Твердження, що кожна людина є доброю і прагне добра, не є суперечливим саме по собі. Справді, ми створені за образом доброго Бога, і людська натура є доброю. Однак є одна важлива проблема, яку, здається, не помічають пропагандисти «інклюзивізму», – зазначає о. Ян П. Струмиловський OCist, колумніст Opoka.
Ідея інклюзивності стає все більш присутньою в Церкві. Адже Церква є вселенською (соборною), тому в ній має бути місце для кожного. Ця ідея, здається, ґрунтується на певному новомодному «догматі», який стає всеохоплюючим догматом догматів. Він проголошує, що всі люди є добрими. Навіть ті, хто вочевидь заперечує традиційне вчення Церкви, насправді не є поганими людьми, навпаки – вони прагнуть лише добра.
Вигини інклюзивізму
ЛГБТ-особи, хоча деякі досі вважають їх ворогами, що підривають основи християнської антропології, насправді прагнуть лише добра. Вони всього лиш хочуть відчувати себе любленими і жити у стосунках із близькою їм людиною. Отже, вони прагнуть добра. У деяких церковних колах навіть висувається пропозиція цінувати те, що є добрим у їхніх стосунках.
Люди, які виступають за легалізацію та доступність абортів, насправді не є злочинцями, вони просто чутливі до нещастя молодих жінок, життя яких може бути зруйноване небажаною вагітністю. Вони не хочуть вбивати – навпаки, вони хочуть дбайливо піклуватися про життя жінок.
Священник, який спотворює Літургію, танцює під час Служби Божої та розважає людей під час Святої Жертви, не є якимось варваром, що хоче осквернити святе. Він бажає добра. Він хоче, щоб усі в церкві почувалися добре. Він прагне, щоб Церква і її Літургія були дружніми до людини. Отже, він добрий.
Якщо люди добрі, то вони повинні подобатися Богу, і навіть у певному сенсі вони шукають Бога і прагнуть до Нього. Можливо, як стверджував Карл Ранер, вони є анонімними християнами. Адже вони добрі.
Винятком, мабуть, є закостенілі традиціоналісти і консерватори, які не бачать усього цього потенціалу добра. Вони замкнуті та хочуть виключати інших, тому що ті не погоджуються з їхніми закостенілими поглядами. Тож, можливо, вони єдині, хто не до кінця добрий, бо виключають інших. А це недобре. Тож, можливо, лише вони і є несправжніми християнами.
Церква є доброю за своєю сутністю, але…
Давайте ж без іронії розглянемо цей головний догмат про доброту людини. Справді, Церква вчить, що кожна людина за своєю природою є доброю. Не існує людини, яка бажала би зла заради самого зла. Навіть якщо людина хибить і робить неправильний вибір, вона чинить так, шукаючи добра. Навіть якщо ми грішимо, ми робимо це зазвичай тому, що помилково вбачаємо в гріху щось добре. Отже, людина від природи є доброю, вона шукає добра, але через ураження первородним гріхом іноді вона неправильно розуміє це добро або сприймає його спотворено.
Це вчення в Церкві завжди було очевидним. Проте зі самого початку, наприклад, у листах святого Павла, з’являються слова про супротивників Христа або про ворогів хреста Христового. Цікаво, що така жорстка категоризація з’являється саме в Апостола, який проповідує, що Христос своєю жертвою зруйнував стіну (мур), що розділяє нас, яка була ворожнечею. Це, зрештою, є логічним, оскільки лінія поділу, на яку він вказує, не розділяє людей на добрих і злих, а на тих, хто визнає Христа Господом, і на тих, хто Його не визнає.
Однак і тут можна було би стати на захист потенційних противників Христа. Хіба ті, хто протистоїть Церкві, не роблять цього тому, що бачать гріхи людей Церкви, прагнучи справжнього добра? Чи ті, хто відкидає Христа, не відкидають Його тому, що не пізнали Його справжнього обличчя, а тому насправді борються лише з Його фальшивим образом? Сам Христос, здається, виправдовує їх із висоти хреста, молячись, щоб Отець пробачив їм, бо вони не знають, що роблять.
…існує чітка лінія поділу
Однак лінія поділу існує. Ще яскравіше її визначив святий Августин у своїй праці «Про Місто Боже». Він вводить поділ на громадян Civitas Dei та Civitas diaboli. Ці дві спільноти переплітаються і співіснують. Лінією поділу тут є не Церква, в якій, зрештою, також є святі і грішні. Належність до конкретного Civitas визначається певним принципом. Початком кожного civitas terrena є спільнота людей, об’єднаних любов’ю, яка з часом перетворюється на божество.
У «De Civitate Dei» Августин висловив це словами: «народ – це зібрання розумної юрби, об’єднаної спільнотою речей, які вона любить». Це дозволило базувати визначення на елементі спільноти цінностей, що є гарантом справедливості. Для Civitas Dei найвищим благом є Бог, а для civitas terrena, яка перетворюється на civitas diaboli, – світ.
Говорячи більш образно: для громадян Міста Божого, тобто тих, хто прагне спасіння і чиє належне місце має бути в Церкві, найвищою цінністю і любов’ю є Бог, явлений у Христі. Отже, якщо доводиться вибирати між законами, об’явленими Богом, і тимчасовим миром, безпекою та добробутом, вони вибирають Бога. Для громадян іншого Міста в такому ж виборі гору беруть людський мир, безпека і добробут. Отже, якщо принципи католицької релігії зачіпають стосунки між людьми, доброзичливість, мир тощо, такі принципи слід усунути, оскільки вони є неправильними – адже вони зачіпають добро.
Ще яскравіше святий Августин висловив цей поділ у визначенні смирення і гордині, які – через ототожнення християнства з добром, а не відданістю живому, справжньому і об’явленому в Христі Богу – можуть здаватися архаїчними і незрозумілими. Згідно зі святим Августином, смиренність – це любов до Бога аж до зневаги до себе, а гординя – це любов до себе аж до зневаги до Бога.
Людина: добра за своєю природою, але уражена первородним гріхом
Отже справді – всі люди за своєю природою добрі. Також всіх їх торкнувся первородний гріх, що не завжди дозволяє їм ідеально розпізнати справжнє добро, яке походить від Бога. Однак ті, хто обирає добро, яке суперечить об’явленому Божому закону (прихильники ідеології ЛГБТ, аборціоністи, реформатори Церкви за зразком духу цього світу), здається, обирають добро, яке розпізнають у своєму серці, відкидаючи об’явлену Божу істину. Тому вони люблять світ, себе та інших людей більше, ніж Бога. Адже лінія розмежування базується не на природному прагненні добра, а на надприродних чеснотах віри, надії і любові. А Церква, по суті, має бути спільнотою тих, хто полюбив Бога понад усе, навіть понад себе.
Про автора: Отець Ян П. Струміловський OCist – доктор догматичного богослов’я, викладач Вищої семінарії в Катовіцах-Паневниках. Він займається теологією краси, тринітарною теологією та христологією, а також теологічною теорією пізнання, особливо в екзистенціальному та естетичному аспектах, а також її зв’язками з сучасною філософією та емпіричними науками.
Також читайте: Про Вульгату, Содом та штучний інтелект: розмова з отцем-доктором Рафаїлом Турконяком (+ аудіо)
Відрізнити запах ладану від диму сатани в Церкві
Чи всі релігії ведуть до Бога?
Християнство — це не наївний «добролюдизм». Йдеться про Бога
Повязані записи
