Про жертовність та милосердя в контексті любові

10801496_321232408079805_2573849335642896660_nЧому сьогодні так бракує жертовності і милосердя?  На мій погляд, про ці поняття варто говорити у контексті любові. Чому саме так? Бо наше життя розпочинається з любові –  Бога-Отця та наших батьків. Отож ми апріорі є покликаними, щоб цю любов віддавати. Ми можемо говорити про неї, як поезію, як Божу чесноту, як чистоту серця. У багатьох вимірах маємо розуміти, що вона є тією, яка має бути у нас найдосконалішою. Є три категорії, у яких ми можемо окреслити любов – ерос, філіа, агапе. Найбільше хотів би сконцентрувати свою увагу на любові – агапе, проте коротко окреслю інші типи.

Розуміючи суть всіх біохімічних реакцій, що відбуваються у нашому організмі, ми розуміємо, що ерос – це також дар Бога, який визначається потягом  до протилежної статі. Це, звичайно, природно, оскільки є виявом людської природи, проте водночас маємо розуміти, що цей процес треба контролювати, адже ерос, як захоплення чи закоханість, має небезпеку стати хаотичним, а також мірилом нашого життя і у певний момент, тільки така любов, може перейти у протилежне. Те, що людина керуватиметься похіттю.

Говорячи про любов-філіа, тобто любов-дружбу, розуміємо її присутність у всіх вікових категоріях. Вона не тільки розпочинається тоді, коли формуємо свої конкретні стосунки з певною людиною, а ще зароджується змалку, коли спостерігаємо за стосунками між батьками, сусідами, братом і сестрою. Ця любов окреслює ті стосунки, де є спільні інтереси і спільне бачення, світоглядні погляди. Тобто на основі цієї любові ми будуємо стосунки не тільки зі своїми потенційними друзями, але і тими, з ким прагнемо у майбутньому поєднати своє життя.

Проте найважливішою залишається жертвенна любов або ж агапе. Вона заповнює всі ніші навіть там, де любові не вистачає. Від моменту розуміння, що ми любимо і є любленими, ми усвідомлюємо свою жертовність. Ця любов потребує від нас постійної жертви, тобто щоденного вкладу, – часу і зусиль для тої особи, яку любимо. Отож жертовна любов є тою, яку черпаємо від  Бога! Ми розуміємо, що Божа чеснота любові є досконалою, тому ті стосунки, які ми формуємо з іншими, – це відтворення її зразку. Божа жертва щодо нас є найбільшою, оскільки Господь пожертвував власним Сином. Ісус Христос, Який свідомо йшов на цю жертву, показав нам приклад цієї любові. Тому з цієї моделі варто наслідувати приклад жертовного ставлення до інших. Можемо деколи жалітися, що у нас не складаються стосунки з певними людьми. Тобто ми завжди ставимо акцент не на те, що я готовий зробити щось для інших, а що вони не можуть зробити для мене. Жертовна любов вимагає віддачі. Приклад такої любові до ближнього маємо у Євангелії, а саме – у притчі про милосердного самарянина, який після священика і левіта дає допомогу потерпілому. І Христос показує цей приклад не тільки для того, щоб визначити, хто є моїм ближнім, а також, щоб засвідчити, що незалежно від релігійних чи політичних переконань, ми є вмістилищами любові, а вже тоді різних поглядів і світобачення.

Подивімося на цей світ, який є навколо нас. Виходимо на вулицю і бачимо чимало людей, які просять милостиню. Коли даємо цю допомогу, чи дійсно робимо правильний вчинок? Людина, яка простягає руку, звикає до того, що їй все легко дається, і вона не хоче змінювати свого стилю життя. Тому така жертовність шкодить. У рамках обговорення фільму «Мій ангел-охоронець» ми говорили про проблему трансплантації органів. Важливо зазначити позицію Церкви з приводу цього явища. У 1944 році цей процес перебував ще у стані розробки. Вчений Б. Кунінген на основі вчення Томи Аквінського доводив, що через жертву своїм органом людина приносить користь не лише якійсь конкретній особі, але суспільству загалом, оскільки є його частиною. Згодом це твердження було потрактоване також Папою Пієм ХІІ. Якщо будь-який орган не має сенсу сам по собі, а виконує своє призначення лише у функціонуванні організму, частиною якого він є, то особа має сенс і особисте покликання незалежно від спільноти, до якої вона належить, навіть якщо тут відбувається її самореалізація. Тому розв’язання цієї проблеми не можна шукати в сумнівній вартості підпорядкування добра однієї особи спільному добру; треба більше покладатися на відносини солідарності, якими керуються члени людської родини, а в християнській перспективі — на відносини любові та милосердя, які заохочують нас любити ближнього як себе самого. Отже трансплантація дозволена відповідно до принципу солідарності, який єднає людей, а також принципу милосердя, який дозволяє «бути даром» для страждаючих братів. Тобто ці принципи є важливими, коли маємо відвагу жертвувати щось іншим, якісно не порушуючи свого життя. Бо ціна життя є вищою, ніж будь-які матеріальні речі.

Коли говоримо про жертовність, також маємо розуміти, що є певні виклики, зокрема небезпека використовувати людину задля комерційного зиску. І це проблема не лише окремої людини, але і всього суспільства. У розумінні Церкви, якщо страждає один із її членів, то терпить все тіло. Тобто намагання особистого фізичного і духовного оздоровлення рівнозначне оздоровленню Церкви. А діла милосердя та жертовності є тими інструментами і своєрідними «ліками».

о. Тарас Островський

Про жертовність та милосердя в контексті любові

10801496_321232408079805_2573849335642896660_nЧому сьогодні так бракує жертовності і милосердя?  На мій погляд, про ці поняття варто говорити у контексті любові. Чому саме так? Бо наше життя розпочинається з любові –  Бога-Отця та наших батьків. Отож ми апріорі є покликаними, щоб цю любов віддавати. Ми можемо говорити про неї, як поезію, як Божу чесноту, як чистоту серця. У багатьох вимірах маємо розуміти, що вона є тією, яка має бути у нас найдосконалішою. Є три категорії, у яких ми можемо окреслити любов – ерос, філіа, агапе. Найбільше хотів би сконцентрувати свою увагу на любові – агапе, проте коротко окреслю інші типи.

Розуміючи суть всіх біохімічних реакцій, що відбуваються у нашому організмі, ми розуміємо, що ерос – це також дар Бога, який визначається потягом  до протилежної статі. Це, звичайно, природно, оскільки є виявом людської природи, проте водночас маємо розуміти, що цей процес треба контролювати, адже ерос, як захоплення чи закоханість, має небезпеку стати хаотичним, а також мірилом нашого життя і у певний момент, тільки така любов, може перейти у протилежне. Те, що людина керуватиметься похіттю.

Говорячи про любов-філіа, тобто любов-дружбу, розуміємо її присутність у всіх вікових категоріях. Вона не тільки розпочинається тоді, коли формуємо свої конкретні стосунки з певною людиною, а ще зароджується змалку, коли спостерігаємо за стосунками між батьками, сусідами, братом і сестрою. Ця любов окреслює ті стосунки, де є спільні інтереси і спільне бачення, світоглядні погляди. Тобто на основі цієї любові ми будуємо стосунки не тільки зі своїми потенційними друзями, але і тими, з ким прагнемо у майбутньому поєднати своє життя.

Проте найважливішою залишається жертвенна любов або ж агапе. Вона заповнює всі ніші навіть там, де любові не вистачає. Від моменту розуміння, що ми любимо і є любленими, ми усвідомлюємо свою жертовність. Ця любов потребує від нас постійної жертви, тобто щоденного вкладу, – часу і зусиль для тої особи, яку любимо. Отож жертовна любов є тою, яку черпаємо від  Бога! Ми розуміємо, що Божа чеснота любові є досконалою, тому ті стосунки, які ми формуємо з іншими, – це відтворення її зразку. Божа жертва щодо нас є найбільшою, оскільки Господь пожертвував власним Сином. Ісус Христос, Який свідомо йшов на цю жертву, показав нам приклад цієї любові. Тому з цієї моделі варто наслідувати приклад жертовного ставлення до інших. Можемо деколи жалітися, що у нас не складаються стосунки з певними людьми. Тобто ми завжди ставимо акцент не на те, що я готовий зробити щось для інших, а що вони не можуть зробити для мене. Жертовна любов вимагає віддачі. Приклад такої любові до ближнього маємо у Євангелії, а саме – у притчі про милосердного самарянина, який після священика і левіта дає допомогу потерпілому. І Христос показує цей приклад не тільки для того, щоб визначити, хто є моїм ближнім, а також, щоб засвідчити, що незалежно від релігійних чи політичних переконань, ми є вмістилищами любові, а вже тоді різних поглядів і світобачення.

Подивімося на цей світ, який є навколо нас. Виходимо на вулицю і бачимо чимало людей, які просять милостиню. Коли даємо цю допомогу, чи дійсно робимо правильний вчинок? Людина, яка простягає руку, звикає до того, що їй все легко дається, і вона не хоче змінювати свого стилю життя. Тому така жертовність шкодить. У рамках обговорення фільму «Мій ангел-охоронець» ми говорили про проблему трансплантації органів. Важливо зазначити позицію Церкви з приводу цього явища. У 1944 році цей процес перебував ще у стані розробки. Вчений Б. Кунінген на основі вчення Томи Аквінського доводив, що через жертву своїм органом людина приносить користь не лише якійсь конкретній особі, але суспільству загалом, оскільки є його частиною. Згодом це твердження було потрактоване також Папою Пієм ХІІ. Якщо будь-який орган не має сенсу сам по собі, а виконує своє призначення лише у функціонуванні організму, частиною якого він є, то особа має сенс і особисте покликання незалежно від спільноти, до якої вона належить, навіть якщо тут відбувається її самореалізація. Тому розв’язання цієї проблеми не можна шукати в сумнівній вартості підпорядкування добра однієї особи спільному добру; треба більше покладатися на відносини солідарності, якими керуються члени людської родини, а в християнській перспективі — на відносини любові та милосердя, які заохочують нас любити ближнього як себе самого. Отже трансплантація дозволена відповідно до принципу солідарності, який єднає людей, а також принципу милосердя, який дозволяє «бути даром» для страждаючих братів. Тобто ці принципи є важливими, коли маємо відвагу жертвувати щось іншим, якісно не порушуючи свого життя. Бо ціна життя є вищою, ніж будь-які матеріальні речі.

Коли говоримо про жертовність, також маємо розуміти, що є певні виклики, зокрема небезпека використовувати людину задля комерційного зиску. І це проблема не лише окремої людини, але і всього суспільства. У розумінні Церкви, якщо страждає один із її членів, то терпить все тіло. Тобто намагання особистого фізичного і духовного оздоровлення рівнозначне оздоровленню Церкви. А діла милосердя та жертовності є тими інструментами і своєрідними «ліками».

о. Тарас Островський