Автор: Назарій Петрів
У цьому короткому тексті хочу запропонувати читачам дещо інший погляд на події, пов’язані з хрещенням Ісуса в Йордані від Йоана. Запропонований аналіз не претендує на вичерпну істинність, але є авторською спробою богословського осмислення події хрещення та її духовного, соціального і сотеріологічного значення. Для адекватного розуміння цієї події необхідно зануритися не лише в євангельські наративи, але й в етимологію ключових термінів та релігійно-культурний контекст юдаїзму періоду Другого Храму.
Насамперед слід поставити запитання: з якою дійсністю хотіли познайомити євангелисти своїх читачів, описуючи хрещення, що його здійснював Йоан у водах Йордану? Очевидним є перший, безпосередній аспект — масовий заклик до покаяння та публічне покаяння ізраїльтян, які приймають водне хрещення. Водночас у самому євангельському наративі присутній інший, глибший вимір — богословський і сотеріологічний — пов’язаний безпосередньо з хрещенням Ісуса.
Для того, щоб зрозуміти цей вимір, необхідно звернутися до етимології та богословського значення термінів, які описують ритуальне омовіння в юдейській традиції. Єврейський термін міква (מִקְוֶה), що означає як зібрану воду, так і посудину для ритуальних омовінь, походить від кореня q-w-h — «збирати», «очікувати», «надіятися». Від цього ж кореня походить слово тіква (תִּקְוָה) — «надія». Таким чином, міква в юдейській свідомості не є лише технічним або культовим елементом, але матеріальним знаком зібраного очікування, простором, у якому надія на Боже очищення, оновлення та переміну набуває видимої форми.
У Торі ритуальні омовіння пов’язані з відновленням ритуальної чистоти після тілесної нечистоти (Лев 15), контакту зі смертю (Чис 19) або перед служінням у святині (Вих 30:17–21). Водночас пророчна традиція неодноразово підкреслює, що зовнішнє очищення не має сенсу без внутрішнього навернення (Іс 1:16). Особливо значущою є есхатологічна обітниця пророка Єзекиїла (Єз 36:25–26), де очищення водою поєднується з даром «нового серця» і «нового духа». Саме ця пророча перспектива створює богословський міст між старозавітною практикою омовіння та новозавітним розумінням хрещення.
Етимологічна й богословська повнота термінів міква та тіква розкривається з особливою силою в тексті пророка Єремії: «Надіє Ізраїля, о Господи! … бо вони покинули джерело води живої — Господа» (Єр 17:13). Тут міква постає не як абстрактне сподівання, а як конкретне місце сповнення надії. У біблійному івриті надія не є безособовим очікуванням, але має чітку локалізацію: нею є сам Господь. У цьому контексті й зібрана вода мікви набуває символічного значення — вона вказує на Бога як джерело життя, до якого людина входить тілесно, визнаючи свою залежність і довіру.
Таким чином, ритуальне омовіння від самого початку має глибокий богословський і екзистенційний вимір. Воно пов’язане не лише з чистотою, але з відновленням стосунку, з поверненням до джерела життя. З огляду на це можемо перейти до аналізу подій, що відбувалися на берегах Йордану, та спробувати зрозуміти сенс дій головних дійових осіб — Йоана та Ісуса.
У період Другого Храму (516 р. до Р. Х. — 70 р. по Р. Х.) мікви набули надзвичайного поширення. Археологічні відкриття засвідчують, що вони перестали бути виключно священницьким або храмовим елементом і стали частиною повсякденної релігійної дисципліни. Сотні мікв, знайдених у Єрусалимі, Юдеї та Галилеї, свідчать про стандартизацію цієї практики та її глибоку інтеграцію в соціальне життя. Ритуальна чистота перестає бути винятково культовою категорією і стає формою ідентичності, маркером належності до вірного Ізраїля.
На цьому тлі діяльність Йоана Хрестителя постає не як ексцентричний жест, а як пророча радикалізація вже наявних релігійних очікувань. Проте хрещення Йоана принципово відрізняється від традиційної мікви. Воно є одноразовим, публічним і спрямованим не на відновлення ритуального статусу, а на радикальне навернення. Йоан виносить акт очищення за межі храму, перетворюючи Йордан на простір есхатологічного вибору. Людина, яка входить у ці води, визнає себе частиною грішного Ізраїля і стає в очікуванні близького Божого втручання.
У цьому контексті доречно згадати есенський рух, відомий з Кумранських рукописів, де водні омовіння поєднувалися з суворою етичною дисципліною та апокаліптичним очікуванням. Для есенів вода не діяла автоматично: без внутрішнього навернення омовіння вважалося нечинним. Саме така логіка — поєднання води, покаяння і очікування суду — дозволяє краще зрозуміти богословський горизонт хрещення Йоана.
На цьому тлі хрещення Ісуса набуває особливої глибини. Якщо хрещення Йоана є знаком покаяння, постає закономірне питання: яке значення воно має для Того, Хто не потребує очищення? Євангельська традиція не уникає цієї напруги, а навпаки — зберігає її як ключ до розуміння події. Хрещення Ісуса не є актом очищення, але актом солідарності. Він входить у води Йордану не як грішник, але як Той, хто свідомо ототожнює себе з народом у його очікуванні спасіння.
Цей жест стає початком Його місії і водночас пророчим знаком усієї подальшої дороги: від занурення у води — до занурення у смерть, і від виходу з Йордану — до воскресіння. Таким чином, хрещення Ісуса вже містить у собі пасхальну логіку спасіння. У ньому міква як зібрана надія Ізраїля перестає бути лише очікуванням і стає місцем Божої присутності.
У хрещенні Йоана Ізраїль визнає свою потребу в оновленні; у хрещенні Ісуса Бог входить у цю потребу особисто. Саме в цій напрузі між покаянням і солідарністю, очікуванням і сповненням відкривається глибокий богословський і сотеріологічний сенс події, яка стала початком нової історії спасіння.
Висновки: від символу води до особи Христа
Проведений аналіз дозволяє зробити важливий богословський висновок: ключ до розуміння події хрещення полягає не у воді як такій, а в особі Христа та Його дії у конкретному історичному й сотеріологічному контексті. Надмірна концентрація виключно на символіці води, її очищувальній або ритуальній функції, ризикує звести хрещення до зовнішнього акту або сакрального механізму, позбавленого христологічного центру.
Вода Йордану, без сумніву, є насиченим біблійним символом: вона несе в собі пам’ять творіння, екзодусу, очищення і надії. Проте у події хрещення Ісуса вона не є самодостатньою реальністю. Її богословське значення радикально змінюється саме через присутність і дію Христа, який входить у воду не для власного очищення, але для того, щоб освятити людську історію зсередини. Вода очищає не тому, що має автономну силу, а тому, що у ній стоїть Той, Хто є Джерелом життя.
Автор: Назарій Петрів, живе та працює у Львові, греко-католик, випускник УКУ, докторант богослів’я, перекладач, активно працює в соціальних проєктах.
Також читайте: Назарій Петрів: «А чи була Зоря?»
«Тріє царі»: Якими людьми вони могли бути?
«Великі діла робляться в тиші»: Назарій Петрів про недооціненого Героя Різдва
Повязані записи
