«Немає людини, яка була б як Острів, сама по собі, кожна людина є частиною Материка, частиною Суходолу; і якщо хвилею знесе в море берегову Скелю, меншою стане Європа, і так само, якщо змиє край мису або зруйнує Замок твій або друга твого, і тільки смерть кожної людини зменшує і мене, бо я єдиний з усім людством, а тому не питай, по кому дзвонить дзвін: він дзвонить по тобі», – згадуємо слова Джона Донна, відомого англійського поета XVI-XVII ст.
Уродженець Львівщини, 24-річний Іван Сидор разом зі своїми однокурсниками вночі 11 грудня 2013 року будив дзвоном не лише Київ, але і всю Україну, оскільки набат підтримали й храми інших міст, зокрема і у Львові. Отець зізнається у розмові, що у той момент не думав про виконання якоїсь надзвичайної місії, мав лише обов’язок допомогти людям. Про згадку цієї ночі, її значення для сучасних подій та духовну комунікацію міст говоримо з отцем-дияконом Іваном Сидором у нашому гостьовому інтерв’ю для «Духовної величі Львова» з Києва.
– Отче-дияконе, минулого тижня над Михайлівською площею знову лунав набат дзвонів, як і вночі з 10 на 11 грудня 2013 року у рамках акції «По кому подзвін». Як воно – ще раз пережити ці миті?
– Акція «По кому подзвін» була організована людьми, які живуть біля Михайлівського монастиря, громадською організацією «Місто-Сад», що започаткувала сквер Небесної Сотні. Одна з активісток – Євгенія Кулеба, вирішила згадати ніч на 11 грудня набатом, який звучав 2 роки тому. Вона сконтактувала з намісником монастиря – владикою Агапітом, який дав своє благословення. І 10 грудня 2015 року, з 19.00 до 22.00, у Михайлівському монастирі знову били у дзвони. Звісно, з перервами, не так, як тоді. Між биттям дзвонів були вставки-відеоінтерв’ю очевидців тодішніх подій. Основна мета цієї акції – нагадати людям про дзвін дворічної давності і вкотре вселити надію, що з нами Церква і з нами Бог. Цей дзвін – свідчення, що на кожному є відповідальність за те, що відбувається в країні.
Читайте також: Єпископ Агапіт (Гуменюк): «Завдання Церкви – не дозволити суспільству впасти у відчай!»
– У медіа ви часто згадували ніч 11 грудня, як люди з Майдану надсилали вам повідомлення з проханням дзвонити у дзвони. Які емоції вас тоді переповнювали і чи було страшно?
– У цю ніч я не відчував, що виконую якусь місію, що це викличе такий резонанс у суспільстві, а через декілька днів нескінченно будуть приходити журналісти. Цієї ночі мені телефонували, після кількох дзвінків підряд, починаючи з 01:00 вночі, вирішив діяти. На той час я був дзвонарем, мав ключі від дзвіниці, зразу ж зателефонував до намісника монастиря – владики Агапіта і взяв у нього благословення бити у дзвони. У кімнаті зі мною жив тоді ще мій однокурсник, а сьогодні священик – Андрій Григораш. Ми вдвох побігли на дзвіницю і почали бити у дзвони. Згодом піднялися інші студенти, яких розбудив набат. Частина з них піднялася на дзвіницю, частина була на площі, частина – чергувала у монастирі, бо всі очікували, що може повторитися ніч 30 листопада. 
У дзвони бив не лише я, але і студенти КПБА, оскільки самому це робити дуже важко, оскільки тут є не звичайна система з тросами, а спеціальний інструмент – карильйон, де треба бити кулаками у дерев’яні клавіші. Через 15-20 хв після такого інтенсивного дзвоніння починають боліти руки. Тому протягом 4 годин ми з хлопцями чергувалися і дзвонили, поки до нас не дійшла звістка, що Майдан вистояв. О 5:00 -5:30 год. ми пішли на Майдан і побачили величезну кількість людей, чого не спостерігали протягом попередніх ночей, оскільки тоді було холодно, випав сніг, мабуть, тодішня влада і вирішила скористатися цим. Звичайно, що звук дзвону чутно не у всьому Києві, лише у радіусі 200-500 м, але цього було достатньо, щоб наш дзвін почули люди на Майдані, бо Майдан Незалежності є недалеко від Михайлівського, проте тут величезна заслуга також і журналістів, які почали оперативно передавати інформацію, працювати цілодобово. Проте биття дзвонів підняло дух на Майдані, додало сили боротись і вистояти.
– Який зміст для себе вкладаєте у метафорику цього дзвону? Що сьогодні треба робити українцям, щоб не загубити цей дзвін у своєму серці?
– На жаль, під час цьогорічної акції було дуже мало людей. Можливо, це відбулось тому, що не було належної поінформованості. Звичайно, дзвіночки у руках – це матеріальне. Важливо, щоб дзвін цієї ночі справді був постійно у нашому серці як нагадування про ті події, про смерть Небесної Сотні та загиблих українських воїнів. Звичайно, пересічні українці не забувають про це, але чи до кінця пам’ятає про все наша влада? Я не хотів би говорити про політику, оскільки представляю Церкву, але думаю, що мене зрозуміють. Залишається лише побажати, щоб цим дзвоном сьогодні, як і два роки тому, ми змогли розбудити людей, які не до кінця ще прокинулись, адже кожен із нас несе відповідальність за свою країну. Часом думаю, що б я робив, якби у мене у руках було кермо корабля «Україна». Я, мабуть, доклав би максимум зусиль, щоб цей корабель ввійшов у цю гавань, за яку ми боролися. Навіть якщо це невигідно для власного становища. Керувати країною – це історична місія, рішення якої оцінюватимуть століттями, як, наприклад, ми сьогодні говоримо про великих князів Ярослава Мудрого чи Володимира Великого. Тому не лише пересічні українці мають відповідати за свій вибір, але і чинна влада.
– Ви були свідком багатьох подій дворічної давності. Феномен Майдану – лише духовний, тобто той, який надихає чи все-таки це початок ланцюжка ефективних змін?
– Майдан сам по собі був духовним. Тут збиралися різні люди, серед яких були навіть атеїсти. Вони об’єднались заради спільної мети. Кожного дня щопівгодини лунала молитва, священики сповідали людей, допомагали їм. Навіть був проект «Pray for Ukraine» − «Молися за Україну». Часом люди казали, що національний гімн, який співали щопівгодини, інколи кожних 15 хв., був також своєрідною молитвою для людей. Дехто дивувався, як люди вистояли всю зиму на вулиці, відповідь одна – вони були з Богом. Дай Боже, щоб ми вже більше не збиралися, а таки взялися за зміну свого внутрішнього життя країни.
– Михайлівський собор – це символ, на мій погляд, зміни комунікації між Церквою та суспільством. Ви належите до молодого покоління духовенства. Чи дійсно бачите ці зміни? Як Майдан, на ваш погляд, вплинув на духовне життя українців?
– Можу говорити про ці зміни на підставі прикладу студентів Київської православної богословської академії. Коли починалась Революція Гідності, я вже був на останньому курсі, навчався в аспірантурі. Кожного дня ми були на Майдані, розносили чай, допомагали людям. 18-21 лютого, коли гинули Герої Небесної Сотні, ми заносили тіла на територію монастиря. Ці тіла були на руках наших хлопців, а це, вважаю, колосальний досвід, − кожен у своєму серці відчув відповідальність за свою країну. Гадаю, що після пережитого хлопці не лише будуть добрими священнослужителями, але і патріотами власної держави. Часто чуємо закиди, що, мовляв, патріотизм і духовність – речі несумісні, адже патріотизм може бути фанатичним, який затьмарює розум. Я ж маю на увазі здоровий патріотизм. Кожна держава має свою Церкву, а Церква повинна молитися і підтримувати цей народ, його прагнення. Нещодавно у соціальних мережах отримав повідомлення від одного священика з УПЦ, який живе в Україні і звинувачує українців у фанатичному патріотизмі, називаючи наш народ «стадом», «бездуховною нацією». Я не розумію, як люди можуть ходити до такого священика за порадою. На жаль, це не поодинокий приклад. На мій погляд, найважливіше, щоб в Україні була єдина Помісна Православна Церква. Єднання духовне є також ментальним єднанням, адже Церква має вчити любити свій народ, а не бути системою пропаганди. Тому комунікація Церкви і суспільства – важлива, це розумів ще святий Володимир Великий, який обрав християнство як релігію любові та порозуміння.
– А як підтримувати і розвивати ці позитивні тенденції у комунікації між Церквою і суспільством? Я, наприклад, представляю Львів, ви служите у Києві. Як духовно єднати міста?
– Після набату 11 грудня 2013 року, коли з’явилась інформація, що я був один із тих дзвонарів, люди писали у Фейсбуці слова подяки. Між ними були навіть атеїсти. Я поки що служу у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі, коли приходять люди, то радо з ними спілкуюся. Наш монастир став символом єдності і справжності. 30 листопада 2013 року, коли постало питання, чи впускати людей, то Патріарх Філарет і братія монастиря не сумнівалися у цьому. Пізніше монастир був не лише притулком, але і шпиталем. Якщо людина приходить і просить допомогу, Церква має її надати, для чого тоді ж вона існує. Тому можу говорити про цю комунікацію міст на тлі Михайлівського монастиря. Щодня сюди приїжджають люди, які пригадують собі пережите. Це і є свідченням духовного єднання України. Зараз маю можливість їздити Україною, нещодавно був у Рівному, часто буваю у Львові. Ці спогади про події єднають, чимало згадують і про наш монастир. Пригадую, коли вперше приїхав до монастиря, – це був 2003 рік. Вже тоді знав, що навчатимусь тут, не тому, що це престижний центр Києва, але тому, що тут присутня особлива благодать. Коли завершував навчання, то у серці був сум, що скоро покину це місце. Але Божий Промисел залишив мене на служіння у золотоверхій обителі і викладання у КПБА. Дякую Богові, що щодня можу бачити золоті куполи Михайлівського собору. Є дім батьківський, а є – духовний. Ось монастир є для мене духовним домом.
– Ми з вами переживаємо час Різдвяного посту. З якими очікуваннями ви будете зустрічати новонародженого Спасителя у 2016 році?
– Зустрічатиму прийдешнє Різдво з надією, що у нашій державі все ж запанує лад, адже наш народ – прекрасний, люди – найкращі, вони заслуговують на краще життя. Хотів би, щоб всі прагнення Майдану нарешті були реалізованими. Ісус Христос, Який народився більше, ніж 2000 років тому дав надію кожному на вічне життя. Часто кажуть, що надія вмирає останньою, я б сказав, що вона ніколи не помирає. Тому маємо, як співав Славко Вакарчук: «Зціпивши зуби, далі йти». Іншого виходу нема. Є такий вислів: «Якщо я опущу руки, мені легше не стане». Мабуть, ця думка звернена і до кожного із нас. Тому маємо молитися за мир, за єднання, маємо бути відповідальними, а не байдужими і зі світлими почуттями прямувати до Різдва Христового.
Юліана Лавриш
Повязані записи
