Про нову євангелізацію для молоді, опіку над безхатченками та матерями у потребі, а також про ситуацію довкола храму Стрітення у Львові спілкуємося із єпископом-помічником Львівської Архідієцезії Едвардом Кавою.
Ваша Ексцеленціє, ви вже у Львові з 2017 року. Які можна підбити підсумки? Що вдалося зробити?
Моє служіння триває не лише у Львові, адже наша Архидієцезія має чотири області: Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Чернівецька. Тому служіння – обширне. Але серце архидієцезії у Львові – тут є наша курія, семінарія, кафедральний собор, тут перебувають всі єпископи. Впродовж двох років я набирався досвіду, оскільки мій священичий досвід був пов’язаний з центрально-східною Україною, хоча народився я тут. Втім один рік я служив у Костелі Святого Антонія. Якщо говорити про єпископський досвід, то він має відмінності від священичого, адже це ширша сфера служіння. Окрім того я несу також відповідальність за богопосвячене життя в Україні. Тому впродовж двох років був досвід навчання і пізнавання. Важко сказати, що щось вдалось досягнути, бо це досить короткий період. Відтак пізнаю красу, різноманіття Львова і цього середовища. У місті багато відбувається різних заходів, Львів багатий духовно. Окрім того, переді мною, як єпископом, є багато викликів.
Ви зазначаєте, що прагнете ще більшого розвитку. У чому він полягає? У певній сфері служіння?
Сьогодні найбільшим викликом зі сторони Церкви є служіння молоді. Важливо огорнути опікою не лише молодь у Церкві, але й поза нею, щоб навчити віри. Щоб тих, які є у Церкві, розпалити, щоб вони почували себе у родині. Мабуть, це питання нової євангелізації. Треба думати, як по-новому проголошувати Слово Боже. Також треба розмірковувати над творенням молитовних і формаційних спільнот . Важливо, аби створювати такі середовища для молоді, де вони будуть зацікавлені розвивати свою віру. Також другий напрям – це турбота про безхатченків, зокрема Альбертинський центр. Зараз тут при Курії сестри-альбертинки провадять їдальню для безхатченків. Думаємо над проектом будинку для самотньої матері, щоб вагітні жінки, які не мають де подітися отримали прихисток. Аспектів допомоги є дуже багато. Бо ці люди залишаються наодинці з проблемами, вони – убогі. І часто вони не відчувають із сторони суспільства такого захисту, тому мали б відчути його зі сторони Церкви.
Знаємо, що останнім часом є непростою ситуація щодо храму Стрітення, який за рішенням Архиєпископа і Митрополита Львівського УГКЦ Ігоря скасований як парафія. Саме у цьому храмі служили отці-домініканці, які активно працюють з молоддю у Львові. Як надалі розвиватиметься ситуація?
Отці-домініканці питомо завжди були у Львові. Храм Пресвятої Євхаристії, який зараз в УГКЦ, – їхнє історичне місце, також є музей. Ексцеленція Мечислав Мокшицький запросив домініканців до Львова заради служіння. У всіх країнах цей орден якраз працює з молоддю. Донедавна храм Стрітення був вживаний двома громадами – УГКЦ і РКЦ почергово. Впродовж останніх місяців ситуація різко загострилася, тому саме про це тяжко говорити. Отці-домініканці залишилися на вулиці. Тим паче, що ми постійно мовимо про діалог і були прийняті кроки, щоб шукати точок дотику. Рішення Архиєпископа Ігоря (Возьняка) є таке, що він розв’язав цю громаду. Громада є невеликою – близько 30 осіб. Тут поруч є храм святого Казимира. Від храму до храму кілька хвилин. Також поруч є кармелітанський храм, де зараз служать отці-студити – це діючий храм. Тому громада не позбавлена можливості молитися. Натомість для нашої римо-католицької громади нема у центрі осередків для молитви. Каплиця Розена, наприклад, є малою і недостатньою для звершення служіння. Тобто там можна проводити зустрічі, семінари, але для Літургії простору недостатньо. Тому цей храм для нас є дуже важливим, зрештою історично має приналежність до РКЦ. Навіть зовнішня архітектура про це свідчить. Ми молимось про те, що дійдемо позитивного висновку. Отож громада – ці майже 30 осіб, які сьогодні намагаються якось вберегти храм, до кінця цього не розуміють. Тут варто дивитись в перспективу. Якщо ми стараємось для молоді, маємо думати про майбутнє. Ми повинні інвестувати у молодих людей. Також домініканська спільнота має близько 200 осіб. І ці люди завдяки праці отців розвивають свою віру і зростають у ній. Також ці люди – квіт інтелігенції нашого міста. Навіть не сумніваюсь, що для нас вони будуть радістю, незалежно від того, якою мовою спілкуємося чи в якому обряді служимо. Тому це непорозуміння не зовсім зрозуміле.
Чи ця ситуація з храмом Стрітення не порушить міжконфесійного діалогу у Львові?
Ця ситуація з храмом не порушує діалогу, бо він відбувається на цивілізованому рівні. Ми спілкуємось з єпископами УГКЦ, також у цій дискусії бере участь Блаженніший Святослав. Нема такого, що ми не спілкуємось. Маю таку надію, що навіть такі важкі питання укріплюють діалог, укріплюють у вірі до Слова Божого.
Сьогодні в Україні відчутною є тема Томосу. Як ви гадаєте, як надалі буде розвиватися католицько-православний діалог?
Гадаю, що Томос мав бути наданий для Православної Церкви ще у 1991 році. Бо 25 років було три окремі гілки і трохи не було зрозуміло, як далі розвиватись. Безумовно, ми радіємо за братів-православних і молимось за них, щоб процес об’єднання був Божим процесом. Православні – це наші брати. Як казав Папа Іван Павло ІІ, що наші Церкви є двома легенями християнства. Тому нам, католикам, важливо, щоб у православних був порядок. Для мене особисто є дещо неспокійним те, що у цьому процесі замішані політики. Ми, римо-католики, навчені досвідом, що Церква має відсторонюватися від політики. Ми є з народом, бо Церква – це народ Божий, але відсторонюватись від політиків. Бо вони – змінні, а Церква – триває. Тому це єдине, що мене насторожує у цьому процесі – участь політиків. Але можу сказати, що ми молимось, щоб ці процеси сприяли об’єднанню, щоб у них був Бог.
Церква – це народ, але також – це велика родина. І цей рік присвячений сім’ї. Яка саме програма Львівської Архидієцезії стосовно відзначення цього року?
Ця ініціатива року родини була запропонована римо-католиками і була винесена на Всеукраїнську раду Церков. У нашій Церкві, не лише в Архидієцезії, розпрацьований цілий план. Наша мета – показати родинам, що вони для нас є основною клітиною. Родина – маленька Церква, де передається віра, цінності. Основна клітина, яку маємо зберегти – свята і непорушна. Зараз є спеціальні ікони по всіх парафіях, які перебувають у родині 24 години, мандрують від родини до родини. Є спеціальні молитовники. Важливо, щоб за допомогою цих молитовників родина молилась разом. Бо цей аспект є дещо втраченим, коли нема спільної молитви. У вересні на Вінниччині буде проведено Конгрес родини. Він буде тривати 3 дні, очікуємо близько 7 тис.учасників. Головний аспект – це свідоцтва родин, що живуть цінностями, які мають багато дітей, щоб інші родини бачили, що можна жити по-іншому. У понеділок, 4 березня, було вручення декретів душпастирям родин для кожного деканату. Їхнім завданням є розробити план співпраці з родинами, оточити їх опікою. Думаю, що усі ці заходи не обмежаться одним роком.
Ви вже зазначали, що відповідаєте за богопосвячене життя. Наразі статистика охочих присвятити життя Богові – невтішна. Чому так є і чи можна було б зробити, щоб покликань було більше?
На жаль, покликань мало. У нас був бум після розпаду Радянського Союзу. Я також є з цього буму і є монахом-францисканцем. З чим пов’язаний цей спад? Мабуть, з тим, що ми зараз живемо у непростому часі, який ставить перед нами, богопосвяченими, бо говорю і за себе, серйозні виклики. Може наше життя вимагає певної ревізії, перегляду, бо у чернечому житті треба щось змінити. Мабуть, треба повернутися до життя харизмами, до нашої специфіки. Бо це теж запалює. Якщо орден має специфіку, харизмат, то має і покликання. Другий аспект, який впливає, – змінність нашого світу. Криза нестабільності настільки проникає в наш менталітет, що молода людина після завершення школи чи вишу боїться входити у ритм життя – чи це чернече життя чи подружнє. Тобто молоді люди думають про перспективу, але не зараз. Коли розмовляю з молодими людьми, то часто вони кудись хочуть поїхати. Вважають, що там десь буде краще. Це доволі оманливе бачення. Всюди добре, де нас нема. Але так не завжди буде. Хоча цей час не є простим, але є потрібним, оскільки це час очищення, мотивації, способу життя. Якщо молодь бачить монастир як спільноту, то вони хочуть йти до такого монастиря. Якщо нема цих відносин, якщо богопосвячене життя нічим не відрізняється від зовнішніх відносин, світського життя, тоді ніхто не піде до такого монастиря.
Повязані записи
