Капелан Української греко-католицької церкви отець Роман Ментух служить у львівському Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла та у Військовому коледжі сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Він щодня підтримує військових на фронті та в тилу, служить Літургію англійською мовою, забезпечує духовну й соціальну допомогу.
Марина Коломієць, студентка 4-го курсу факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, поспілкувалася з отцем Романом про те, як з’явилося його покликання, чим живе капеланство сьогодні та що дає йому силу залишатися поруч із тими, хто на передовій.
Марина Коломієць: Отче Романе, як Ви відчули покликання до капеланського служіння для військовослужбовців?
Отець Роман Ментух: Моє покликання — це мозаїка, що складалася з багатьох частинок протягом років. Уперше я серйозно замислився над цим під час навчання у Львівській духовній семінарії Святого Духа. Початок мого навчання збігся з доленосними подіями: Революцією Гідності, а згодом — початком російсько-української війни. Ми, семінаристи, часто їздили до Києва, аби засвідчити: Церква завжди поруч зі своїм народом.
Саме на Майдані я побачив перших капеланів. Серед них був і батько моєї дружини — отець Іван Павлич. Він постійно молився в наметі, де облаштували капличку. Під час однієї зі спроб зачистки Майдану, намет загорівся, тож отець намагався врятувати освячені речі звідти і отримав поранення від світлошумової гранати. Його відвага та жертовність глибоко вразили мене.
Ще одним важливим фрагментом став приклад ректора Львівської духовної семінарії, отця-доктора Ігоря Бойка. Він організовував духовно-психологічні дні віднови для родин загиблих героїв Небесної сотні. Я був долучений до цієї справи й на власні очі бачив, як ці зустрічі допомагали віднайти внутрішні сили і зцілення тим, хто переживає скорботу по втраті члена сім’ї.
Також неабиякий вплив на мене здійснив один зі священників, який був сповідником у семінарії — монах-салезіянин отець Григорій Швед. Попри те, що він зазвичай працював із молоддю та дітьми-сиротами, з початком війни отець постійно перебував на Сході. Він допомагав воїнам молитвою, волонтерством і просто своєю присутністю. Навіть після поранення в зоні АТО та складної операції він не полишив своєї місії. Тоді я остаточно зрозумів, наскільки жертовним є шлях капелана.
Вирішальну роль відіграло братство «Центр душпастирювання військовослужбовців» при духовній семінарії. Ми допомагали капеланам: зустрічалися зі солдатами, співали на Літургіях, молилися разом.
Завдяки цим прикладам усі фрагменти мозаїки врешті зійшлися. Коли після завершення навчання на той момент отець Степан, а зараз владика Степан (Сус) запропонував мені обрати напрям служіння, моє серце вже знало відповідь. У 2019 році я офіційно доєднався до військового капеланства.
Як прийняття закону «Про службу військового капелана» змінило інститут капеланства та як ці нововведення практично впливають на Вашу щоденну службу сьогодні?
Прийняття закону про військове капеланство у листопаді 2021 року стало моментом, коли держава офіційно визнала важливість духовної стійкості воїна. Кожен із нас — це не лише тіло, яке потребує тренувань, доброго харчування та гігієни, а й складний внутрішній світ. Душа теж вимагає догляду, особливо коли людина перебуває на порозі між життям і смертю. Військові щодня стикаються з викликами: «Що чекає на мене після бою? Де мій загиблий побратим? Чи можу я за нього молитися?». Там, де закінчується сфера роботи психолога і починається робота з духом, з’являємося ми.
Хоча капелан не тримає в руках зброї, він має чітко сформовану місію, яка тепер закріплена законодавчо. По-перше, це безпосередня душпастирська підтримка військовослужбовців. По-друге — реалізація релігійно-просвітницької місії в лавах Збройних сил України. Третім важливим напрямом є соціально-доброчинна діяльність, а четвертим — роль прямого консультанта командира з релігійних питань. Усі ці напрямки діяльності спрямовані на забезпечення духовної стійкості наших Захисників та Захисниць!
Моє завдання — з повагою ставитися до кожної релігійної чи конфесійної приналежності особового складу, а також цю толерантність підтримувати і в доброму сенсі пропагувати серед воїнів. Військовий капелан повинен забезпечити право кожного бійця на вільне сповідування своєї віри. Якщо серед моїх військовослужбовців є православні, то на їхній запит я шукаю для них священника їхньої конфесії. Якщо мусульманин — подбаю, щоб він мав змогу відвідати мечеть чи отримати халяльну їжу, координуючи це зі Службою військового капеланства. У моєму досвіді були зустрічі навіть із військовослужбовцями-атеїстами, яких цікавили глибокі морально-етичні питання, і саме в такому спілкуванні можна пізнати людину цілісно і започаткувати справжню дружбу.
Для того, щоб забезпечити потрібну кількість капеланів різних релігійних організацій у Силах оборони, було проведено соціологічне опитування і визначено кількість військовослужбовців, які сповідують ту чи іншу конфесію. Відповідно, пропорційно були розділені квоти між різними релігійними організаціями — УГКЦ, ПЦУ, РКЦУ, протестантські церкви і мусульманські об’єднання.
Закон передбачає створення служб військового капеланства при Збройних силах України, Нацгвардії, Прикордонній службі, Державній службі транспорту. Ці служби координують діяльність капеланів і допомагають нам бути на зв’язку між собою.
Важливою місією є соціально-доброчинна діяльність. Капелани приходять зі середовища своїх церков, які делегують їх на служіння, і завдяки зв’язкам із релігійними організаціями капелан може ефективно організовувати соціально-доброчинну діяльність та волонтерську допомогу для своїх підрозділів і членів родин військовослужбовців. Це допомога родинам, які втратили когось на передовій, родинам зниклих безвісти чи полонених воїнів, організація дозвілля для дітей військовослужбовців, організація заходів вшанування пам’яті полеглих захисників, підтримка поранених воїнів та ветеранів. Уся ця праця є важливою частиною діяльності капелана.
З 2014 року капелани — це були священники, які добровільно на своїх парафіях оголошували збірки для військових, озвучували потреби: купити аптечки, бронежилети… Все це капелани брали і везли зі собою на Схід. Тепер закон дозволяє не просто приїхати, а залишатися разом із військовими, бути «своїм серед своїх». Саме з цього значною мірою і розвивався інститут капеланства в Україні ще з 2014 року. Хоча, безперечно, наявність капеланів у війську історично сягає самих початків існування християнства.
Отче, Ви часто буваєте близько до лінії фронту? Які історії бійців чи моменти духовного єднання під час цих поїздок закарбувалися у Вашій пам’яті найбільше?
Кажучи відверто, мені хотілося би бувати там частіше. Крайній раз я був на Сході під час своєї відпустки. Це пішло тільки на добре, бо я був дещо вільніший від своїх обов’язків і мені вдалося відвідати найближчих друзів-військових, яких дуже хотів побачити. Для мене ці зустрічі були неймовірно цінними — іноді короткі, іноді навіть випадкові: у кафе в Дружківці, на заправці в Костянтинівці чи в церкві в Мирнограді. На жаль, сьогодні я знаю, що практично всі ці місця знищені росіянами. Але це не про споруди — це про людей, про емоції, радість і співпереживання, про цілі життя, які там були.
Кожна моя поїздка асоціюється зі світлом і теплими спогадами про військових, з якими ми разом переживали і серйозні, і часом комічні моменти. Напевно, найбільше запам’яталася перша поїздка — у серпні 2022 року. Тоді ми поїхали до військових, щоб посповідати їх і передати волонтерську допомогу. Дуже добре пам’ятаю ті підрозділи, теплі розмови, кави на заправках дорогою на Схід — це був мій перший досвід так близько до війни.
Пригадую і комічну ситуацію, коли нас попросили освятити окопи поблизу Сіверська. Мене вдягнули в шолом і бронежилет, а коли я вийшов на позиції, то зустрів хлопців у футболках і тапочках. Вони жартували, що я вбраний надто серйозно для такої спеки, але водночас підтримали мене і самі вдягнули захист.
Були й дуже болючі моменти. Деякі військові, які тоді приходили на молитву, згодом повернулися вже «на щиті». Це важко переживати, але я дякую Богові за можливість бачити цих людей за життя — справжніх Героїв. З багатьма з них ми досі підтримуємо контакт, вони пишуть, приходять до храму, запрошують на каву. І я щиро дякую Богові за ці досвіди.
Розкажіть про Ваше служіння в Гарнізонному храмі та як виникла ідея Літургії англійською мовою? Які відгуки Ви отримуєте від вірян?
Моє служіння у Гарнізонному храмі — це досвід священника, який потрапив у дуже незвичайний храм, у найкращому сенсі цього слова. У нашій спільноті є 27 священників, серед яких 15 військових капеланів, а також священники, які служать у студентському, сирітському та в’язничному капеланствах. Наше служіння координує теперішній настоятель храму і голова Центру Військового Капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ – о. Тарас Михальчук. Кожен із них — це цілий світ цікавих історій, досвідів. Для мене, як одного з наймолодших священників, дуже цінно мати поруч таких наставників.
У храмі моє служіння — це насамперед молитва Божественної Літургії, сповідь, хрещення, вінчання. За цей час я мав нагоду похрестити не одну дитину наших воїнів і повінчати не одне військове подружжя. Також важливою частиною служіння є участь у прощаннях зі загиблими воїнами та підтримка їхніх родин. Ми організовуємо зустрічі для родин полеглих, паломництва, табори для дітей. Ми не можемо замінити дітям батьків, але намагаємося зробити їхнє дитинство хоча б трохи світлішим і теплішим.
Щодо Літургії англійською мовою, то коли я прийшов до Гарнізонного храму у 2019 році, вона вже існувала. Виявилося, що ця ідея виникла за ініціативи самих парафіян — через потребу людей, які одружувалися з іноземцями або приїжджали з інших країн і хотіли розуміти богослужіння. Приблизно у 2012–2013 роках у храмі запровадили англомовну Літургію. Коли я став священником, настоятель доручив мені також звершувати Літургію англійською мовою. Для мене це стало можливістю особистого розвитку, адже довелося не лише читати тексти, але й готувати проповіді англійською мовою, щоб люди могли щось духовно почерпнути.
На цю Літургію приходять як українці, так і іноземці. Серед них є військовослужбовці з англомовних країн, які служать у складі Сил оборони України. Дехто з них приходить на сповідь англійською мовою, і з багатьма ми підтримуємо зв’язок до сьогодні. Були також випадки, коли іноземці долучалися до церковного хору або відвідували службу під час перебування у Львові.
Відгуки про англомовну Літургію дуже позитивні. Люди цінують можливість молитися зрозумілою мовою, а для мене це ще один спосіб служити людям і допомагати їм віднайти Бога в нашому храмі. Особливо пам’ятним був випадок, коли на англомовну Літургію прийшов отець-доктор Петро Ґаладза з Канади. Він молився разом із нами і був щиро вражений тим, що наш хор виконує українські твори Бортнянського, Березовського, Веделя англійською мовою — не просто перекладені, а покладені на оригінальні мелодії українських композиторів. Для нього це був справжній культурний шок. Після служби він довго спілкувався з хористами, фотографувався з ними, записував їхній спів на відео і казав, що обов’язково покаже це в Канаді, бо це дуже непроста і водночас фантастична робота. Велика заслуга в цьому належить регентці хору пані Галині Пехник, якій вдалося покласти англійські тексти на ноти українських композиторів.
Бувають і кумедні моменти. Часом після Служби люди підходять подякувати або поділитися враженнями. Одного разу підійшла жінка, я думав, що вона хоче похвалити проповідь, а вона з усмішкою сказала: «Отче, ви неправильно вимовляєте одне слово». Я щиро подякував їй, бо серед стількох людей нарешті знайшовся хтось, хто набрався сміливості це сказати. Відтоді вже вимовляю це слово правильно. Такі досвіди дуже цінні, бо кожного разу стимулюють розвиватися і ставати кращим у своєму служінні. Тому запрошую спільно молитися англійською щонеділі о 15:00 у Гарнізонному храмі.
Ви щодня стаєте опорою для багатьох людей, а що особисто Вас духовно надихає та дає ресурс продовжувати цю непросту місію?
Ви дуже влучно вжили слово «місія», бо справді наша капеланська місія — це бути поруч із військовослужбовцями. Але щоб приносити світло і радість, ми самі потребуємо ресурсу. Для мене, як для священника, найбільшим ресурсом є Христос. Це не просто слово чи теорія, а реальна присутність у Святій Євхаристії. Коли я маю можливість регулярно молитися Божественну Літургію, я відчуваю силу. А коли через відрядження не можу цього робити, дуже швидко відчуваю внутрішню спустошеність.
Великим ресурсом для мене є також моя сім’я — дружина, батьки, брат, який є військовослужбовцем, а також мої друзі — і цивільні, і військові. Дуже важливою є і спільнота капеланів. У нашому Гарнізонному храмі – це не просто співробітники «сотрудники», а справжня спільнота взаємопідтримки: коли складно, завжди можна зустрітися, поговорити, випити кави і відчути, що ти не сам.
Допомагають відновлювати сили і прості речі: люблю читати хороші книги, брати участь у книжковому клубі, який ми започаткували серед священників. Люблю також походи в гори. На п’яту річницю свого священства я вирішив піднятися на гору Пікуй — найвищу вершину Львівщини. Підйом був непростим: сильний вітер, мороз і густа хмара, через яку майже нічого не було видно. Знизу все було біле, переді мною теж. Крок за кроком, уперто, долаючи мороз і вітер, я піднімався далі. Яким було моє здивування, коли вийшов саме в тій точці, де переді мною стояв Ісус із розпростертими руками. Спочатку я трохи зніяковів: він теж замерз, а борода, покрита снігом, стала такою ж, як моя. Цей момент став неймовірним духовним досвідом. Христос завжди чекає нас з розпростертими для обіймів руками, чи на горі, чи вдома, чи на хресті, Його любов до нас безмежна!
Також люблю спорт — стараюся знаходити час для бігу чи фізичних вправ, а інколи беру до рук гітару. Це прості речі, але вони додають радості й внутрішнього спокою. Все це разом — молитва, близькі люди, спільнота і такі символічні досвіди — допомагає мені зберігати внутрішню рівновагу і продовжувати служіння, щоб бути поруч.
Спілкувалася Марина Коломієць, студентка 4-го курсу факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, в рамках практичного бакалаврського проєкту на тему «5 запитань військовому капелану. Цикл міжрелігійних інтерв’ю»
Фото надала Марина Коломієць
Також читайте: О. Тарас Михальчук: Воїн, який знає, що за нього моляться, зуміє перемогти багато викликів
О. Юрій Цюпка: «Найдовша сповідь у мене була приблизно чотири години»
«Послужити Христові у вʼязниці»: о. Олег Нестор – відверто про капеланське служіння в тюрмі
Повязані записи
