Розмову з о. Юрієм-Антонієм Меушем, який належить до Згромадження Найсвятішого Ізбавителя, ми поділили на три блоки: це три цікаві історії з пастирського служіння священника, які можуть чомусь навчити кожного.
На живих прикладах Ви, зокрема, дізнаєтесь, чи зцілює Бог сьогодні? Чому не варто відкладати прийняття Святих Тайн на останню хвилину? Що таке Таїнство Єлеопомазання? І як «тарзани» можуть перетворитись на воїнів Христа.
Вислухавши священника, ми поставили додаткові запитання, щоби краще розкрити практичне значення історії для більшої кількості наших читачів.
«Хвороби ніби взагалі й не було»
О. Юрій Меуш ЗНІ: «Зателефонувала до мене мама і розповіла, що лежить в лікарні разом зі своєю донечкою, якій п’ять рочків, і в якої діагноз — тромбофлебія. Хвороба важка і досить серйозна. Мама попросила, щоби я привіз Святе Причастя і уділив дитині Тайну Єлеопомазання. Я приїхав у дитячу лікарню і уділив дитині Святі Тайни та помолився. Мене вразило те, що мама мала глибоку віру. Вона була впевнена, що все це її дочці допоможе. Через два-три дні вона знову зателефонувала мені і на емоціях сказала: “Отче, хочу поділитися з Вами радістю: ми здали аналізи і лікарі ствердили, що хвороби ніби взагалі й не було”.
Для мене це стало прикладом того, як важка хвороба відступила завдяки вірі матері та через дію Бога у Святих Таїнствах Церкви. Сталося явне диво – звичайно, за це ми можемо прославити тільки Господа і подякувати Йому. На жаль, з часом я втратив контакт із цією мамою: ця історія трапилась десь 15 років тому в Івано-Франківську».
«Духовна велич Львова»: Чи помітили Ви прояви віри в самої дитини?
О. Юрій Меуш: Хоча дитині було п’ять рочків, але було видно, що вона вже навчена. Вона мала дитячу віру, знала про Ісуса: це були практикуючі християни, можна сказати, досить релігійна побожна греко-католицька родина. Дитинка приймала й раніше Причастя, їй не треба було пояснювати, що це Тіло Ісуса. Однак мене найбільше вразило те, що велика віра була у мами, яка попросила про Єлеопомазання, бо існує забобон, що це тільки для стареньких, для вмираючих, а тут мама просила про це Таїнство для маленької дитини з вірою в уздоровлення.
Про Таїнство Єлеопомазання сказано в Святому Письмі, що воно дає також і відпущення гріхів (див. Як. 5, 14-15).
Якщо людина дуже хвора і несвідома, так, що не в стані визнати свої гріхи, але є впевненість, що вона хотіла би отримати відпущення провин, то при уділенні Таїнства Єлеопомазання вона отримує прощення. Для цього священник читає спеціальні молитви. Також якщо людина важко хвора, її душа може отримати велике полегшення і нарешті упокоїтися в Христі. Але навіть якщо нема важкого стану, то все одно ця молитва читається і приносить велику благодать людині.
Також відомо, що з благословення Оптинських старців, які були відомі своїм святим життям та силою своєї молитви, в монастирському храмі щотижня над прочанами звершувалося Таїнство Єлеопомазання. Вони вважали, що всі люди хворі, як не тілом, то душею. Зокрема, преподобний Амвросій Оптинський говорив: «Сила Таїнства Єлеосвячення полягає в тому, що ним прощаються особливо гріхи, забуті через неміч людську, а після прощення гріхів дарується і здоров’я тілесне, якщо воля Божа буде на це. Будемо молитися Господу, нехай Він спочатку зцілить наші душі, а з цим і дарує необхідне здоров’я, як буде угодно Його святій волі».
Кодекс Канонів Східних Церков, яким керується Українська Греко-Католицька Церква, не приписує частого уділяння святого Таїнства Єлеопомазання. Іншими словами, людина, яка захворіла важко, звертається до священника, або це роблять її рідні. Бажано, щоб це було зроблено, поки людина при свідомості. І тоді священник сповідає її, уділяє Святе Причастя та Єлеопомазання. Якщо людині полегшало і стало все добре, то дякується Богові. Якщо хвороба прогресує і стан людини погіршується, тоді ще раз можна уділити Таїнства.
Щоправда, і в нашій Церкві почали практикувати загальне Соборування в часі великого посту в храмі. З читанням Євангелій, помазаннями для загального зцілення парафіян. У нашому монастирському храмі ми відправляємо молебний чин до блаженного Миколая Чарнецького, або молебень до блаженного Василія Величковського з намащенням олією на зцілення. Цей чин можна повторювати часто, але це не є таїнством Єлеопомазання.
Коли саме відбувається таке богослужіння?
Кожної п’ятниці, приблизно о 19:30. Бо о 18:30 — служба Божа, і після неї ми служимо молебний чин.
А якщо людині уділили Таїнство Єлеопомазання, а вона не зцілилася? Чи можна сказати, що це все було марно?
Таїнство уділяється на зцілення душі і тіла. Тобто найперше йдеться про духовне зцілення, про скріплення духа. Тому що священник — це духовний посланець Бога, Який зціляє. Священник — це посередник, а саме Таїнство діє таїнственно, бо як воно діє – до кінця не розуміє ні сам хворий, ні священник. У цьому випадку є відкриття на Бога: як Бог дасть, яка на це Його свята воля. Уділивши Єлеопомазання, ми не заставляємо Бога зцілити кожного тілесно. Бо тілесне зцілення не завжди є добром для душі. Ми прекрасно це розуміємо, що людина може бути фізично здорова, але духовно чи душевно вона може бути хвора.
У мене був такий випадок у служінні, що одна парафіянка захворіла на онкологію. Вона почала активно ходити до храму, багато молитися, часто причащатися, сповідатися… Прийняла Таїнство Єлеопомазання, і в скорому часі, дякуючи Богові, дякуючи лікарям, отримала повне тілесне зцілення — стала здоровою. І після того вона зникла. Я не бачив її багато часу, але через кілька років вона засмучена повертається і каже: «Отче, я знову захворіла». І тоді як душпастир я попросив її, якщо на це буде Божа воля і вона знову подолає ту хворобу, щоби не віддалялася. Бо вона сама визнала, що як отримала зцілення, «знову поринула у своє життя, віддалилася від Бога, від Церкви, і почала жити так, як до хвороби». Як бачите, бувають різні випадки.
«Він не думав, що скоро помре»
Друга історія, а точніше – три випадки, які розповів отець, чимось подібні до першої, але мають свою особливість – і навіть відмінність.
О. Юрій Меуш: «Коли я служив на парафії в Івано-Франківську, приходить одна пані, наша парафіянка, і каже: “Отче, у мене проблема: мій чоловік не хоче посповідатися, а він онкохворий, і лікар сказав нам, що йому залишилось жити чотири місяці. Та він про це не знає, бо ми йому того не кажемо, щоби його не травмувати. Може він щось і здогадується, бо слабне з кожним днем, але всієї правди не знає”. Я попросив, щоб вони з родичами знайшли підхід і все ж таки сказали йому правду. Жінка пішла трохи засмучена, задумана, але все ж таки вона послухала моїх слів, хоча це була гірка правда, болюча. Опісля вона прийшла знову і сказала, що її чоловік погодився. Я запитав, як саме. За її словами, вони розповіли йому правду, а він запитав їх, чому не сказали йому відразу. Він справді не думав, що аж настільки хворий і що скоро помре. Він прийняв останні Святі Тайни, і наскільки я знаю, упокоївся, але душа отримала все потрібне, тим більше, що він був у цілком свідомому стані. Це велика ласка Божа.
Я навів цей приклад, бо важливо жити в правді. Звичайно, що правда без любові інколи може бути жорстока. Але краще, якщо цю правду все ж таки говорити з любові до людини. Бо не буде любов’ю, якщо ми просто жаліємо людину. Справжня любов – це дбати не лише про емоційний комфорт іншої людини, але також про її духовний стан. Тому що духовні цінності мають бути на першому місці, бо тілесне життя рано чи пізно закінчується.
У зв’язку з цим мені пригадався негативний приклад з мого душпастирського досвіду. Хоронив я старенького дідуся. Прийшовши на похорон, я завжди акуратно цікавлюся, коли покійний чи покійна останній раз сповідалися, приймали Святе Причастя чи інші Святі Тайни. У цьому випадку дружина дідуся відповіла, що він це робив років п’ять тому. Я поцікавився, чому так довго. “А ми не думали, що він буде помирати”, — відповіла бабуся. А він помер раптово. Цей приклад я додаю, щоби не тягнути так довго. Хоча би раз на рік кожен християнин мав би посповідатись».
«ДВЛ»: Якщо людина все ж таки має непереборний страх, бо їй здається, що як до неї покличуть священника, то значить, вона ніби погодиться з тим, що помре?
О. Юрій Меуш: Значить вона неправильно розуміє це Таїнство. Справді, це трохи дивна народна традиція: якщо священник пішов до тієї хати, значить, буде похорон. І в дійсності багато родин дотягують до останнього моменту, що хворі вже несвідомі. І я мав багато таких випадків.
Тут у Львові теж було так, що очікувалося до останнього: мама була у важкому стані, я поспішав як міг, дочка вийшла мені назустріч та ми розминулися, тож затрималися хвилин двадцять. І коли прийшли додому, мама вже померла. Це був великий стрес для дочки і для мене. Звичайно, що, згідно з навчанням Церкви, якщо людина мала намір сповідатися і причаститися і не змогла цього зробити через причини, які від неї не залежали, то її намір Бог зарахує за духовну дійсність. Але якщо все робити вчасно, а не відкладати постійно, таких випадків буде набагато менше.
Бог не зв’язаний виключно Святими Тайнами, Він діє у різний спосіб. Але Святі Тайни дають певність і для священника, і для рідних, що людина отримала благодать прощення.
Але для чого це людині, якщо вона все одно помирає?
Це потрібно для її душі. Після причастя священник каже такі слова: «Оце торкнулося уст твоїх і відніме беззаконня твої і всі гріхи твої очистить». Одного разу – було близько одинадцятої години вечора – в одного чоловіка пішло загострення і він міг не дожити до ранку, тож його рідні прийшли в наш монастир по священника. Я взяв Святі Дари і поспішив. І в цьому випадку можу сказати лише те, що без прийняття Святих Тайн спасіння цієї душі було під загрозою.
«Так ти теж не хрещений»
Третя історія особлива, вона тривала довший час. І стосувалася багатьох людей.
О. Юрій Меуш: «Третя історія торкається душпастирства дітей і молоді. Коли я приїхав ще як диякон в Івано-Франківськ, у нас на парафії, на території були бешкетники. Вони завжди щось нам шкодили, могли щось поламати, і їх було багато. Це були діти з різних сімей, в тому числі з тих, які перебувають у складних життєвих обставинах. Батьки на роботах, діти різного віку – бавляться, як уміють, але було багато поганих слів та різної шкоди. Ми пробували якось те припинити, але з того нічого не виходило.
Я відчув, що треба з ними хоч якось здружитися. Пригадую, як прийшов до них уперше: там була маленька альтанка, де вони сиділи і слухали музику. Це були старші хлопці. Я підійшов до них у спортивному костюмі, представився, кажу, що живу тут (і показав на монастир), і що хочу з ними познайомитися… Вони зміряли мене поглядом і мовчать. Я повернувся та пішов. Але від свого задуму не відмовився.
При нагоді я підійшов до одного з хлопців, коли він ходив по території монастиря, і зав’язав з ним розмову. Після того він зробив мені рекламу поміж своїми, що я насправді добрий і зі мною можна спілкуватися. І так поступово я почав ними здружуватися. Вже через пів року вони мені розказали про свої враження від мого першого візиту до них. Кажуть: “Коли Ви вже пішли від нас, як ми слухали музику в тій альтанці, то Назар сказав: Прийшов якийсь гусь і буде нам тут щось втирати”. Ось така була їхня перша реакція на мене, але поступово, з часом, я все ж таки почав з ними здружуватися.
Воїни Христа з Франківська. Фото з архіву о. Юрія Меуша
Поміж собою ми їх називали «тарзанами», бо їх було багато і вони були всюди. Але потрошки ми розповідали їм про Ісуса, я організував для них пікнік. Вони ще більше відкрилися. Я більше почав цікавитися їхніми життєвими обставинами. На той час для мене був прикладом дон Боско. Хлопці були різні за характером і різного віку: від п’яти років і до 17-ти. Були і дівчатка, такі ж бешкетниці.
Перше чудо
Якось я з’ясував, що один із хлопців, Вадим, попри те, що родом із побожного та християнського Івано-Франківська, досі не хрещений, хоча йому вже 17, а ростом він під два метри. Він пройшов катехизацію і ми його охрестили: все відбулося дуже святково і гарно. Після того інший хлопець — Валентин, якому було 14, і який вже на той час сповідався і причащався, показав своїй мамі на телефоні фотографії з хрещення Вадима. А мама йому каже: “Так ти теж не хрещений”. “Ти був маленький, хворів дуже, ми думали потім похрестимо, але якось про то забули і життя пішло вперед”, — розповіла вона йому. Тоді я розпочав підготовляти Валентина і ми мали ще одне свято, коли похрестили і його також. Потім виявися ще один хлопець, який також не хрещений, йому було 12 років. Опісля почав підготовляти ще одного, але його сім’я переїхала.
Тайна Хрещення — це є велика Тайна і великий Дар духовний. Мені здається, це хороше свідчення».
«ДВЛ»: Як склалися подальші Ваші стосунки з цими хлопцями та дівчатами?
О. Юрій Меуш: Ігуменом у нас тоді був о. Микола Бичок, теперішній кардинал, він дав благословення, і ми створили з них спільноту: разом із ними прийняли правила, і називалася вона — «Воїни Христа». Так що ці хлопці і дівчата стали воїнами Христа. Вони допомагали дуже багато при монастирі, дехто з них прислуговував. Допомагали у звичайних повсякденних речах, навіть косили траву навколо монастиря, а старші — допомагали з ремонтом.
Скільки хлопців і дівчат було в цій спільноті?
На піку розвитку ми мали їх більше як 40. Діапазон віку збільшився, були вже діти і молодь — від п’яти років до 28.
Чи ця спільнота діє в наш час?
Коли я закінчив своє служіння в Івано-Франківську, з ними пробували працювати інші отці, але це специфічне душпастирство, і спільнота завершила своє існування. Але я досі підтримую особисті контакти практично з усіма ними. Слава Богу, у переважної більшості з них життя склалось добре. На відміну від інших хлопців з дворів, багато з яких на той час стали наркоманами. А з нашої спільноти тільки дехто мав проблеми з алкоголем чи наркотиками.
Мені запам’ятався один хлопець, якому було тоді 21 рік, він на той час уже був наркозалежний. Він плакав і казав: «Мені досадно, коли я дивлюсь на інших, і розумію, що якби зустрів Вас раніше, то, можливо, зараз не був би залежний». Я пробував також працювати з наркозалежними, це специфічне душпастирство; дякуючи Божій ласці деякий маленький успіх був, але це доволі складне і проблемне служіння.
Підсумок: два меседжі – отцям і мирянам
«ДВЛ»: Якщо підсумувати ось ці три блоки, якими Ви поділилися зі свого душпастирського служіння, то що би Ви хотіли сказати мирянам, а що — представникам духовенства? Як сьогодні інколи кажуть: дайте два меседжі.
О. Юрій Меуш: Статтю буде читати широке коло читачів, тому я хотів би порадити людям бути відважними — відкриватися на Господа, не боятися Святих Тайн — Сповіді, Святого Причастя. Часто причащайтеся, бо це Таїнство Любові. Якщо ж є якісь сумніви, варто розв’язувати їх зі своїм душпастирем. І ще: не входьте у забобони і не бійтеся Таїнства Єлеопомазання. Це мій короткий меседж до вірних.
До нас, священників, я би сказав, що треба виходити назовні, поза ворота церкви — і шукати позитивні шляхи, щоби в природний спосіб використовувати нагоди, які дає Бог, щоби свідчити про Нього, не боятися піти трохи далі. Маю на увазі – шукати загублену овечку: лишити 99 у храмі і йти шукати загублену, а тоді взяти її на рамена і принести до кошари, до храму. Це можуть бути діти, це може бути молодь, це можуть бути навіть старші люди, дорослі люди — нехрещені, яких Бог хоче спасти. Йому просто треба когось, щоб Він через нього прийшов до тих людей.
Можливо, хтось має бажання стати священником, але має сумнів. Можливо хтось захоче стати редемптористом, щоб посвятитися себе Богові, бо редемптористи — це прямі посланці, це апостольське Згромадження, яке покликане шукати бідних, убогих і ту загублену овечку. Я би сказав таким людям: відважитися. Маю багато позитивного досвіду, що Бог діє. Просто треба стати знаряддям в Його руках. Не побоятися, але водночас і не зайти так далеко, щоб відірватися від Церкви.
Треба йти, як апостол Павло, який ішов, йшов і йшов. Знаходив людей, засновував нові церкви. Але він тримався єдності, і тому Церква його зробила Верховним апостолом.
Дякуємо, отче, за цю розмову.
Також читайте: Обитель Ізбавителя: свідчення монастиря редемптористів на вулиці Франка
Підготував (і фото, якщо не зазначено інакше) Андрій Толстой
Також читайте: О. Юрій-Антоній Меуш ЗНІ: «Ворог людського спасіння воює проти святих місць»
О. Юрій-Антоній Меуш ЗНІ: «Добротолюбіє» вже давно вийшло за межі монастирів
О. Богдан Гелета: «Ця ідея виникла, як тільки я вийшов з полону»
Повязані записи
