Які думки у нас виникають, коли ми думаємо про святих, що мали надприродні об’явлення? Наприклад, про тих, кому об’являлася Богородиця: про Бернадетту Субіру з Люрду? Можливо, хтось подумав: «Оце так пощастило дівчинці, що її обрала Діва Марія, і дала їй стільки різних ласк». Хтось позаздрить, а хтось порадіє за неї (думка скептиків і невіруючих зараз неважлива). Непомітно може навіть з’явитися запитання: «А чому не мені?».
Думаючи так, ми стаємо чимось подібними до апостолів. Отакої! Але водночас ми повинні бути готовими почути відповідь на своє запитання, яку побічно дав нам Ісус Христос, коли відреагував на прохання матері апостолів Якова та Івана. Вона щиро просила, аби ці два її сини сиділи по обидва боки від Христа в Божому Царстві.
«Не знаєте, чого просите», — відповів Господь, звертаючись до жінки у множині. Це може вказувати на те, що саме два брати попросили свою матір підійти до Христа та «спробувати щастя». «Чи можете пити чашу, яку Я маю пити? І хреститись хрещенням, яким Я хрещусь» (Мт. 20, 22), — відказав Христос. Вони відповіли, що можуть, очевидно вповні не розуміючи, на що погодилися.
Історія засвідчила, що «Христову Чашу» вони випили, і «Хрещенням крові» охрестилися. Всі апостоли стали мучениками. Своєю смертю, згідно Передання, помер лише Іван Богослов, але його довге життя було сповнене великих страждань, катувань та каторжних робіт на Патмосі. Тому багатьом, хто опинився б на його місці, смерть видалась би кращим рішенням.
Бернадетта
Свята Бернадетта Субіру пережила 18 явлень Богородиці в Люрді у 1858 році, коли їй було 14. Про ці відомі об’явлення і про чудеса, які там відбуваються і до сьогодні, знають багато людей. Однак постать самої візіонерки залишається в тіні. Якщо про неї згадують, то хіба що в контексті самих об’явлень, або ж коли якийсь блогер робить огляд на тему нетлінних мощей [католицьких] святих.
Однак, подібно до біблійних пророків, справжні візіонери самі стають знаками Божої присутності в світі (як же це відрізняється від фальшивих провидців, які й сьогодні подекуди водять, як кота за ниткою, екзальтованих шукачів містики).
Винятком поміж Божих свідків не стала й Бернадетта. Її життя було сповнене не лише важкої праці та великих випробувань, в тому числі – в церковній кошарі. Та, через яку Богородиця відкрила джерело багатьох зцілень у Люрді, важко хворіла та переживала велику внутрішню духовну боротьбу.
Ніщо так не розкриває людину як її страждання та смерть, точніше – стан її душі, з яким вона проходить через свою Гетсиманію та Голгофу. Знайдіть спокійне місце, щоби разом з нами пережити останні дні святої Бернадетти Субіру (в монашому стані – Марії Бернарди): не для того, щоб задовольнити цікавість – у світі є багато захопливого; не для того, щоб викликати миттєвий жаль і співчуття (у нормальної людини вони природно з’являються там, де треба). Нехай ця історія стане скальпелем, який розкриє те, що вже давно назріло. Нехай вона обтрусить весь штучний цвіт рожевого християнства та загасить всі оманливі вогні зрадливого світу: і нехай залишиться лише він — зцілюючий біль від руки Того, Хто «поранить та сам перев’яже рану; ударить, та Його ж руки й гоять» (Йов. 5, 18). Ця молода дівчина, яку обрала Непорочна, ще не завершила свою місію – сьогодні вона хоче допомогти тобі.
Остання зима Бернадетти
7 січня 1879 року їй виповнилося 35.
З кожним днем вона ставала слабшою. Її права нога через велику виразку зазвичай тепер лежить на кріслі поруч з ліжком. Гниття кісток – «хвороба особливо болісна, вона нагадує найсильніший зубний біль», щохвилини «з її уст вириваються приглушені стогони… Жодних криків, жодних скарг, жодного знаку невдоволення, лише постійний той самий уривчастий стогін від задихання; стогін жертви, яка добровільно піднялась на жертовник, лишень при цьому не може стримати проявів болю; стогін жертви, яка, втрачаючи притомність, залишається героїчною». Так розповідає про Бернадетту одна з монахинь, яка чергувала біля її ліжка цілу ніч у лютому 1879 року, і, журячись через те, що не може полегшити страждань хворої, не змикала очей.
Однак колись хтось запитував, як вона почувається, Бернадетта відповідала загальними словами: «Сьогодні так як вчора, а вчора як сьогодні». Вона дуже не хотіла когось обтяжувати, і просила, щоб на нічне чергування біля неї залишали сестер лише із міцними нервами, які попри все могли би теж біля неї відпочити.
Коли ж Бернадетті вдавалось ненадовго заснути, її турбували нічні видіння. Деякі з них спричиняли страждання. Довгими ночами вона перебирала намистинки своєї вервиці. Одного разу відбула адорацію так, ніби перебувала перед табернакулем (кивотом). На шторках її ліжка прикріплено образ, який зображав Монстранцію. «Я щаслива, коли в години безсоння можу єднатися з Господом Ісусом. Лише один погляд на цей образок збуджує в мені бажання і дає мені сил до складання жертви, коли я особливо відчуваю залишеність та біль», — розповіла Бернадетта Матері Валентині Адуд’єр.
«Для неї було великим щастям єднатися в думках з Пресвятими Жертвами, які в ту хвилю приносилися в тій чи іншій частині світу», — зазначає о. Перро, священник, що поділився спогадами про останні дні Бернадетти. Ця свята практика народжувала в неї також інші думки. Особливо циферблат годинника, на якому хвора відчитує назви країн, де в цю мить священники піднімаються до вівтаря. Так само вона любила вдивлятися в скромний образ піднесення Гостії, який також був повішений на шторці. На тому зображенні перед священником, який служив Літургію, стояв на колінах міністрант, милий хлопчик. «Ну, дзвони ж!» — вигукувала часом до нього Бернадетта.
Вона прагне бути корисною. Кожного Великого посту готувала писанки для сиротинців у Невері. І в цьому 1879 році, попри виснаження, також взялася за роботу. Одна з монахинь застає її «з різцем в одній руці, і гарною рожевою писанкою в іншій». Вона рисує на ній серце, зшкрябуючи фарбу, щоби було видно білу шкарлупку. Ще має сили посміхнутися і дещо дотепно сказати: «Люди вже не мають серця, тому малюють його на яйцях».
Інколи Бернадетті хотілося більше рухатись, однак вона цього не робила, щоб не завдавати клопоту хворим, які лежали поруч. Вона поділилася зі с. Вінцентою Гаррос своїми думками з цього приводу. «Коли я в ліжку, та маю лежати нерухомо, то відчуваю себе подібною до Христа, якого повішали на хресті».
«Не звертайте уваги на гримаси від болю на моєму обличчі», — казала вона часом. «Нічого страшного». Бернадетта «вважала, що в порівнянні з терпіннями Ісуса Христа вона зовсім не страждає».
І за Його прикладом вона винагороджує за винних. Коли переживала неймовірні загострення болю, або приймала дуже неприємні ліки – а робити вона мала це часто – Бернадетта говорила: «Це за великого грішника. І хто ж цей великий грішник? О, Пресвята Діва його добре знає».
Вона мала при собі лише три образки. Але взяла дозвіл, щоби віддати їх подругам. Залишила при собі тільки Розп’яття. «Тепер — казала вона — мені треба тільки Його!». «Я як Він», — додала вона покірно.
Зрештою хвороба заволоділа усім організмом. Рани відкривалися на усіх членах і поступово збільшувалися. Під кінець лютого вона з великою трудністю відживає. «Так схудне, що здається залишаться лише шкіра та кості». З сестрою та шваґром, які приїхали відвідати її 18 березня, вона може говорити здебільшого поглядом та жестами.
Наступного дня в монастирі відзначали урочистість святого Йосифа Обручника. Сестра Марія Бернарда лише чула здаля спів своїх подруг та звук церковних дзвонів. «Про яку ласку сестра просила?», — запитав у неї о. Фебре. «Про ласку доброї смерті», — відповіла вона енергійно.
Тайна Вечеря
Лікар зробив заключення: життя Бернадетти доходить до свого кінця. Тож настоятелька вирішила, що їй треба прийняти Соборування. В житті Бернадетти це було вже вчетверте. Перед тим так звані «останні обряди приготування до смерті» вона прийняла один раз в Люрді і два рази — в головному монастирі. Це була п’ятниця, 28 березня, на свято Матері Божої Болісної (Страждальної). Головна настоятелька особисто керувала приготуваннями.
Послухаймо спогади о. Фебре:
«О пів на третю пополудні я уділив їй Viaticum (напутнього останнього Причастя), а опісля – останнє Єлеопомазання. Після короткого слова, з яким я звернувся до неї, перед тим як причастити її, вона звернулася до зібраних там багатьох сестер голосом сильним та виразним, так що ми всі здивувалися. Вона сказала: “Моя дорога матінко, я прошу вибачення за всі прикрості, які я спричинила через свої невірності в монашому житті; перепрошую також всіх своїх товаришок за поганий приклад, який я їм дала…”». Після цього з більшим наголосом вона додала: «А найбільше за мою гординю». Це останнє зізнання неймовірно покірної Бернадетти зворушило Матір Елеонору Касан’єс до сліз.
Бернадетта була готова померти того ж дня. Але її мучеництво тривало ще впродовж трьох тижнів.
Якось отець-капелан побачив її трохи пригніченою, тож нагадав їй про велику обітницю Богородиці Люрдської — про вічне щастя після проміжних страждань — і додав: «Більше відваги, моя сестро! Пригадай запевнення Марії. Небо є наприкінці». «Так, — зітхнула хвора, — але кінець довго не приходить! Звичайно, спогади про це втішають мене і повертають моє серце до надії».
На Страсному Тижні він каже їй про Христа воскреслого, преображеного і прославленого — після такої великої муки. «Моя мука триватиме ще до Великодня», — відповіла Бернадетта.
«Одна річ у часі її хвороби особливо привертала нашу увагу, — записав отець-капелан, — це її очі, зазвичай живі та чисті, вони ставали особливими, найчастіше тоді, коли вона вимовляла стрілисті акти* і вдивлялася в розп’яття, або коли слухаючи про радощі Раю, споглядала в небо».
[*Стрілисті акти — призабута багатьма сьогодні практика коротких молитов, які легко запам’ятати та повторювати протягом дня].
На Великдень, 13 квітня, о. Пердріа, парох парафії св. Стефана в Невері, привів до монастиря відомого капуцина з Орлеану о. Моусе. Він пояснив це тим, що с. Марія Бернарда є членом Братства Святого Пояса і має право на повний відпуст у годині смерті. Але він також хотів дещо дізнатися у візіонерки, про що не говорив настоятельці. «Як Вона промовила: “Я — Непорочне Зачаття”: на діалекті чи французькою?», — запитав він у візіонерки. «На діалекті», — відповіла Бернадетта і востаннє повторила ці слова: «Que soy er’ Immaculado Councepciu».
У Світлий Понеділок до неї зайшла привітати зі святом с. Леонтина Віляре. «Я змелена як пшеничне зерно», — зітхнула тихо Бернадетта. Того ж дня відвідати її прийшли інші сестри. Поміж них була Бернарда, та, хто 12 років тому, коли вперше побачила Бернадетту, розчаровано викрикнула: «Ось це?!», і яка отримала за ці слова вдячний потиск долоні. Бернадетта лежала відвернута до стіни, здавалося, що вона спить. Тому сестри боялися підійти ближче, щоб не розбудити її. Однак сестра Бернарда підійшла, обперлася на залізний прут, стояла і вглядалася «у мовчання своєї святої подруги». «Думаю, що вона відчула мою присутність… Легко повернула голову, відкрила очі, і пильно подивилася на мене. Витягнула до мене свою малу гарячу долоню, яку я зі сердечним почуттям швиденько схопила». Потім, «приглушеним голосом сказала: “Прощавай, Бернардо… На цей раз, це вже кінець”». Бернарда похилилася, щоби поцілувати руку Бернадетти, однак вона її вихопила і заховала під ковдру. Після цього «вона зайняла свою попередню позицію і занурилася в зосередженні останніх годин».
Гетсиманія
Ніч зі Світлого Понеділка на Вівторок була для неї Гетсиманською ніччю. Раніше Бернадетта мала велику внутрішню боротьбу, тепер здавалося, що ворог атакував її зовні. Було чути, як кілька разів вона билася з ним: «Йди звідси, сатано!.. Забирайся геть, сатано!». Вранці вона розповіла капеланові, «що демон намагався напирати на неї, але вона, призвавши ім’я Ісуса, повернула собі спокій».
Монастирський щоденник інформує, що у вівторок вранці, 15 квітня, Бернадетта мала ще раз прийняти Святе Причастя, однак була дуже слабкою. Але попри «великі терпіння вона бадьора і відається на Божу волю». Певна тривога була, але слабка. Перед обідом знову запросила отця-капелана, говорила йому про сповідь. Отець Фебре відчуваючи, що кінець дуже близько, уділив їй відпущення гріхів на годину смерті.
«Дитино моя, — сказав він перед тим, як дати благословення. — Ми нічим не жертвуємо, коли залишаємо це жалюгідне життя, сповнене стількома труднощами, якщо хочемо віддати себе Богові».
Отець-капелан довший час залишився з нею. Бернадетта мала приступи задухи, і тоді вона кликала до Серця Ісусового, до Непорочної, і до святого Йосифа… Коли їй стало трішки легше, вона сказала: «О, як же правий автор “Наслідування (Христа)”*, коли навчає, що не треба відкладати служіння Богові на останню хвилину!.. Бо тоді людина так мало що може!»
[*Тома Гемеркен Кемпійський, німецький католицький містик, монах-августиніанець. Його книга «Наслідування Христа» впродовж століть була найбільш популярним підручником духовного життя в Католицькій церкві].
Післяобідній час був сповнений великих страждань. На прохання Бернадетти в кімнаті поставили велике Розп’яття так, щоб вона могла його бачити. Коли почались сутінки, сталось дещо незвичне. Матір Наталі Порте — друга помічниця, яка симпатизувала Бернадетті від першого її дня в монастирі в Невері – молилася в каплиці перед вівтарем Божої Матері, доручаючи Її опіці свою духовну доньку. Несподівано вона почула внутрішній голос, який наказав їй іти в залу Святого Хреста [де перебувала Бернадетта]. Зайшовши, вона почула тривожний голос:
«Моя дорога сестро! Моя дорога сестро!»
«Що, сестро Бернардо?»
«Я боюся!».
На чолі помираючої з’явився холодний піт. Її душа проходила через останній етап очищення, з якого вона вийшла освяченою. «Я боюся, — повторила вона, — що стільки ласк я отримала, а так мало з них скористала».
Бідна дитина! Мати Наталі похилилася над її блідим чолом і сказала зі співчуттям: «Сестричко моя, всі заслуги Ісуса Христа є нашими. Жертвуй їх Богові як надолуження за свої борги і як подяку за всі Його добродійства». Мудра монахиня додала ще кілька слів пошепки. «О, дякую тобі, матінко!», — відповіла Бернадетта. Здавалося, що тягар спав.
Остання земна ніч
Якою була її остання земна ніч, розповіла з великим зворушенням медсестра, що її доглядала.
«Я зайшла в палату по вечірній молитві близько десятої години. Підійшла до дорогої мені хворої і привітала її. Вона відповіла мені тихим і слабким голосом. Я застала її такою немічною, що вирішила не лягати до ліжка, як це робили ті, що [чергували] переді мною. Сіла біля її голови, щоби в будь-яку хвилину надати їй допомогу. Час від часу страждання викликало в неї тихий стогін, який проймав мене тремтінням. Її бідне тіло все боліло; можна сказати, що вона лежала на ранах. Тому вона часто просила мене допомогти їй перевернутись». Разом вони намагалися зробити так, щоб рухи спричиняли менше болю.
«Я звернула увагу, що впродовж цієї безконечної ночі з її уст не вийшло жодного слова якоїсь нетерпеливості чи невдоволення».
Це була середа Світлого Тижня. Саме 20 років перед тим, у Світлу Середу, в Массаб’єль відбулося «чудо зі свічкою».
Голгофа
Що витерпіла Бернадетта вранці 16 квітня – збагнути важко. Мати Елеонора Кассегне, яка відвідувала її кілька разів, залишила короткі записи: «Інтенсивність страждань побожної жертви збільшилися вдвічі». Невдовзі по одинадцятій вона почала задихатися. Її переклали поближче до каміна. Вона дивилися спочатку на Розп’яття, а потім на фігурку Богородиці, яка стояла на каміні. На якийсь час залишилась одна.
У проміжку між пів на першу і першою до неї прийшла Мати Елеонора Форест’єр. Вона побачила, що Бернадетта вкрай слабка. Послали за отцем-капеланом, тим часом до кімнати прийшло кілька сестер. Мати Елеонора, яку називали «ангелом-хранителем» Бернадетти, стала на коліна біля неї. «Моя дорога сестро, зараз ти на хресті», — сказала вона. Помираюча свята розкинула хрестом руки і, дивлячись на Розп’яття, сказала: «Мій Ісусе! О, як я Його люблю!». Елеонора Форест’єр відчула за доречне сказати: «Попрошу нашу Непорочну Матір, щоб уділила сестрі втіхи. Ні, не потіхи, але сили і терпеливості. Все є добрим для Неба». Після того як слово «небо» оживило її надію та незабутні спогади, Бернадетта, дивлячись на фігурку Непорочної, сказала: «Я бачила Її!…О, якою ж Вона була гарною і як я хочу скоріше знову Її побачити!».
Помираючи, вона була в повній свідомості. До неї прийшла думка, що вона могла би ще раз отримати повний відпуст. Просила, щоб її подали індульт Пія IX [привілей, який Папа надав Бернадетті], щоб в такий спосіб вона змогла ним скористатися. Її пояснили, що для отримання відпусту не потрібно тримати сам акт у руці. Підійшов о. Фебре. «Застав хвору, яка сиділа у фотелю. Ледь дихала. Терпіла великі болі». За його порадою Бернадетта закликала ім’я Ісуса, що було єдиною вимогою [отримання ласк] індульту.
Відразу після цього її погляд зосередився на одній точці на стіні, вона скрикнула: «Ох!.. Ох!.. Ох!..» і, затиснувши пальці навколо поруччя, намагалася встати. Але не змогла. Оскільки вже не могла тримати хрест в руці, його поклали їй на серці і прив’язали. Торкалася його і повторювала акти віри і любові. Священника покликали з кімнати, він вийшов, попросивши сестер молитися на відхід душі, хоча не думав, що смерть так близько.
О третій годині сестри, згідно з розпорядком, пішли на спільну молитву, але дві монахині залишилися з Бернадеттою. Тієї ж хвилини Матір Наталі Порте, відходячи від сповідальниці, знову відчула внутрішній дотик і спонукання піти в залу Святого Хреста. Зайшовши туди, вона побачила невимовні страждання Бернадетти, і те, як сестри скроплюють її святою водою, а вона цілує по черзі всі рани Христові. Побачивши Матір Наталі, вона прошептала: «Пробачте мені. Моліться за мене, прошу молитися за мене!».
«У мене було враження, — пише Наталі Порте, — що в цій невинній і упривілейованій душі все ще триває страшна боротьба. Безсумнівно, Бог хотів її в певний спосіб уподібнити до нашого Спасителя, помираючого на хресті».
«Елі, Елі, лама савахтані»
Голос Бернадетти змінився і вона почала стогнати: «Боже мій! Боже мій!». В ту хвилину її Голгофа проходила період залишення — «Елі, Елі, лама савахтані».
«Прагну»
Ще раз розкинула руки подібно до її розіп’ятого Бога і сказала: «Хочу пити». Коли одна із сестер хотіла дати їй пити, вона востаннє зібрала сили, щоб зробити рукою знак святого хреста. Змочила губи напоєм.
Останній подих
Мати Наталі мовчки та безпорадно похилилася на Бернадеттою, вдивляючись у неї. Але тут вона пригадала, що обіцяла молитися до Богородиці за Бернадетту, і почала відмовляти «Радуйся, Маріє…». Коли вона дійшла до слів «Свята Маріє…», помираюча долучилася до неї. Зворушена Мати Наталі дозволила Бернадетті самій закінчити молитву. Покірна та повна надії до кінця, Бернадетта закінчила молитву і почала знову говорити: «Свята Маріє, Мати Божа… молися за мене… бідну грішницю… бідну грішницю». І в ту мить вона віддала останній подих, притискаючи все ще до серця Розп’яття. Дві великі сльози котилися по її обличчю. Медпрацівниця закрила її очі.
Бернадетта Субіру, в чернечому житті сестра Марія Бернарда, прожила 35 років, 3 місяці і 9 днів. З них 12 років, 3 місяці і 18 днів – в монастирі Сен-Гільдарт. Померла в середу, 16 квітня 1879 року, о третій годині п’ятнадцять хвилин пополудню.
Колиcь давніше, коли вона захворіла, служачи в одному з притулків, якась жінка запитала її: «Чому ти не просиш Пресвяту Діву Марію, щоб вона тебе зцілила?». «Це не має сенсу», — відповіла Бернадетта. — «Пресвята Діва сказала мені, що я помру молодою».
«Обіцяю зробити тебе щасливою не в цьому світі», — сказала свого часу Богородиця Бернадетті. Оскільки перша частина обіцянки, очевидно, була виконана, вона могла бути впевненою, що здійсниться й друга: «Але в іншому».
Саме тому так сміливо Бернадетта Субіру, свята візіонерка з Люрду та мучениця Неверу, написала у своєму записнику: «Для Неба я зроблю все… Там я віднайду свою Матір в повному блиску Її слави».
Бернадетта — свята не в джинсах і не в кросівках, але немає сумніву, що багато сучасних людей, в тому числі й молодих, побачать в її житті та смерті для себе Божий Знак на «тісній дорозі» до «вузьких дверей», що «веде у життя»: інших нема, і «мало таких, що їх знаходять». (Мт. 7, 13-14).
Матеріал підготовано на основі книги о. Френсіса Труху «Свята Бернадетта Субіру».
Основне фото: Зала Святого Хреста в якій перебувала Бернадетта. Фото: lepelerin.com
Також читайте: «Я — Непорочне Зачаття»: Що трапилось у Люрді на Благовіщення 1858 року
Як навернулась до Бога Агнеса Сасаґава — візіонерка з Акіта
Мати Марія від Хреста (Моравська): Свята, яка не покинула Львова
Повязані записи
