Наближається Різдво. Це одне з найбільших свят року, особливо знане яскравими традиціями, що передаються з покоління в покоління. Мабуть, кожна родина має власну скарбничку святкових звичаїв, якими вшановує Народження Божого Сина. Навіть згадки про них повертають нас подумки у дні дитинства, де Святий вечір – це символ затишку і сімейного тепла.
Пропонуємо вашій увазі різдвяний спогад аспірантки філологічного факультету Львівського національного університету імені І. Франка Христини Паляниці. Авторка розповідає про Святвечір своєї родини в місті Яворів на Львівщині, та у її спогадах читач може впізнати й себе. Щира оповідь про дрібні домашні святвечірні звичаї, можливо, пригадає вам Різдво вашого дитинства. А також заохотить плекати і відроджувати традиції святкування у ваших сімʼях та родинах.
Бабці Марії та її доньці Любі (моїй мамусі) з безмежною любов’ю та вдячністю…
У нашій сім’ї Різдво завжди було особливим, та найважливіше те, що воно завжди було. Саме так. З року в рік, скільки себе пам’ятаю… І хтось точно скаже, мовляв, що тут виняткового, адже на Галичині якраз було б дивно не святкувати Різдво… це ж само собою ясно: як можна не дотримуватися традицій в умовах, де українська мова та культура не загрожені, та й явних перешкод для їхнього розвитку начебто немає… в такій собі рафінованій «теплиці» українства на Заході.
Але дозволю собі заперечити. Незалежно від того, де ти живеш, дотримання звичаїв – це усвідомлений вибір і неабияка праця. І дивно, але почасти саме ті, хто не мав перешкод для цього, буквально зростаючи в сприятливому національно-культурному середовищі, відчувають своєрідне відторгнення, перенасичення, протест проти усталеної обрядовості, і навпаки – ті, хто лишень у зрілому віці поступово відкривають для себе багатющий світ народних традицій, мов подорожні, що віднайшли джерело у пустелі, трепетно намагаються напитися з цієї бездонної криниці національної автентики…
Щиро зізнаюсь, тривалий час я належала саме до першої з описаних категорій, не усвідомлюючи цінності святкування Різдва в родинному колі, проте початок повномасштабної фази російсько-української війни у лютому 2022 року і татовий добровільний вибір вступити до лав ЗСУ, щоб боронити нашу свободу, державність та суверенітет на передовій, кардинально змінили оптику мого сприйняття національної культури та ідентичності в цілому.
Традиція стала чимось значно вагомішим, ніж збереженим поколіннями соціокультурним досвідом, – живим переданням, містком до минулого, джерелом національної пам’яті та маркером українства. І зараз як ніколи я невимовно вдячна батькам за щедро наповнений духовністю та звичаями осередок формування національної, культурної та релігійної ідентичності, яким для мене завжди була сім’я.
Особливо дякую за наше Різдво, адже незалежно від того, де ми перебували – в бабці Марії у Яворові чи в бабці Христі у Підволочиську, або (радше як виняток через несприятливі обставини, як-от застуда чи грип в когось із нас) залишаючись удома, – Святвечір незмінно був осердям родинної єдності. Десятки кілометрів складної дороги зі Львова в умовах поганої видимості, примхлива погода з хуртовинами й лютими морозами добряче випробовували нашу впертість у бажанні відсвяткувати Різдво разом.
Чого тільки варте добирання до Яворова маршруткою – незабутній досвід, що трапився зі мною десь на початку навчання в університеті (точний рік зараз, на жаль, не пригадаю). Тоді через передсвятковий ажіотаж довелося не просто стояти, а буквально левітувати у натовпі пасажирів, тимчасово приземляючись на зупинках, коли з цієї «банки зі шпротами» під назвою «Львів-Новини» заледве вибиралося назовні кілька «рибин» із щільно напакованими клунками, звільняючи місце для нових подорожніх у різні куточки Яворівського району. Та попри все, дорога (чи краще сказати – добирання) до бабусі було лише початком великої різдвяної подорожі, наступною зупинкою якої є дещо матеріальний, але від того не менш важливий, процес підготовки до Святої вечері.
Приготування 12-ти пісних страв поза межами нашої затишної квартири з центральним опаленням (де ми й узимку почасти ходили у футболках і шортах), у «спартанських» умовах холодної яворівської хати, де навіть від води в крані буквально замерзали руки, ніколи не було якоюсь формальною обрядовістю, в цьому завше відчувалося особливе втілення жертовної любові, що приходить у цей світ разом із новонародженим Ісусом і оприявнюється у вчинках людей.
Пригадую, як ми приїздили до Яворова за день до Святвечора, а в хаті вже відчувався духмяний аромат свіжої випічки. Бабця Марія, попри доброзичливі «косі» погляди батьків, щедро пригощала нас ще теплими пампушками, турботливо підказуючи, як по зовнішньому вигляду «ідентифікувати» наявність та вид начинки. Вона завжди памʼятала, що донечка Любця найбільше любить пампушки із маком, а (зятеві) Богданові до вподоби — з вишневим та яблучним варенням. Та спільним знаменником кулінарних вподобань нашої сімʼї були «засніжені» цукровою пудрою пампушки без начинки, третина яких зникала ще задовго до початку Святої вечері, залишаючи по собі лише масні сліди на паперовій серветці з геометричними орнаментами…
Відколи бабці Марії немає в живих, я перестала їсти пампушки… та скільки б часу не минуло, смак цих невеличких, завбільшки з дитячу долоньку, кругленьких різдвяних смаколиків назавжди залишиться у моїх спогадах про яворівський Святвечір і безумовну бабусину любов, її лагідну усмішку і наші довгі розмови під звуки українського радіо та цокання стрілок маленького пластмасового годинника на фоні …
Процес приготування Святої вечері ніколи не зводився до механічного виконання чітких алгоритмів із пам’яті чи вказівок із рецептів… Це було проявом турботи та вдячності дорослих дітей, які самовіддано намагаються допомогти старенькій мамі, моментом переживання спільної присутности, поєднання кулінарії з невимушеним спілкуванням.
Правду кажучи, таку ефективну командну роботу, як у мами з бабцею Марією, мені доводилось бачити вкрай рідко. Двоє делікатних українських жінок завзято творили справжнє диво. Одне за одним на столі з’являлись вареники з капустою, мачка, тушкована капуста, варена квасоля, смажений хек, маринований оселедець з цибулькою, тушковані печериці, узвар — і то лишень основа Святвечірньої трапези, крім вже згаданих пампушків та плетенки, а також найважливішої страви — куті, що, без сумніву, має свою історію, яку вартує розповісти окремо.
Кутю в нашій сімʼї традиційно готував тато. І неспроста. В міру солодка, не зарідка й не загуста, де всього вдосталь: родзинок, меду, маку, і неодмінно дрібненьких кусочків чорного шоколаду, — татова кутя направду була, є і буде найсмачнішою з усіх, які мені колись доводилось куштувати (а, повірте, варіантів цієї страви я спробувала чимало, зважаючи на багатий досвід колядування з церковним хором і святкування Різдва у широкому родинному колі на Галичині).
По завершенню приготування куті тато перекладав її у прегарну чорну макітру, яку зі словами: «Кутя — в хату, всі біди, хвороби і нещастя — з хати!» урочисто заносив у зал і почесно розташовував в центрі столу. Далі, вийнявши з макітри деревʼяну ложку, робив нею хрестоподібний жест (подібно як священник у храмі під час кроплення) над стравою, в такий спосіб благословляючи її.
Щороку батьки суворо забороняли нам їсти кутю до початку вечері. Та мушу зізнатись, ми не дуже сумлінно дотримувалися цього табу, потайки намагаючись покуштувати принаймні по чайній ложці цього, без перебільшень, витвору різдвяного кулінарного мистецтва. Тому в пошуках найменшої нагоди поласувати кутею ще до Святвечірньої трапези ми пропонували свою допомогу зі занесенням готових страв (з кухні у зал) та накриванням столу. У бабці Марії для різдвяної вечері був особливий сервіз, кобальтовий колір якого чомусь нагадував мені зоряне небо, а золоті обідочки на посуді — кільця далеких планет.
Отож поки ми заклопотано розкладали прибори, тарілки, горнятка та серветки, тато ховав під вишиту скатертину на куті столу три горішки, три зубчики часнику і три шоколадні цукерки, символічно бажаючи мудрості, здоров’я та щасливого життя усій нашій родині.
Окрім сервірування столу, перед початком Святвечора в нас було ще одне дуже важливе завдання — принести, чи то пак роздобути Вифлеємський вогонь. Зізнаюсь щиро, для нас, дітей, це була справжня пригода, адже донести до хати запалену в храмі свічку в заметіль було неабияким викликом. Тож часто такі походи набували характеру човникового бігу – від церкви і до щораз ближчого щодо бабусиної хати відтинку дороги, де примхливе полумʼя свічки безжально згасало в черговому пориві морозного вітру. Тож місія «Вифлеємський вогонь» почасти тривала не одну годину й увінчувалась успіхом десь так із третьої спроби. До того ж у нас не було знаменитого помічника у справах з вогнем – Прометея, який, зважаючи на яворівську сувору погоду, змерз би як цуцик ще на початку шляху, перед поворотом на вулицю Кушпіта.
Коли неможлива місія «Вифлеємський вогонь» була врешті успішно виконана, і на столі поряд із розділеною на 6 частинок просфорою впевнено горіла «карітасівська» свічка, на небі вже давно чекала перша зірка, доброзичливо всміхаючись своїм яскравим світлом. Одягнені у вишиття, ми заходили в зал і ставали кожен навпроти свого місця за столом, розпочинаючи Святвечір зі спільної молитви. В цю мить найглибше відчувалася повнота і багатогранність християнської любові – жертовної любові новонародженого Христа, який, ставши людиною, прийшов у цей світ, любові та пошани батьків до дітей і дітей до батьків, які разом радіють воплоченню Господа, допомагаючи одне одному підготуватися до Його приходу, любові чоловіка та дружини, що творять маленьку спільноту, плекаючи традиції родинного святкування Божої присутності…
Поступово молитва переходила в дзвінку коляду, сповіщаючи невимовну радість:
Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішив вся.
Щаслива родина прославляла Господній прихід у цей світ. Безперервно одна за одною лунали народні колядки…
Я на мить озирнулась навколо… 12 пісних страв на столі, мерехтливе полум’я свічки, що відблискує у глянцевій поверхні кахель старенького п’єца… Паперова саморобна шопка на шафі поряд із вазою з колосками та сірниковим містом роботи дідуся Ярослава. Дитячі портрети та фотографії онуків за склом серванту поряд із стелажем, суцільно заповненим книгами. Прикрашене вишитими серветками фортепіано. Ікона Тайної вечері…
Благодатна усмішка і лагідний погляд закутаної у вовняний светрик бабці Марії… і ледь помітна кришталева сльоза на її щоці у відблиску кольорової люстри.
Скромна, затишна яворівська домівка приймає новонародженого Спасителя… Божий Син, як і дві тисячі років тому, знаходить пристановище у простоті… У щирості люблячих сердець української родини.
А за вікном під звуки колядок невимушено кружляють кришталеві сніжинки…
Попереду Різдвяний ранок. Святкові богослужіння у старовинному дерев’яному храмі Різдва Пресвятої Богородиці. І безмежна радість, адже: «З нами Бог!»
Автор: Христина Паляниця – аспірантка кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Львівського національного університету ім. І. Франка, художниця-архітекторка, асистентка кафедри архітектурного проектування Національного університету «Львівська політехніка». Волонтерка, авторка благодійного мистецького проєкту — серії поштівок «Шедеври сакральної архітектури Львова», всі кошти з реалізації яких йдуть на закупівлю FPV-дронів для наших захисників. На дозвіллі пише ікони, захоплюється читанням, традиційним українським народним співом та грою на скрипці.
Батько Христини — Богдан Паляниця — викладач, науковець, доцент Львівської політехніки, з 25 лютого 2022 року добровільно став на захист Батьківщини в лавах 80 ОДШБр і до сьогодні служить у війську.
Авторський текст збережено з незначними правками
Також читайте: Львівська студентка створила серію благодійних листівок із храмами Львова
Як ставитися християнам до дідуха? — думка львівських священників
Коляда: язичницька богиня на службі у новонародженого Христа
Головне фото: П. Андрусів “Небо і земля нині торжествують”. Листівка. Фото: retrorivne.com.ua
Повязані записи
