Військовий капелан Любомир Свистун: “На війні молитва найщиріша ”

Отець Любомир Свистун —настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці УПЦ КП в Сокільниках, що біля Львова, батько трьох дітей. А ще він з 2015 року регулярно їздить на російсько-українську війну в якості військового капелана.

1

Загалом в зоні бойових дій львів’янин провів близько 200 днів, за що нагороджений орденами Збройних сил України та рідної Церкви. У розмові священик розповів, чому змінив рясу на камуфляж, з якими проблемами військові звертаються до духівників, і якою є молитва на війні.

– Отче, розкажіть, як Ви розпізнали своє покликання – бути військовим капеланом?

– З тими подіями, які почалися у 2014 році, з продовженням так би мовити національно-визвольних змагань. Дивився новини і розумів, що не можу піти до війська, не можу взяти зброю і вбити людину, бо я священик. Але хотілося долучитись до цієї боротьби. Наша допомога почалась з того, що ми збирали і передавали військовим на Луганщині медикаменти. В когось були опіки, в когось рани, а обробляти нічим. Тож спочатку ми допомагали так. А згодом у Києві відкрилося синодальне управління військового капеланства, і наша праця стала більш організованою. Коли я туди прийшов, мені одразу порадили йти до львівських десантників. Свій до свого, як кажуть. У нас в Яворові є 24-та механізована бригада. Я приєднався до них на Луганщині. Через поле вже Росія була, Ростовська область.
Зараз у мене загалом приблизно 200 днів в зоні бойових дій. Минулого року, до речі, в цей час був у Пісках. Там залишилось тринадцять людей із п
яти тисяч населення. Вулицями ходять собаки, коти, запустіння там. Можна фільми жахів знімати…
Я хотів побачити все своїми очима, бо розумію, що у воєнний час діє дуже сильна пропаганда. Те, що мені треба було побачити, я побачив.


22
– Як родина сприйняла ваше рішення відправитись на фронт?

– Негативно, звичайно. Рідні і друзі відмовляли від цього. Хтось казав :”У тебе ж троє дітей”, хтось про вік нагадував і тому подібне. Але я так відповідав
:”Трьох дітей з собою не беру, дружину також. Вони боялись, і я їх розумію. Боятися – це природно. Але я таки поїхав.

– Як відбувалися навчання військових капеланів?
Нас готували кілька днів. Була начитка психолога, складання тестів, на зразок підготовки канадських капеланів. Також на Трухановому острові ми розбивали намети, щоб наблизити умови до польових. Нам показували, які бувають розтяжки, адже багатьом капеланам доводилось бути в лісистій місцевості. Знаємо, що таке зайти в ступор тощо.
Було таке, що я поїхав, а через тиждень прибули інші капелани і під обстріл потрапили. Просто серед ночі. Я під обстріли “градами” не потрапляв, але бачив наслідки. Страшна зброя.

1

 


Що ви відчували, коли вперше служили Літургію не у храмі в Сокільниках, а там де стріляють, де є війна?
На Сході, нам потрібно було облаштувати місце для проведення Служби Божої. Зазвичай це була якась кімната однієї зі споруд. Необхідні речі ми старались привозити з собою, зважаючи на ситуацію, багато чого нам дали в Києві, наприклад військові молитвенники і вервички. Перша моя церковна служба в таких умовах відбувалася в Карлівці, що біля Пісок. Там каплиця була облаштована в мурованій сторожовій вежі. А вежа ця була в чистому полі. Кращої мішені для ворожої артилерії не знайти. Вона навіть могла б служити для того, щоб розраховувати відстань і завдавати більш точні удари. Ця вежа — своєрідний антимаяк. Там розумієш, що з хвилини на хвилину можуть обстріляти, але ти якось абстрагуєшся від цього. Розумієш, що прийшов сюди з вірою, і покладаєшся на неї. Я завжди казав, що якби священики справді вірили в загробне життя, яке проповідують, то їх на війні було б більше.

3



Там розумієш, що є воля Божа, і якщо Бог тебе привів туди, то Він тебе і виведе. В мене тоді відбулось перезавантаження. В таких умовах людина мобілізується у всіх аспектах, і на війні молитва якась щиріша, краща. Я зробив для себе важливі висновки. Молитва на війні розраджує, є справді помічною. Кого там не було, той, мабуть, не зрозуміє.

– Ви згадували, що були на війні не один раз. Чи є щось таке, що вас вражало щоразу, як туди повертались?
Коли ми їхали вперше, в Рубіжному вибухнув склад з боєприпасами. Ми затрималися на 5 годин. Прибули вночі, і коли з вагонів виходили, то місцеві, що кудись їхали, одразу сідали. Людей було багато, бо нас зустрічали представники з військових частини, до яких кожен капелан мав бути прикріплений. Солдати казали цивільним, щоб дали прохід, капелани, мовляв, приїхали, теж військові, захищати вас. А люди ті кажуть:”Нас не треба ні від кого захищати”. То був сильний психологічний ляпас.
Щоразу вражають, мабуть, розбиті долі. Долі солдат, зокрема. Хлопці йдуть на ротацію на вісім місяців, молоді сім’ї розпадаються, життя руйнуються…
Але капелани і в таких випадках намагаються допомогти. Ми є такими собі посередниками між звичайними солдатами і військовою верхівкою. Ми знаємо, що в кого відбувається, тому звертаємось до начальства, просимо про відпустки для солдат, відстоюємо їх інтереси.
На війні вражають чисті душі. Солдати часто ходили забруднені, особливо на початку війни, коли доводилось навіть пити з калюж за допомогою спеціальних фільтрів. Інколи у військових були тільки вологі серветки. Тобто самі брудні, а душі в них чисті. Я б сказав, що солдати — це такі люди в брудній формі і з чистою душею.
– А що найбільше турбує солдатів? З якими проблемами звертаються до священика?
Ротації. Після місяців на війні хлопцям хочеться додому, зустрітись із рідними. Родичі телефонують військовим щодня, але це інше. Телефонні розмови часто глушать, солдат має бути обережним , щоб не сказати зайвого, адже можна здати позиції. Говорити можна тільки щось загальне.
– Кажуть, на війні атеїстів немає. Це правда?
– Так, правда. В окопах атеїстів не буває. Хоча є хлопці інших віросповідань, як от кримські татари, які сповідують іслам . В неділю солдатам зазвичай дається час на відпочинок, і ми завжди влаштовували поминальні вечори. Збирались разом і служили панахиду за загиблими побратимами, така в нас традиція. І на ці вечори виходили абсолютно усі, незалежно від віросповідання. Смерть побратимів єднає солдатів.

22

– Які відносини між капеланами різних конфесій?


– Священики УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ підтримують дружні відносити, з цим проблем не виникає. Тільки зі священиками УПЦ, на жаль, не знаходимо спільної мови. Хоча всі ми розуміємо, чому. Інколи представники УПЦ ставились відверто вороже. Доходило до того, що навіть свічки в церкві не хотіли нам продати, запитували, який Патріархат, чи часом не “філарєтовці”. Хоча священики, які родом з західного регіону і направлені на служіння на Схід, ставляться по-іншому, з розумінням. Це якийсь дух земляцтва, напевне.
А зараз багато молодих священиків стають капеланами. Їх закріплюють за військовою частиною, і вони вже нею опікуються.

Тобто капеланський рух розвивається?
– Так, досить непогано розвивається. Зараз навіть є проекти, в рамках яких наших капеланів відправляють до військ НАТО. Це надзвичайно цінний досвід. Там капелан як військовий — він стрибає з парашутом, тренується із солдатами, є справжнім побратимом. Також капелани мають бути хорошими психологами, адже робота з військовими — це розвиток, шлях до кращого і досконалого.

– У вас не виникало бажання вхопити автомат і піти з хлопцям стріляти?
– Не можна. Але на полігоні по мішенях я відстріляв з усього. Хлопці казали, що кулеметник з мене вийшов би непоганий.
– Отче, коли ми зможемо пробачити ворогам? Адже з часом війна закінчиться, і тоді доведеться миритись…
– Це буде нелегко, на все потрібен час. Багато часу. Думаю, що нам важко буде пробачити їм. Знаєте, мені подобається вислів Ліни Костенко про те, що немає добрих і злих росіян. Коли злі росіяни стріляли в нас, то добрі мовчки на це дивились. Але коли ти мовчиш на гріх, ти потураєш гріху! Хоча й серед росіян є такі, які не бояться висловлювати свою думку. Це здебільшого мистецькі діячі: письменники, музиканти, режисери.
– Бог пообіцяв людині, що жодна волосинка у неї з голови не впаде без Його відома. Чому ж Він тоді допускає, щоб так багато українців страждали і гинули?
– У нас зараз є дуже модним слово “декомунізація”. Але я вважаю, що ця декомунізація полягає не лише в тому, щоб знищувати серп, молот чи пам
ятники. Мають бути зміни в наших головах. Нам потрібне повне перезавантаження. Чому Бог таке допускає? Тут немає нічого нового, все є в Біблії. Вибраний Ізраїльський народ скитався аж 40 років, поки не вимерло консервативне старше покоління. Я вважаю, що це Боже випробування. Якби не воно, то й далі тривав би поділ на Правобережжя і Лівобережжя, Схід і Захід і так далі. А це випробування нас згуртовує. Наша сила в монолітності, в єдності думок, в національному і життєвому векторі.

2
– Як цивільні люди можуть допомогти здолати це випробування?
В першу чергу молитвою. Молитва — це вже пам‘ять. Колись збирали різну допомогу усією країною, але зараз ситуація змінилась. Відправляти пакети з їжею вже не потрібно. А от що потрібно з матеріальних речей, то це сучасна техніка. Дрони, щоб наші хлопці не потрапляли в засідки, нові приціли і таке інше. Якщо збирати кошти на якусь матеріальну допомогу, то на такі речі.

Розмовляв: Артур Дронь