Світ, суспільство, людина, Бог… Ми часто замислюємося над цими словами, їх змістом, суттю і дотичністю до нас, проте одночасно воліємо лише трішки «пофілософствувати» над цими питаннями за кавою, а чи просто у хвилини, коли нічим зайнятися, але не перейматися сутнісним наповненням і нашим місцем та роллю у площині стосунків «світ-людина-Бог».
Як кажуть розумні і освічені люди (здебільшого філософи) ми живемо у період постмодернізму, а дехто вважає, що і пост постмодернізму. Однією із питомих і характерних рис цього світогляду є секуляризм. Секуляризм в сенсі не автентичному, яким його придумали батьки-засновники американської Конституції для розвитку релігій, але в сенсі, який чи не найкраще характеризується дуже популярним нині світоглядним кліше, висловленим фразою: «я вірю, по-своєму, в серці, в душі; вірю в Бога, а церква не має до цього жодного стосунку», etc… Тобто з одного боку крайній і дуже войовничий антиклерикалізм, а з іншого – дуже «розсудлива і актуальна», а головне – сучасна позиція, адже по-перше «Церква відділена від держави», а по-друге «подивіться на нинішніх священиків і активних вірян…»
Ця позиція мала б право на існування, якби не була стовідсотковим лукавством… Адже люди, котрі сповідують подібну світоглядну позицію начебто і не декларують себе атеїстами, не кричать на все горло, що Бога нема, але живуть так начебто Його не було… Тобто існування Бога вони формально й не заперечують, але… І отих «але» дуже багато. Як часто серед наших близьких, рідних, знайомих, колег, сусідів (потрібне підкреслити) можемо почути декларацію їх релігійності: «Так, я віруючий\віруюча, але до Церкви не ходив і ходити не буду, бо всі попи продажні і думають лише про гроші, а всі прихожани храмів або «благоговійні лицеміри», або релігійні фанатики». Або як говорила у одній із сотень гламурних телепрограм не менш гламурна шоу-вумен, що не збирається хрестити свого сина у Церкві, бо хоча вона і віруюча, але Церква і Бог, на її тверде переконання, – різні речі.
Як же легко і солодко-оманливо-радісно так казати. Як одразу ж росте самооцінка. Як вдало така «розсудлива» фраза заглушує спочатку волаючий, а потім ледь стогнучий, проте все-таки реальний голос совісті, котрий взиває: шукай Бога, іди за Ним! Та ні… Страшно, лячно, не хочу… Адже треба жити по-іншому. Треба вступати в особисті стосунки з Богом, а це вже ні-ні, адже накладає відповідальність. Бо вимагає дій…Бо покликає до відповідальності, самовдосконалення, виконування заповідей, зрештою до найпростішого і воднораз найболючішого – просто відкрити своє серце назустріч Йому і віддатися в Його руки таким яким ти є… Отаким: маленьким, вредним, грішним. Але без прикрас, без фальшивого блиску, награної крутизни, і тон мішури, накопиченої за час життя для ствердження власного позитивного іміджу. А це боляче. Боляче відшкрябувати із фасаду своєї особистості масу таких красивих, але все ж брехливих наліпок. Боляче сказати світові, а головне – самому собі правду про себе ж… Ні-ні, Господи. Не сьогодні. Може колись. На пенсії, коли буде час. Зараз ні. Sorry, Господи, але ні. Зараз ніколи. Зараз значно легше і приємніше бути у мейнстрімі, бути таким, як всі… А це означає – відмазуватися від правдивої віри, котра полягає у особистих стосунках із Богом, тупими і завченими банальними наклепницьким фразами про грішних священиків, церкву, яка перетворилася у фінансову корпорацію, фразами про те, що «я вірю по-своєму, в серці» і всякі інші бздури. БРЕХНЯ!!! САМООБМАН!!! ВТІКАННЯ ВІД СПРАВЖНЬОГО ЖИТТЯ!!!
Серед священиків були, є і будуть грішники, грошолюбці і т.п. Одночасно (і їх значно більше) серед священиків були є і будуть Великі святі. Не в цьому суть. Бог хоче бачити ТЕБЕ і САМЕ ТЕБЕ біля себе. Для цього він Тебе створив. САМЕ ДЛЯ ЦЬОГО! А не для того, аби ти шукав, як би від Нього втекти посередництвом таких, на перших погляд, мудрих кліше, накинутих секулярним суспільством.
Однозначно, і думаю, мало хто це заперечить, релігійність – тобто потреба бути з Богом, властива кожній людині. І кожна людина її шукає, проте, інколи, в силу різних особистісних чи суспільних обставин заміняє реалізацію цієї потреби жахливим сурогатом псевдорелігійності. Послуговується всіма тими фразами, котрі ми згадували вище. Адже так легше. Легше «вірити по-своєму», «в душі». Вірити у безликого Бога, такого собі аморфного… Не особа, радше концепт. Перед яким не треба нести відповідальність, якого завжди можна трактувати рівно ж «по-своєму»… Але чи принесе такий самопридуманий «бог» мир, радість, душевний спокій, а головне – Спасіння… Вирішувати кожному особисто…
Володимир Мамчин
Повязані записи
