Ось і завершився цикл Різдвяних свят. Величезний період святкувань, який ми у народі називаємо українським Рамаданом. Що принесло нам переживання Різдва та Богоявлення? Чи були наші свята тільки торжеством шлунку чи поживою для душі й серця? Мабуть, кожному варто зробити власні висновки.
Різдво та Богоявлення, а поміж тим інші свята, які є у цьому переліку, на мій погляд, дають можливості відкрити наші очі до бачення не лише зовнішнього світу, але, насамперед, бачення Неба. У цьому контексті пригадую собі картину відомого художника Рене Магрітта – «Фальшиве дзеркало».
Здавна очі вважали найдорогоціннішим органом у житті людини, адже, коли людина не чує чи не розмовляє, це не є настільки для неї трагічним, бо вона може ще хоч якось адаптуватись до світу. Проте люди, які позбавлені зору втрачають все. Можливо, навіть тому у нашому народі є прислів’я – «очі – дзеркало душі».
Іван Павло ІІ у своєму вірші «Незрячі» так схарактеризував сліпоту: «Світ помирає в зіницях сліпих, на себе самого несхожий. Створений світ не з барв, а з ударів». На картині Магрітта в очах відбивається небо, проте він називає це видиво «фальшивим дзеркалом». Чому? Бо очі – спотворене відображення світу? Бо ми бачимо те, що хочемо побачити? Можливо, художник дотримується гасла Екзюпері: «Найголовнішого очима не побачиш». Ми бачимо небо, але пропускаємо його крізь куточки нашої душі, настрою, ніби через сито. Тому колись небо здається блакитним, колись хмарним, колись зовсім сірим і сумним. Виявляється, очі також вміють відчувати! Бо у потаємних видивах душі також «співпереживають» із цим процесом. Проте картину Магрітта, на мою думку, варто прочитати і в іншому ключі. Очі сприймають лише зовнішнє, вигляд людини, без копирсання у її серединності. Це ніби схоже на подарунок, коли бачиш гарно запакований пакунок, виникає захоплення, а коли розгортаєш, часом розчарування. Без взаємодії із серцем очі справді будуть фальшивим інформатором. Проте виникає ще одне запитання – чому саме небо бачимо в очах Магріттового видива? Можливо, тому, що небо – безкрає, алюзійно пов’язане зі світом. Коли бачиш небо, тобі відкривається весь світ разом зі своїми горизонтами, за якими можна бачити ще більше. І чому саме дзеркало? Чому не мікроскоп чи «фальшива лупа»? Мабуть, тому, що дзеркало здатне не розглядати, а відображати, відбивати проміння сонця і грайливо пускати сонячних зайчиків.
Різдвяні свята уособлюють інше Небо, вони відкривають нові перспективи. Господь приходить у цей світ малим немовлям, Його переслідують, намагаються знищити; та все ж хто може повстати проти Бога? Він прийшов у цей світ, входячи у безмежжя його простору через води Йордану. Водночас мовлячи людині: «Своїм приходом я відкрив тобі горизонти справжнього Неба». Та чи побачила цей Дар людина? Чи зуміла у собі знешкодити оце фальшиве дзеркало і відкрити очі подібно до Павла, бачачи небокрай Любові й Милосердя? Ми бачимо, що ні. Господь дарував багато, проте цього не зрозуміли і не прийняли, інакше за тиждень після прослави царя не кричали б: «Розпни Його!». Зі всіх колядок мені чомусь найбільше подобається «Не плач, Рахиле». Коли інші коляди радісно славлять народження Христа, у цій пісні є прямий натяк на передумови страстей і Воскресіння, зрештою головної місії, бо Бог прийшов у світ не просто так. Він прийшов, бо кожна людина, незалежно від статусу, соціального становища, матеріального забезпечення є для нього цінною. Та ми, на жаль, не завжди це приймаємо і розуміємо у сучасному світі. Духовна сліпота, на мій погляд, – це набагато гірше, ніж втрата фізичного зору. Але ми маємо шанс. Свята Церква знову і знов пропонує нам пережити ці події, проаналізувати й розплющити внутрішні очі, знешкодити у собі фальшиве дзеркало і, навпаки, повернутись до правильної оптики духовного життя. Гадаю, що кожен із нас наприкінці циклу свят має повне серце, де є і наснага до життя, і прагнення нових звершень, ми просто не хочемо цього усвідомлювати. Отож користаймо з дарів свят. Ніби волхви, які поспішали до Вифлеєму, ділімося ними з іншими!
Юліана Лавриш
Повязані записи
