Сьогодні у храмах триває молитва за мир в Україні. Мир є дуже важливим. Життєво важливим. У посланні до ефесян апостол Павло каже, що нашим миром є Христос. Не менш важливим від миру громадянського є мир міжконфесійний. І не лише мир, але і пошук єдності. Багато псевдоекуменістів волають «на майданах і перехрестях», як вони хочуть єдності, але коли доходить до справ від цього прагнення лишаються одні слова. Свого часу Патріарх Любомир – тоді Глава УГКЦ запропонував братам реальну модель єдності, в котрій всі були б у сопричасті, не пориваючи зв’язків із Церквами-матерями. Його не почули. Можливо саме тому, що всі злякалися дуже близького і реального настання єдності, якої всі «дуже хочуть» на словах, а насправді… Дуже шкода. Подаємо нижче думки Блаженнішого, над якими всім нам варто роздумувати.
Основним документом, який дає нам можливість зрозуміти еклезіологічні погляди Блаженнішого є його промова з нагоди перенесення патріаршого осідку зі Львова до Києва «Один Божий народ у краї на Київських горах». Основною і провідною ідеєю патріарха є так званий «Києвоцентризм», тобто ствердження Києва як «матері міст руських» і «Нового Єрусалиму», що, до речі, перегукується з ідеями певних прогресивних кіл УПЦ МП котрі теж пропагують ідею «Києвоцентризму» і «київської градософії». Важливою є також ідея Єдиної Київської Церкви, котра б об’єднала в собі всі існуючі нині розділені Церкви, які вийшли з купелі Володимирового Хрещення.
«У нинішній Україні серед усіх, хто відчуває приналежність до віковічної київської традиції, зріє усвідомлення, що оте нове сяйво слави Божої “на нашій – уже своїй – землі” може і повинно променіти з єдиної Київської Церкви»- каже Патріарх.
У своєму слові владика Гузар говорить про три періоди: «Минуле, яке залишаємо Богові», «Сучасність у якій мусимо діяти» і «Майбутнє, у яке хочемо вірити».
У першій частині йдеться про те, що всі 4 «традиційні» Українські Церкви закорінені у Володимировому Хрещенні, котре відбулося в час коли ще не було поділу між Римом і Константинополем. Ось основні думки:
• Історія береже цілу низку випадків, коли Церква Києва виразно засвідчила усвідомлення нею нероздільності Христового хітону. Ми віримо, що це усвідомлення живе й до сьогодні, служачи джерелом надії.
• Спогад про сопричастя з Римською Церквою в сукупній пам’яті Церкви Києва міг тимчасово пригасати (особливо коли його свідомо затирали), проте ніколи не вигас остаточно. Сьогодні ми увиразнюємо в церковній пам’яті лише те, що в ній збереглося й до нас.
• В минулі “ексклюзивістські” епохи приналежність конфесійних гілок Київської Церкви до різних християнських центрів призводила до значних втрат у духовних та інституційних виявах київського благочестя.
• В епоху бездержавності суспільне життя українських Церков під впливом чужоземних державних інтересів зазнавало значних спотворень.
• Не вигасло в церковній пам’яті й усвідомлення глибинної єдності Церкви стародавнього Києва. Її Божий Народ, хоч і поділений за конфесійними ознаками, остаточно все-таки не змирився з розколом.
У другому розділі, який є основою і квінтесенцією еклезіологічних думок патріарха є п’ять підрозділів. У першому з них патріарх говорить про архиважливу річ у справі єдності і ідентичності УГКЦ – утвердження помісності. Саме утвердження помісності, що патріарх радить робити і православним, є запорукою майбутньої єдності Київської Церкви. У другому підрозділі ідеться про модель інклюзивної єдності тобто сопричастя між всіма українськими Церквами не пориваючи зв’язків із Центрами (Царгород, Рим, Москва) та взаємодоповнюючи одні одних: «заміна юрисдикційної підлеглості на сопричасне сестринство дало б можливість не лише зберегти цінні аспекти дотеперішніх зв’язків, а й збагатити ними спільну скарбницю Київської Церкви». Третій підрозділ окреслює неприпустимість «цезаропапізму» тобто тотального зловживання принципом «симфонії», воднораз закликається до здорових стосунків із державою у контексті соціального служіння. Четвертий підрозділ наголошує на необхідності рухатися від “екуменізму ультиматумів” до партнерського діалогу. І у завершальному п’ятому підрозділі Блаженніший висловлює потребу рухатися від конфесійного взаємопоборювання до першості в любові, відмовитися від прозелітизму, ненависті, ультиматумів, взаємного поборювання, а стреміти до «першості в любові».
Третій розділ про майбутнє наводжу тут повністю, бо краще не скажеш: «Таким є бачення Українською Греко-Католицькою Церквою тих найголовніших і засадничих принципів, на основі яких можна було б будувати майбутню візію Київської Церкви. Зрозуміло, що наведений перелік цих засад і їхнє представлення не можна вважати вичерпними, а тому ми закликаємо вірних нашої Церкви, а також людей доброї волі в інших Церквах та спільнотах працювати над подальшим уточненням цієї великої мети. Сучасну схильність людей до зневіри ми пропонуємо замінити на відроджену віру в Бога й у святість того вибору, який зробили наші предки далекого 988 року. На нашу думку, шлях до відродження цієї віри лежить, зокрема, через відродження єдиної Київської Церкви у єдиному Патріархаті. Натхненна прикладом святих страстотерпців Бориса і Гліба, вона очистить свою пам’ять від болю історичних кривд і загоїть глибокі рани розколів. Обітницею того, що це високе завдання є можливим і досяжним у краї на Київських горах, є слова Всевишнього, сказані Ним за подібних обставин пророкові Єзекиїлу: “ І зроблю їх за один народ у краї на Ізраїлевих горах…і не будуть уже двома народами, і не будуть уже поділені на двоє царств… І будуть вони мені народом, а Я буду їм Богом! ” (37, 21-23)».
Володимир Мамчин
Повязані записи
