Чи присвятили би Ви своє життя служінню ув’язненим?
Важко прийняти і полюбити людей, які вчинили тяжкі злочини… Пам’ятаємо, як в останні хвилини свого земного життя Ісус прощає засуджено розбійника. Напевне, саме вміння пробачити і прийняти людей, яких так часто відкидає суспільство, є найвищим виявом Любові. Справжньої. Безкорисливої.
Саме така щирість, як зізнається у розмові в’язничний капелан УГКЦ о. Тарас Мирка, і вразила його найбільше. Від його першої зустрічі з ув’язненими пройшло понад сім років, та і сьогодні він не перестає дивуватися щирій потребі засуджених у духовному рості та спілкуванні.
Поклик
Коли пішов вчитися до семінарії, то розумів, що буду на парафії. А от що піду служити капеланом до в’язниці, я собі не уявляв. Але завжди ставив за мету те, що піду служити туди, де мене покличе Господь. І коли така пропозиція прийшла від о. Андрія Хомишина, то я думав, напевне, одну хвилину і погодився. Спочатку було дискомфортно, але потім таке служіння мені сподобалося. І ось уже восьмий рік я – в’язничний капелан. Чому мені це подобається? Тому що вони мене чекають. Напевне, якби я відчував, що їм не потрібен, то я би не мав охоти. Але кожного разу я від в’язнів чую: «Отче, прийдіть. Не залишайте». Кожного разу, коли приходжу є Служба Божа і обов’язково сповідь.
Сьогодні в’язничні капелани офіційно оформлені як штатні на основі військового капеланства. Колись я був лише одним. Сьогодні маємо ще одного сотрудника. Впродовж двох-трьох років я відвідував кілька установ. Тобто неділя починалася з однієї в’язниці, потім я переїжджав в другу і третю. Сьогодні я служу в 30-тій виправній колонії м. Львова.
Перша зустріч
Пригадую першу зустріч з ув’язненими. Вразило те, що в’язні досить добре відносилися. Вони були чемні і уважні на Службі Божій, хотіли від священика якоїсь поради. Після літургії було багато спільної розмови. Вони відкриті до порад і спілкування. Зовсім не відчувалося ніякої перестороги. Пригадую і один курйозний момент – коли ми вже мали йти із в’язниці, раптово вимкнулося світло, а це пов’язано із входом і виходом на територію. Тобі я подумав чи взагалі вийду звідси (сміється).
Спершу важко було тим, що між в’язнями є різні люди. Це чоловіки, які сидять не один рік й іноді можуть навмисне штовхати тебе на якісь кроки. І тому мені потрібно було навчитися сказати їм «ні» у якихось питаннях, якщо, наприклад, це стосувалося якоїсь заборони. Тобто доводилося вчитися добре їх аналізувати і донести їм, що я є тут, щоби молитися з вами, щоб допомогти у духовній сфері.
В’язнів хвилюють різні питання. Багато цікавляться духовною літературою, як правильно молитися. Просять завжди, щоб я приніс хрестиків, вервиць. Просять поради як вийти з своїх непростих життєвих ситуацій. Також через тяжкі злочини вони іноді є схильні до суїциду. Буває так, що через свій злочин вони не знаю як далі мають жити. І тут завжди є найважче дати доброї поради.
«Я НЕСУ ЇМ ДОБРУ ЗВІСТКУ ПРО ТЕ, ЩО БОГ ЛЮБИТЬ ЇХ»
Побут в’язничного капелана
Кожного разу, коли їдемо, то стараємося принести з собою якісь солодощі або засоби гігієни, церковну літературу. Придбати ці речі мені допомагають у різний спосіб. Проблему створює те, що до в’язнів не пускають волонтерів. Багато мені допомагають отці-редемптористи з храму свщмч. Йосафата. Також стараємося по різних церквах на свята вести якісь збірки. Маємо 5-6 парафій, на яких постійно ведемо збірки на різні потреби. Також є люди-доброчинці, які відгукуються. Одна сім’я придбала нам дуже гарну плащаницю. Інші парафіяни постаралися гарно оздобити квітами і в’язні цього року мали можливість приступити до плащаниці у такий спосіб.
У слідчому ізоляторі маємо каплицю, у 30-ій колонії немає такого місця, тому молимося в їдальні на сцені. Кожного разу в’язні виносять престіл, також там є іконостас. Ми хотіли облаштували каплицю, але на свята на літургію приходить понад 200 людей і у каплиці вони не будуть поміщатися, тому ще роздумуємо над цим… Крім того, ми не знаємо чи завтра якусь із в’язниць не закриють. Бо мали досвід, коли почали облаштовувати каплицю у 48-мій в’язниці і її закрили. Є в’язні які доглядають за порядком і чистотою в каплицях, перуть рушники, прасують.
Капеланство за стінами
Для мене це зовсім інший світ. Це як місто у місті. І хоч ці середовища зовсім різні, однак для деяких в’язнів це як рідний дім. Бо буває так, що у суспільстві вони почуваються нікому непотрібні і часто саме через це вони повертаються у в’язницю знову.
Звичайно, тут є багато своїх законів і правил. Вони ділять себе на різні класи. І у зв’язку із тим виникла одного разу така цікава проблема. Ті, яких вважають вищими, йшли першими до сповіді чи причастя. І навіть у каплиці вони всі стоять по категоріях. Священик сповідає всіх незалежно від статусу людини. І одного разу вони підійшли до мене з таким питанням, щоб я їх поділив. Я відповів, що не можу цього зробити, бо Ісус Христос прийшов до всіх однаково і не ділив нікого. Моя місія – не ділити, а бути поруч з ними, молитися і разом відчувати присутність Бога, надавати духовну підтримку.
«НІКОЛИ ТАКОГО НЕ БУЛО, ЩОБ Я ВИЙШОВ З В’ЯЗНИЦІ ПОХМУРИМ ЧИ З ПОГАНИМ НАСТРОЄМ»
Нести світло
Багато хто мені вже не один раз казав, щоб я полишав ту в’язницю. Дехто із священиків, які служили у такий спосіб, кажуть, що до сьогодні пам’ятають ці звуки клацання замків. Напевне, їм було неприємно. На такі питання я завжди жартома відповідаю: «На мене воно не діє» (сміється).
Кажуть ще часто, що там атмосфера погана, негативу багато, але якщо ти йдеш із добром, несеш світло, то його ніяк не поглине темрява. І ніколи такого не було, щоб я вийшов з в’язниці похмурим чи з поганим настроєм. Бували різні ситуації, але завжди є бажання повернутися і служити їм знову і знову.
За цих вісім років служіння майже нікого не залишилося з тих в’язнів, з якими я починав. Дехто звільнився, інші змінили місце ув’язнення через ротацію. Я завжди починаю все наново. Кожного разу є нові в’язні, погляди, але попри це вони все-одно чекають. Навіть ті, хто прийшов з іншої в’язниці, часто самі шукають священика. Як налагодити з ними спілкування, завоювати довіру? Просто. Ми молимося. Є поруч. І завжди є відверті. Також за цей час я навчився йти до них першим, а не чекати коли в’язень прийде до мене. Якщо бачу, то завжди цікавлюся як він, спілкуюся і так потрохи запрошую на Службу Божу.
«У В’ЯЗНИЦІ ДУЖЕ ВАЖЛИВО ЗБЕРЕГТИ ВІДЧУТТЯ ТОГО, ЩО ТИ КОМУСЬ ПОТРІБЕН»
Брак любові
Вони зранені і найчастіше це тягнеться з дитинства. Тому саме в Церкві вони і шукають цієї любові й справедливості, адже тут тебе завжди тебе вислухають та приймуть. Напевне, у в’язниці дуже важливо зберегти відчуття того, що ти комусь потрібен. Вочевидь, це загальна потреба усіх людей, але саме у в’язниці людина відчуває себе покинутою і самотньою. Буває так часто, що вона ізольована від світу. Не просто потрапити туди рідним, а часом вони і зовсім відрікаються від таких людей. І в’язень ізольований від родини, від суспільства і він немає нікого… Хто ж приходить до них із власної волі кожного тижня? Це священик, брати-монахи, семінаристи.
Цікавим є один в’язень, який постійно молиться за всіх священиків, які були у нього на парафії, за Блаженнішого Святослава, владику Ігоря… Приємно бачити, що вони цінують це і знають церковну ієрархію. Згадують священиків, які служили у в’язниці попередньо. Є підтримка й із сторони керівництва Церкви. Часто владика Ігор цікавиться чи відбуваються Служби Божі у в’язницях.
Сповідь ув’язненого
Скажу одне єдине – вони сповідаються щиро. Вони щиро жаліють про злочини, які зробили. Не виправдовують себе, а кажуть: «Так, це сталося. Я це вчинив і визнаю свою провину». І хоч іноді важко вже щось змінити, але вони стараються виправитися. Бувають випадки, коли у в’язниці чоловіки 50-ти років вперше йдуть до сповіді та причастя.
«ЩОБ ЗМІНИТИ В’ЯЗНЯ, ЙОГО ПОТРІБНО НАЙПЕРШЕ ПРИЙНЯТИ, А ПІЗНІШЕ ПРИХОДИТЬ РОЗУМІННЯ, ЩО ГОСПОДЬ ЛЮБИТЬ ЙОГО ТАК САМО, ЯК НАС»
Навчати любові і прощенню
Найперше моя мета, щоб вони мали можливість піти до сповіді. Дати людині можливість покаятися і стати іншою. Також для мене важливо, щоб священик був поруч з ними кожного тижня, тобто регулярно. Навчити Божих заповідей, молитви, сповіді, навчити прощати і любити.
Можливо з дитинства у них залишилася якась біль, негатив. Можливо вони були недолюблені… Однак я несу їм добру звістку про те, що Бог любить їх! Попри все, що вони зробили вони мають можливість змінитися і стати кращими. Приємно, що багато хто з них підтримує зв’язок зі мною і після виходу з в’язниці. Буває так, що і просять заїхати в гості. Навіть одного разу один в’язень кликав мене на святкування ювілею.
Приймати і любити
Хочеться, щоб звичайні люди розуміли, щоб змінити світ, ми повинні донести в’язням, що вони є потрібними. Найбільше люди стають агресивними, коли у суспільстві їх не приймають. Це їх знову і знову штовхає на злочин. Тому в’язнів потрібно вчитися сприймати як рівних собі людей і подавати їм руку допомоги. Щоб змінити в’язня, його потрібно найперше прийняти, а пізніше приходить розуміння, що Господь любить його так само, як нас.
Розмовляла Мар’яна Зеленюк
Фото надані співрозмовником та із сайту Живе. ТВ
Повязані записи
