Завжди цікаво спілкуватися про справи Церкви з ієрархами – тими, хто за наказом Христа несе відповідальність за існування Церкви тут, на Землі, адже є прямими спадкоємцями апостолів. Особливо це цікаво коли архиєрей, із яким маєш бесіду – інтелектуал. Ще цікавіше – коли він говорить відверто, не стараючись оминати гострих кутів. Саме такою і вийшла розмова про сучасний стан українського православ’я з владикою Ігорем (Ісіченком), архиєпископом Харківсько-Полтавським УАПЦ. Владика говорив максимально відверто та не боявся називати речі своїми іменами.
– Владико, дозвольте розпочати із запитання, яке ми ставимо всім православним ієрархам. Нам важливо почути Вашу думку, як людини, яку цей конфлікт безпосередньо не стосується. Сьогодні відбувається процес, який одні називають переходом, другі – рейдерським захопленням. Йдеться про переходи парафій УПЦ в УПЦ КП. Що Ви можете сказати з цього приводу?
– Мені здається, що виміри переходу парафій дещо перебільшені. Те, що кілька парафій змінили свою юрисдикцію, ніяк не позначилося на реальному впливі УПЦ МП на релігійне життя на півдні, сході чи в центрі України. Є категорія священиків і парафій, які визначають свою юрисдикцію з огляду на політичну кон’юнктуру. Були переходи в УПЦ МП, коли до влади прийшла проросійська «донецька» партія. Зараз, коли політичний тренд у Києві накреслився проукраїнським, відбуваються переходи в УПЦ КП.
Звичайно, такі перетікання не йдуть на користь Православній Церкві в цілому і не можуть оздоровити ситуацію у Церкві. На моє переконання, міжюрисдикційні переходи тільки шкодять доцентровому руху Православних Церков, оскільки вони породжують категорію пристосуванців. Такі «мандрівні отці» не стають цілком своїми в новій юрисдикції й викликають відразу до себе в старій. А це створює нові проблеми у стосунках між Церквами.
Наприклад, у нас у Харкові зараз цілком коректні стосунки із новим єпископом УПЦ КП. Але ми не можемо мати жодних стосунків із Свято-Іоано-Богословською парафією, яка за час свого існування кілька разів поміняла свою юрисдикцію. Востаннє, з приходом до влади Ющенка, вона перейшла з нашої єпархії в УПЦ КП. Таких прикладів можна знайти багато. Тому від часу свого призначення керуючим справами Патріярхії УАПЦ у 1996 році я постійно повторюю, що тільки зовнішній оздоровчий чинник може вплинути на зміну стосунків Церков України.
Чому? Насамперед, в українських православних юрисдикціях, які зовсім не обмежуються УПЦ КП і УПЦ МП, не вистачає стратегічного мислення, почуття відповідальності, сили волі, багато чого ще, аби звільнитися від інерції синодальної Церкви. А коли ми говоримо про творення єдиної Помісної Церкви в Україні, було б непростимим спрощенням звужувати проблему до механічного об’єднання існуючих православних юрисдикцій. Доцентровий рух церков має бути неодмінно пов’язаний із їх духовним зростанням і їхнім звільненням від того фатального впливу, який справили на церковне життя України століття перебування наших громад у складі синодальної Церкви за царських часів та в церковних структурах, утворених в СССР у 1943 році. І це та печать, яка довго триматиметься на Церкві. Її не змити розпочатим в Україні процесом люстрації.
Мабуть, для всіх православних Церков в Україні попереду відкриття витоків своєї ідентичності. Має відновитися той процес самоідентифікації, який активно розпочинався на Волині у міжвоєнний час і продовжився у наших Церквах у діаспорі. На жаль, у діаспорі він згас ув останні десятиліття, з відходом у вічність старої інтелектуальної еліти і припливом нових сил з України, не завжди здорових у духовному сенсі.
– Ви говорили про зовнішній оздоровчий чинник. Судячи з Вашої позиції, я розумію, що ви є прихильником переходу української Православної Церкви під юрисдикцію Вселенського Патріархату?
– Перед нашими Церквами стоїть та перспектива, яку вже реалізували наші Церкви у діаспорі. Після десятиліть поділів Українські Православні Церкви у Західній Європі, США, Канаді, Австралії об’єдналися протягом 1990-1995 рр. під омофором Вселенського Патріарха. Скажу відверто, це мало що змінило у внутрішньому житті Церкви, але дало відчуття єдності, свідомість присутності у повноті вселенського Православ’я. Можна багато дискутувати, хто був винен в укладанні акту 1686 року (перехід Київської митрополії під омофор Московського Патріарха – М.В.) Але я думаю, що жоден історик Церкви чи каноніст не скажуть, що це був канонічно обґрунтований перехід. Тому для просування вперед треба виправити ті помилки, які були допущені у минулому і будувати нову модель Помісної Церкви.
– У який спосіб це робити? Бо з одного боку, на прикладі очолюваної Вами Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, видно, що Вселенський Патріархат не спішить приймати православні юрисдикції з України у сопричастя, а з іншого боку – у всіх православних юрисдикціях є противники ідеї єдності українського православ’я під омофором Вселенського Патріарха. Це і проросійські «юго-восточные» єпархії УПЦ і «супернаціоналісти» з УПЦ КП і УАПЦ.
– У будь-якому разі нам треба буде чекати на 2016 рік, на проведення Всеправославного Собору. З іншого боку, наївно вважати, що у сопричастя з Вселенським Патріархатом можуть ввійти партикулярні порізненені церковні спільноти. Необхідно дбати про доцентровий рух, скоординований між цими частинами.
Зрозуміло, що в кожній із поділених нині частинок є сепаратистськи наставлені особистості, які не бажають визнавати своїх помилок, не бажають підкорятися якомусь зовнішньому чинникові. Вони не можуть складати більшості! Адже Церква мислить себе як містичне тіло Христове. Якщо вона втрачає свідомість цього, то губить і свою ідентичність. Тоді ми не говоримо про Церкву, але про деструктивні квазіцерковні сили.
Зрозуміло, що в українському Православ’ї вистачає таких деструктивних сил. Але й те, що ви називаєте «юго-восточными» єпархіями, не може позиціонувати себе поза УПЦ МП. А єпископат УПЦ МП цілком офіційно засуджує клириків, котрі пов’язали себе з сепаратистськими рухами. 30 вересня цього року в сепаратистів викликало обурення те, що їхній сакральний символ, «ополченську ікону Богородиці», не привітав клир собору Донецької єпархії. Як би ми не ставилися до східноукраїнських єпископів Московського Патріархату, але погодьтеся, що для владики з Донецька вже саме дистанціювання від пропагандистських акцій сепаратистів – це акт громадянської мужності. Тому не варто ототожнювати єпархії та їхніх архипастирів із окремими проросійськими екстремістами в рясах.
Великим і нереалізованим чинником у русі до єдиної Помісної Церкви є галицькі, буковинські, закарпатські отці, які складають більшість клиру в усіх православних юрисдикціях України, зокрема в УПЦ МП. Їхні корпоративні зв’язки, земляцька солідарність, спільність винесеного з дитячих років релігійного досвіду мала б переважити впливи семінарій Одеси, Москви й Ленінграду. А рідне середовище – родина, односельці – могли б активніше спонукати їх до дії, до унезалежнення від політичних зв’язків із Москвою.
Взагалі, нині пов’язувати себе з Московським Патріархатом принаймні недалекоглядно. Адже навіть у Росії РПЦ впродовж останніх років фатально втрачає свій суспільний авторитет. А для українців вона робиться чужою мірою підтримки братовбивчої війни в Україні, поширення ідеї «русского міра», солідаризування з агресивною путінською політикою. Це все не буде забуто. Тому пов’язувати себе з Московським Патріархатом – це прирікати свої парафії на прямування у глухий кут.
Для кожного священика, що має хоча б середню духовну освіту, має бути очевидною необхідність звільнитися нарешті від фатальної помилки, вчиненої нашими предками у 1686 році, й повернутися до нормального, упорядкованого канонічного життя. Інакше імперія зла може поховати Церкву під своїми уламками.
– Ви говорили про середню духовну освіту. Ми пам’ятаємо 2008 рік. Тоді особи, які мають звання кандидатів і докторів богослов’я відмовились від того, аби бути прийнятими в юрисдикцію Константинопольського Патріархату. Чому?
– Про 2008 рік є багато перебільшених чуток. Їм не завжди варто довіряти. Нереалізований потенціал візиту Вселенського Патріарха Варфоломея до Києва влітку 2008 року – це лише один із невдалих проектів Віктора Ющенка і його команди. Патріотична риторика не рятує від некомпетентності, браку загальної культури й стратегічного мислення. Беручись за гарні, перспективні проекти, президент Ющенко і його оточення надто часто дискредитували їх. Так трапилося й цього разу. Крім того, політикам завжди шкодить прагматизм у підході до Церкви, звужене розуміння її суспільної місії та амбітне бажання увійти в історію новим Константином Великим.
Що стосується освіти священиків. У 1990-их роках до Церкви прийшли священики, які не мали ґрунтовної освіти. Бо до 1990-го року своїх вищих шкіл не мали ані УАПЦ, ані УГКЦ, а російські духовні школи давали надто вузьку, однобічну освіту. Я зустрічав єпископів, які мали ПТУ і не більше. Хочу думати, що вони були побожними людьми, і це їх рятувало. Освіта не розв’язує питання церковності людини. Без віри освіта нічого не значить. Але брак систематичних богословських знань, як і брак ерудиції, низький інтелектуальний рівень – це міна уповільненої дії, яка рано чи пізно вибухне. Чимало катаклізмів, пережитих православними громадами в останні десятиріччя, значною мірою мотивуються проблемами з освітою та інтелектом.
Якщо говорити про повернення до Вселенського Патріархату, то як це можна зреалізувати з огляду на те, що Москва буде проти, а московське лобі у православному світі дуже сильне?
– Московське лобі поза Росією – чи то в Римі, чи в Стамбулі – сьогодні набагато слабше, ніж 20-30 років тому. Перешкоди, які існували, коли у 1990-их роках відроджувалася Київська Церква, поволі зникають. У нас є такий впливовий представник, як наш єпископат у діаспорі. Тому не можна бути фаталістами, хоча й не варто квапитися. В майбутнє треба йти крок за кроком – виважено й невпинно.
– Чи Харківсько-Полтавська єпархія є у єдності із Вселенським Патріархатом?
– Ні, ми сьогодні формально не перебуваємо у євхаристійній єдності із Вселенським Патріархатом. Про духовну ж єдність немає жодних сумнівів: адже всі ми є у єдиній Церкві. Ми, православні, маємо спільні таїнства, зберігаємо спадкоємність свячень. Символічною постаттю, що єднає УАПЦ в Україні й діаспорі та УПЦ в США, лишається Патріарх Мстислав.
Хоча хотілося б, звичайно, подолати двозначності, які шкодять єпархії. Але при цьому важливо не ставити у незручне становище Вселенського Патріарха. Всі православні світу мають дбати про його авторитет. Зараз змушувати його зробити якийсь швидкий крок, аби полегшити стан кількох десятків парафій в Україні, – це означає нашкодити стосункам всередині Православної Церкви. А вони передбачають і співпрацю з Московським Патріархатом. Адже ми віримо в його майбутнє оздоровлення, вихід РПЦ з кризи й налагодження справді братніх взаємин між Помісними Церквами України та Росії.
– Ми говорили про міжцерковні стосунки, зокрема про сопричастя УАПЦ з Вселенським Патріархатом. Владико, а які стосунки всередині самої УАПЦ?
– Це дуже доречне питання, особливо тут, у Галичині. З різних причин на цьому терені в дещо маргінальному для Західної України середовищі сформувався дивовижний феномен галицького православного сепаратизму. Його витоки, безперечно, пов’язані з активною діяльністю ще «совєтських» спецслужб, які наприкінці 1980-х рр. намагалися локалізувати діяльність УАПЦ на території на захід від Збруча, використовували наші громади для протидії відродженню УГКЦ. Ані галицькі єпархії УАПЦ, утворені у 1990 році, ані вихідці з Галичини в клирі РПЦ не стали активним чинником загальнонаціонального духовного відродження.
Достеменно відомо про проект КГБ, за яким Галицька автокефальна митрополія мала б відтягти до себе патріотичні кола західноукраїнських християн східного обряду й заблокувати поширення ідей Помісної Церкви на Наддніпрянщині. Митрополит Никодим (Руснак) навіть намагався вести про це перемовини з владикою Володимиром (Стернюком). Тільки завдяки о. Володимирові Яремі, завдяки Львівському братству ми, харків’яни, налагодили ще у 1990 році гарний конструктивний діалог із галицькими частинами нашої Церкви. Але цій співпраці чинилося багато перешкод. Скажімо, ще у 1994 році львівський архиєрей УАПЦ заборонив галицьким священикам їздити викладати в Колеґії Патріарха Мстислава у Харкові.
Отже, ситуація, яка виникла після смерті Патріарха Димитрія, не була чимось несподіваним. На жаль, деструктивні сили в УАПЦ взяли гору. Церква поділена, причому не тільки на юрисдикцію Мефодія (Кудрякова) та нашу єпархію. Фактично вона розпалася на окремі автономні частинки. Наша єпархія не раз зверталася із закликом подолати кризу спільно, позбутися нав’язаної адміністрацією Леоніда Кучми моделі управління. Але, попри Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, галицькі єпархії не зважуються поєднати зусилля, чекають на команду згори. А УАПЦ впродовж цього часу зникла із суспільного життя, з медійного простору. І хоча ми робимо у нашій єпархії все можливе, аби запобігти цьому, цих зусиль явно замало.
– Говорячи про «офіційну» УАПЦ, знаємо, що її Предстоятелем є митрополит Мефодій (Кудряков). Чи це справді так? Яка його роль, адже деякі владики (зокрема митрополит Макарій) не поминає його, як Предстоятеля?
– Поява Мефодія (Кудрякова) в УАПЦ – це одна із найбільш ефективних спецоперацій проти українського православ’я.
– Владико, велику роль у формуванні УАПЦ (зокрема завдяки перебуванню тут о. Володимира Яреми – Патріарха Димитрія) відіграв Львів. Що Ви можете сказати з цього приводу?
– о. Володимир Ярема мав неоднозначний імідж у Львові. Частина галицької інтеліґенції чекала від нього, як одного з найбільш освічених, діяльних і патріотичних священиків, негайного переходу до УГКЦ. Коли ж о. Ярема проголосив відродження УАПЦ, це сприйняли за зраду вірі предків. Це несправедливо, бо о. Ярема завжди пишався приналежністю до галицької церковної традиції, знайомством із митрополитом Андреєм Шептицьким і владикою Йосифом Сліпим.
Інша річ, що він шукав тієї форми організації Київської Церкви, яка, зберігаючи обрядово-культурну тотожність, була б юрисдикційно єдиною і незалежною від іноземних центрів впливу. Йому йшлося про єдність усієї Української Церкви – від Сяну до Дону. Часом це виглядало анахронічно, наївно. Але ж сам Господь учив наслідувати простоту віри дітей! о. Ярема щиро вірив у майбутнє УАПЦ і вмів захопити своєю вірою громаду. Саме його авторитет допоміг зберегтися УАПЦ в Галичині від спроб її злиття з УПЦ КП у 1992 році та від розколу у 1996 році. До його пастирського слова з увагою дослухалися не тільки галицькі парафіяни, а й київська та харківська творча інтеліґенція, журналісти, політики. Після прийняття постригу, архиєрейської хіротонії та інтронізації на патріарха УАПЦ у 1993 році владика Димитрій Ярема став одним із найбільших духовних авторитетів України, чому сприяла його неймовірна ерудиція та щедро даровані Богом таланти – мистецтвознавця, історика, поета, іконописця, композитора… Переїхавши до Києва, він став центром притягання, що силою своєї особистості інтеґрував довкола Патріархії стигромади нашої Церкви. За час його патріаршества вперше було створено адміністративний центр УАПЦ в Києві, проведено два Помісні Собори та розпочато діалог з УПЦ в США.
Таких особистостей сьогодні бракує. Радію за УГКЦ, в котрій на зміну харизматичній постаті Блаженнішого Любомира (Гузара) прийшов такий талановитий адміністратор із широким видноколом, як владика Святослав Шевчук. Обидва ці духовні лідери нагадують мені спочилого у 2000 році патріарха Димитрія: своїм умінням, очолюючи лише частину української християнської спільноти, відчувати відповідальність за увесь наш народ і відчувати його як цілість, неподільну перед Творцем.
– Очевидно, що в українському православ’ї інколи стоїть питання, що нам дорожче: перебування у Вселенській єдності, чи «незалежність»? Ви висловили своє бачення, що оздоровчим чинником буде перебування у Вселенському Патріархаті. Як подолати ці, у більшості українських православних юрисдикцій, «шапкозакидательські» настрої щодо «незалежності», тобто фактично – етнофілетизм?
– Я говорив не про присутність у Вселенському Патріархаті, яка сама з себе буде оздоровча, а про необхідність для нас зовнішнього чинника. Цей чинник – не лише Його Святість Вселенський Патріарх і Синод у Константинополі. Це вся православна Ойкумена, насамперед – наші Церкви в діаспорі.
Провінційного феномену, названого Вами «шапкозакидательством», у православній діаспорі теж не бракувало. Може, там його було ще більше, ніж у нас. І зараз в УАПЦ в діаспорі, УПЦ в США і УПЦ в Канаді з юрисдикції Вселенського Патріарха є чимало людей, які воліли б самопроголошеної автокефалії. Такі люди будуть завжди. Пам’ятаєте слова апостола Павла, що перебування у Церкві не варто пов’язувати з іменем певного апостола (Йдеться про уривок 1 Кор. 1,12 – М.В.)? Участь Церкви в процесі інтеґрування України у світову спільноту як повноцінного члена, а не приймака, усамітненого на власному хутірці, вимагає від кожного з нас і від наших Церков, зміни світоглядної і психологічної. Адже бути європейцем – не означає бути схожим на німця, француза чи англійця. Це вимагає зміни ментальності.
Ми мусимо звільнятися від хвороби меншовартості, яка особливо тяжіє над православними українцями. І водночас мусимо формувати в собі відчуття відповідальності за весь світ, а не тільки за свій власний, маленький шматочок суходолу. Перспектива виростання у Помісну Церкву неможлива без вростання в Церкву Вселенську.
Кожна із частин Церкви може йти до цього своїм шляхом. Я певен, що в УПЦ КП є багато мирян і священиків, які до цього готові. І знаю, що в УПЦ МП є здорова частина (хотілося б, щоб вона була більшою), якій обтяжливо перебувати під юрисдикцією Москви. Очевидно, що в УАПЦ ви не знайдете священика, який би відкидав програму входження до Вселенського Патріархату. Інша справа, що наші інтенції порізнені, і свій екуменічний рух Православні Церкви мали б почати з діалогу одна з одною.
Діалог – це не означає творити комісії, робота яких не має результату. Ми мали б збиратися разом на богословські конференції, узгоджувати програми катехизації, співпрацювати в Українському Біблійному товаристві. Майдан та війна з Росією в цьому сенсі стали і для нас суворим оздоровчим поштовхом. Фактично, ми діємо вже зараз солідарно. Жодна з Церков не заперечила доцільності змін в Україні. Всі Церкви допомагають армії та переселенцям з Донбасу. Це той імпульс до єдності, який ми відчуваємо сьогодні. Нарешті, Церкви переживають звільнення від меркантильного підходу до священичого служіння клірика й оволодівають мистецтвом апостольського служіння в постмодерному світі.
– Попри те, що ви є ієрархом, також висловлюєте активну позицію у громадському житті. Під час нашої бесіди ви кілька разів наголосили на слові «оздоровлення». Впродовж останніх днів Ваш рідний Харків оздоровився через знесення ідолів минулого, проте мер сказав, що їх відновить. Чому українці не можуть повністю відкинути цих ідолів?
– Якби ж то пам’ятник був єдиним ідолом, якого нам треба позбутися!..
Розповім бувальщину з недавнього минулого. На Успіння я служив у селі Соколове на Зміївщині. Були на Богослуженні чоловіки з харківської самооборони. Дивлюся – в одного із них рука перев’язана. Хтось, сміючись, мені каже: «Травма на виробництві!». Виявляється, травмований був одним із тих, хто розбивав пам’ятник Леніну в одному із житлових масивів Харкова. Голова в Леніна, як скрізь, була порожньою, там завелись оси. І коли чоловік серед ночі розбивав цю голову, оси накинулись на нього й жорстоко покусали.
Це чудова метафора того, що відбувається на Сході. З повалених ідолів вилітають міріади ос і боляче жалять відважних українців, котрі нищать ідолів.
Коли повалили пам’ятник у Києві, значна частина політиків накинулись на «Свободу» і «Правий сектор»: провокація, мовляв! Так само й у Харкові. А пригадаймо-но, як святий князь Володимир запроваджував християнство. Що він зробив зі старими ідолами? Хоча й тоді не бракувало киян, котрі, як розповідає легенда, бігли повз Дніпро, й волали до вкиненого в річку Перуна: «Видибай, боженьку, видибай!» Зараз чуємо подібні крики.
Небезпечно, однак, звужувати проблему подолання задавнених суспільних хвороб розправою з комуністичними символами. Пам’ятники Леніну в Галичині знищили ще чверть століття тому. А чи знищили за ці роки корупцію? Чи зникло пияцтво? Чи особистий інтерес у житті пересічного галичанина поступився загальному?
Повалення пам’ятників – лише символ, хоч і дуже важливий. Коли Господь дав нам заповідь: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм» (Вих. 20, 4-5), – то застеріг від різних форм фетишизації земних речей. І я б хотів на закінчення цієї розмови побажати поєднання зусиль усіх православних християн України в очищенні нашої землі від узалежнень Церкви адміністративному ресурсові, політичним впливам, економічним зацікавленням, особистим амбіціям. Тоді зникне більшість перешкод на шляху до справжньої духовної єдності православної спільноти.
Володимир Мамчин
Повязані записи
