Коли ти йдеш сьогодні від вулиці Грушевського до Монументу Незалежності і дивишся в очі людей з тих портретів, ти думаєш, а хто ти є, яка ти людина, чи ти даєш відповіді на якісь певні свої запитання, чи ти не нівелюєш смерть цих людей, чи ти не зменшуєш сакральності цього місця, чи ти не знецінюєш цієї великої жертви. Ми можемо собі казати, що життя у нас вирує, 5 років минуло, ця смерть залишиться на сторінках підручників історії, а ми будемо жити далі. Але загляньмо у віці Героїв Небесної Сотні, погляньмо на портрети цих світлих, надзвичайно світлих людей і коли ти дивишся в очі, ти не знаєш цих людей. На щастя, чи можливо, на жаль, я не знала жодного з них. Але коли ти дивишся їм в очі, вони стають тобі близькими, вони ніби стають тобі друзями, наставниками. Ще поділюся емоцією, коли відбувалися ці події на Майдані у нас в Університеті у Головному корпусі був столик із портретами загиблих наших випускників і їх здається було восьмеро загалом. Це люди які вчилися у різний час в Університеті, на певних факультетах.
І ось стояв той столик із портретами і завжди горіла лампадка.І коли ти заходив, то здавалося, що йдеш на роботу. Ти йдеш читати лекцію, до студентів, але якась сила зупиняла тебе біля цього столика. Можливо стати і ще раз заглянути в очі. Або просто стати і ще раз помолитися за них, або стати і просто подумати. А з якими думками ти йдеш до студентів, до свого колективу? З якими діями ти йдеш? І тому ці погляди напевно навічно житимуть у наших серцях. Вони будуть цим внутрішнім фільтром, мірилом. Варто подивитися у дзеркало і ще раз сказати: “А що я зробив для своєї держави?”. І наша держава – це не тільки Київ та інші регіони. Але це наша родина, наш простір, де ми вчимося бути добрими, де ми відмовляємося від певних спокус, вчимося у наших серцях плекати любов до інших людей, повагу, милосердя. І таким чином ми можемо нести цю жертву, яку віддали ці люди. І їхня жертва справді надзвичайно велика. І з точки зору християнського життя і з точки зору громадянського обов’язку.
Повязані записи
