків до релігійного життя. Саме тому у нього є спеціальна нестандартна вантажівка. Коли чоловіки запитують про неї Дітріх запрошує долучитись до якоїсь справи: привезти що-небуть, на приклад) (поспілкуватися у салоні. Так і відбуваються духовні розмови. Тому він називає свою машину “сповідальнею на колесах”. Натомість молодь більш охоче приходить до храму, коли Дітріх одягнутий у звичайний светр. Вони цінують таку відкритість.

Пастор Дітріх

Пастор Дітріх

У спільноті (середовищі) Дітріха щонеділі проводять спільну молитву. З різними конфесіями. Разом збираються протестанти, римо-католики, греко-католики та інші конфесії. Мають свій хор, яким керує дружина Дітріха – Ева Хор просто шикарний. Як вони співають… Це важко переказати. По вигляду навіть помітно, хто є християнин, а хто – мусульманин, але це не є перешкодою абсолютно. Навпаки всі об’єднані. Бо ми всі маємо ідею, що Бог- це любов, але у різний спосіб це проживаємо.

Записала: Оксана Бабенко

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.