Сьогодні Церква пригадує нам подвиг жінок-мироносиць, які були найпершими, хто дізнався про воскресіння Ісуса Христа. Саме цих жінок ми до останнього бачимо під хрестом Спасителя, їх же пізніше зустрічаємо із посудинами із запашним миром, коли на світанку вирушають до гробу Христа. Важливо зазаначити, що за тодішніми мірками ціна мира у посудинах жінок-мироносиць була надзвичайно великою і дорівнювала заробітку трьохсот робочих днів. Тому Бог відзначає пам’яттю цих жінок за їхнє милосердя, чуйність і щирість, об’являючи власне воскресіння. Окрім того, для нас сьогодні хороша нагода подумати над сутністю жінки-мироносиці у сучасному світі, зокрема за кілька миттєвостей початку травня, у якому вшановуємо Богоматір.
З швидкоплинним розвитком світу відбувається зміна орієнтирів і перспектив. Змінюються людські бажання, проте духовна сутність залишається сталою. Жінка як особистість також потрапила у цей мейнстрім, з прагненням бути іншою, вищою, забувши про своє первісне покликання. Боротьба за емансипацію та феміністичні настрої були ключовими у минулому столітті. Та чи стала жінка більш щасливою від цих процесів? Чи маємо у сучасному світі міцність стосунків у подружжі? Насправді відповідь більше «ні», ніж «так». Все від того, на мій погляд, що жінка загубила своє місце чи, радше, втратила свій духовний зв’язок із прародичкою Євою. Зрештою від цієї першооснови розпочинається весь виток наступних проблем: розлади у сім’ї, спотворене комплексами виховання дітей, а отже у кінцевому результаті – творення патологічного світобачення майбутньої людини з усіма належними їй соціальними ролями. 8 грудня 1965 р., під час ІІ Ватиканського собору, було підписане відповідне Соборове звернення до жінок, у якому читаємо такі цікаві рядки: «Надходить час, – власне, він вже прийшов, коли жіноче покликання втілиться у всій повноті, час, коли жінка здобуде досі небачений вплив, блиск і владу. Ось чому в цей час, коли людство зазнає таких глибоких змін – жінки, просякнуті духом Євангелія, здатні значною мірою зарадити тому, щоб воно (людство) не скотилося у прірву». Отже від жінки насправді багато залежить. Проте її ефективність у суспільстві проявляється через тип певного служіння, зокрема через реалізацію у подружжі. Недаремно Бог створив у поміч для Адама саме жінку, а не якесь інше створіння. Створив саме з ребра, чим підкреслив повноту обох у єдності, яку пізніше назвемо Таїнством подружжя.
У різних мовах, безумовно, слова «чоловік» та «жінка» – різного звучання, навіть не мають спільнокореневих зв’язків. Проте у гебрайській мові «чоловік» звучить, як «алеф-йод-хін»; а «жінка» – «алеф-хін-ге». Коли чоловік і жінка поєднуються у любові, вони стають «йод-ге», а ці дві літери і означають ім’я Бога – «Яг». Тобто перша прекрасність жінки у тому, що разом з чоловіком вона творить співдружність з Богом, єдиний простір. Тепер зрозуміло, що викривлена секулярна позиція, у якій жінка як можливість задовольнити всі чоловічі потреби – фізичні, матеріальні, духовні просто викривлює піраміду і найважливіше – спотворює внутрішню сутність жінки.
Ще одна надзвичайність жінки – бути матір’ю і хранителькою домашнього вогнища. Цей феномен особливо близький для української ментальної свідомості, проте сьогодні знову-таки дещо втрачений; оскільки це пояснюється зміщенням самих обов’язків у союзі чоловіка і жінки. Жо Круасан знову-таки заглиблюється в етимологічні корені. Первісно чоловіче та жіноче означало «зарах» і «некева». Зарах або чоловіче – «пригадати собі щось», він є генетичним і духовним носієм, тим, який забезпечує священичий порядок і є вінцем Бога. Його тіло і дух створені до завоювань. Нарешті некева означає порожню посудину. Жінка – це та, яка творить простір, водночас вміщаючи його у собі. Вона – більш емоційна, ніжна, піклується про кожного члена своєї сім’ї, особливо про чоловіка, який не тільки метафорично є її другою половиною. Водночас жінка прагне ввібрати у себе любов, щоб пізніше її віддавати. Саме тому інколи чоловіки не розуміють, що через піклування, любов, увагу жінка себе здатна реалізувати, відчувати щасливою і повною радості. Звичайно, що модель завойовника та «серце воїна» чоловіка не дозволяє йому розмінюватися на ніжність, знаки уваги, приємні дрібниці. Він вважає, що оскільки йому це не потрібно, то для жінки тим більше. Проте такими своїми вчинками чоловік руйнує оболонку ніжного духовного світу жінки, яка тільки ззовні видає з себе Жанну Д’Арк, проте внутрішньо залишається чутливою і сентиментальною, схожою на квітку, за якою постійно треба доглядати.
Звичайно, що ці думки видадуться для читачів дещо старомодними, адже сьогодні жінка дедалі більше перебирає чоловічих ознак – у стилі одягу, манері спілкування та і загалом стилі життя. І це не тільки вина жінки, але, на жаль, відсутність розуміння чоловіка. Адже від браку уваги, любові жінка прагне бути паритетною, визнаною, кращою. Жінка забуває про прекрасність своєї духовної сутності, оскільки не відчуває на собі погляду замилування Адама, який колись спонукав Єву відчути себе у повноті щастям для свого чоловіка. Безумовно, ці та інші моменти ще більше розкривають горизонти для різноманітних викликів, де не лише зміщуюються ролі двох статей, але зникає взаєморозуміння, підтримка, любов. Бути мироносицею у ХХІ столітті стає дедалі важче, але так необхідно, особливо у нинішній епосі війн та конфліктів, де чуйні руки жінки здатні зігріти найхолодніше чоловіче серце. Проте тут, на мій погляд, величезне завдання для чоловіків, як ми читаємо в Посланні до ефесян, – полюбити жінок так, як Христос полюбив Церкву!
Юліана Лавриш
Повязані записи
