Історія двох письменників — німецьких євреїв — яких об’єднала постать Бернадетти Субіру.
У середині 1940-х у Західному світі прогримів фільм «Пісня Бернадетти» про об’явлення Богородиці в Люрді. Головним героєм кінострічки була свята Бернадетта Субіру, якій Діва Марія об’явилася 18 разів у 1858 році. В середині минулого століття Голлівуд ще не був морально зіпсутим, а зірки кіноекрану грали своїх персонажів, а не самих себе. Тож фільм про Бернадетту отримав в 1945-му своїх заслужених чотири «Оскара».
Кінострічку зняли у розпал Другої світової війни, в 1943 році, за однойменним романом Франца Верфеля, який було видано в 1941-му. Погодьтеся, мусило бути щось особливе в цій книзі, що Голлівуд так швидко зняв за нею один зі своїх кращих фільмів. Консультантом стрічки був сам автор книги. Декорації були грандіозними. Актори блискучими.
Безумовно, свою роль у рішенні кінокомпанії 20th Century Fox придбати права на екранізацію, відіграло те, що роман Франца Верфеля впродовж року залишався бестселером за версією New York Times.
Не менш цікавою була історія написання книги і те, що Верфель не був ані католиком, ані християнином, він був євреєм, який утік до Сполучених Штатів із Третього Рейху. Однак єврейський слід на цьому не завершився, бо вже після виходу фільму ще один відомий у єврейських колах втікач із Німеччини — Яків Гірш — завдяки кінострічці навернувся до християнства. У 1945 році Франц Верфель помер. Яків Гірш спочив у 1952-му. І кожен з них, як вважав, виконував свою місію на землі.
Ці дві історії претендують на два окремих матеріали, але оскільки їх об’єднує одна тема Люрду, ми, хоч і стисло, але розглянемо ці два феномени разом.
Франц Верфель
Про письменника Франца Верфеля кожен може прочитати більше за допомогою пошукової системи в інтернеті, також кілька його книг (звісно не про Бернадетту, бо книги такої тематики, на відміну від писанини апологетів атеїзму, наші видавництва оминають) продаються у книжкових магазинах українською. Це і «40 днів Муса-Дага», і «Винен не вбивця» разом з «Клубом випускників»… Щодо роману «Пісня Бернадетти», то виданий він був українською ще в 1958 році, звісно, за кордоном, а у 1998-му його перевидало видавництво «Місіонер» під трохи іншою назвою, а саме – «Пісня про Бернадетту». Наклад був невеликий, часу минуло достатньо, тому знайти цю книгу зараз практично неможливо. Мені пощастило, я «випадково» натрапив на неї при виході з львівської латинської катедри, якраз в той період, коли приділяв особливу увагу об’явленням Богородиці.
Народився Франц Верфель 10 вересня 1890 року в Празі в заможній єврейській родині. У міжвоєнний період був доволі знаний в культурних колах Австрії, за яку він, до речі, встиг повоювати в Першій світовій війні на східному фронті. Коли у 1938 році Гітлер «відновив історичну справедливість» і приєднав до Третього Рейху Крим, ой вибачте, Австрію, Верфель вирішив не випробовувати долю і поїхав далі на Захід, у Францію. Разом зі собою він узяв дружину, а також сина Томаса Мана. Тож тріумф «надлюдини» Верфель спостерігав фізично у себе за вікном.
Однак, як він пізніше переконався, виїхати з націонал-соціалістичного раю прагнуло чомусь багато людей, хоча концтабори ще були попереду. Але вслід за Австрією впала Польща та Франція, і Європу наповнили потоки вимушених переселенців. Ось тут і починається наша історія, в якій зазвучали перші ноти з «Пісні Бернадетти».
Дамо слово самому Францу Верфелю. Прочитайте, і ви відчуєте, як слова, написані близько 80-ти років тому і сьогодні звучать актуально. Мабуть, тому і прийшов час нагадати світові про Франца Верфеля і пісню, яку він підслухав у Люрді.
«В останні червневі дні 1940 р. після падіння Франції, ми втікачі з нашого місця поселення в південній частині країни, прибули до Люрду», — розповідає письменник у своїй передмові до книги «Пісня Бернадетти». «Ми, тобто моя дружина і я, сподівалися своєчасно дістатися до Португалії. А що всі консулати, ніби змовившись, відмовляли надати нам необхідні візи, не залишалось нічого іншого, як у цю саму ніч, після окупації німецькими збройними силами прикордонного міста Андей, втекти в глибину Франції».
Верфель продовжує: «Департаменти Піренеїв перетворились у фантастичний воєнний табір хаосу. Мільйони людей блукали польовими дорогами, вливалися в міста та села: французи, бельгійці, голландці, поляки, австрійці, німці, а між ними — вояки розгромлених армій. Не було й мови про дах над головою. Заздрили кожному, хто здобув м’яке крісло, щоб на ньому провести ніч. Безконечними рядами стояли автомашини втікачів, навантажені домашнім маєтком, матрацами й ліжками, — не вистачало палива».
Якраз ці, здавалось би, вкрай важкі обставини життя, і привели письменника до Люрду, до якого він за інших обставин ніколи б у житті не попав – ані тому, що це містечко було десь там в горах на краю європейського світу, ані тому, що для єврея, представника епохи модернізму, людини не дуже релігійної, шукати там було нічого. Однак «незбагненні Його суди і недослідимі Його дороги», написав святий апостол Павло в Посланні до Римлян. Цей апостол народів добре знав, що говорив, бо, йдучи в Дамаск арештовувати християн, він повернувся звідти проповідником Того, Кого переслідував.
Верфель продовжує: «У По ми довідались, що Люрд — це єдина місцевість, де щасливець може знайти приміщення. А що славне місто лежало на відстані лише тридцяти кілометрів, то нам радили негайно їхати туди й застукати до воріт. Ми послухались цієї поради і врешті знайшли притулок».
«Таким чином, — стверджує письменник, — Провидіння привело мене до Люрду. Про надзвичайну історію цього міста я мав тільки побіжні відомості».
Важко сказати, чи спадали на думку Верфеля слова Ісуса Христа з Євангелія про те, що у Христових учеників «і все волосся на голові перелічене», і що навіть горобець «не впаде на землю без волі Отця вашого» (див. Мт. 10, 29-31). Але як людина спостережлива він щонайменше знав, що існує щось більше за людину, що скеровує її життя навіть поміж воєнного хаосу.
Він продовжує: «Був тривожний час. Але для мене це був одночасно знаменний час, тому що я пізнав чудесну історію дівчинки Бернадетти Субіру й довідався про факти чудесних зцілень у Люрді. Одного дня я, обтяжений турботами, склав обітницю. “Якщо мені вдасться вижити і потрапити до Америки, — так я прирікав собі, — то першою моєю працею буде пісня про Бернадетту”».
«Цією книгою я виконую свою обітницю. Епічний спів у нашу епоху може прийняти тільки форму роману. “Пісня Бернадетти”— це роман, але не фікція. Недовірливий читач може запитати: “А що тут правда? Що вигадано?” Я даю відповідь: “Всі випадки, які згадуються в цій книжці, правдиві. Їх правдивість ствердили вірогідними свідченнями приятелі, вороги й байдужі спостерігачі”».
Верфель наголошує: «Я відважився співати пісню про Бернадетту, хоч я не католик, а єврей. Відвагу цьому чину дала мені моя несвідома обітниця. Вже в ті дні, коли я писав перші рядки, я присяг собі завжди й усюди прославляти своїми творами Божественну таємницю й людську святість, — незважаючи на добу, яка з глумом, злістю й байдужістю відвертається від останніх вартостей нашого життя» (Лос-Анджелес, травень 1941 р., Франц Верфель).
Варто лише вдуматись у ці слова, щоб побачити, наскільки вони злободенні для більшості з нас сьогодні. Невже знову наступила ця сама Їхня «година й власть темряви» (Лк. 22, 53). А якщо й так, то наскільки ж своєчасними є слова Верфеля, що в таку пору варто «завжди й усюди прославляти… Божественну таємницю й людську святість». Чим густіша темрява, тим більша потреба в світлі. У всіх цих обставинах втішає те, що світло нікуди й ніколи не зникає, однак його проміння не досягає нас лише тоді, коли вікна нашої душі та дзеркала нашого оточення є забрудненими, опльованими, а то й залитими кров’ю. І тому все, що нам потрібно – це змити бруд та кров, і світло засяє, тепло повернеться, чистота запанує.
У 1956 році перекладач «Пісні Бернадетти» українською Григорій Голіян у своєму передньому слові визнає талант Верфеля, як «доброго психолога». «Зокрема, вдалася йому як слід психологія святості — одна з найважчих проблем у світовій літературі», — пише він. «Бернадетина святість — не штучно-театральна (о, як актуальні ці слова в епоху пандемії селфі), а щира — могла розвинутись тільки в умовах повної внутрішньої волі, якій не страшний світ з його сваволею й духовною пустинею, з його неправдою й погонею за нікчемною славою, з його соціальними й національними експериментами…»
Перекладач Григорій Голіян цитує слова Папи Пія XII, який сказав: «Теперішні часи вимагають більше оборонців пером, ніж проповідників». Також він знаходить в книзі Верфеля «філософію серця, притаманну українській духовності». «Іншими словами, ми входимо в царство елементарної даності, або, ще іншими словами, зупиняємось при вірі, яка є не функцією душі, а самою душею». «Дійові особи його втору — не паперові манекени, а люди з “плоті й крові”. Всі вони мають свої гріхи й чесноти, свої дрібні турботи й великі державні плани». Я би сказав, вони такі ж як і ми. І Верфель, написавши цю книгу, на думку декого, виконав більше роботу репортера, ніж письменника, але оформив він її як художник. Тому, здається, що «Пісню Бернадетти» треба саме співати, слухати, споглядати, лише таким чином вона відкриває свої таємниці читачу, або й глядачу однойменного фільму, як це сталось з іншим німецьким євреєм — Яковом Гіршем.
Яків Гірш
Знайти інформацію про Якова Гріша складно, такі історії світові медіа не тиражують. Однак те, що пережив цей чоловік варте нашої уваги, оскільки саме після перегляду фільму «Пісня Бернадетти» його життя та погляди радикально змінилися. Варто зазначити, що Яків Гірш був правнуком відомого Самсона Рафаеля Гірша, якого вважають батьком сучасного ортодоксального юдаїзму. Сам же Яків народився у Ганновері в 1892. Інформацію про його життя для цієї статті значною мірою я почерпнув з матеріалу видання «Haaretz» — це єврейський, не християнський, сайт, однак оминути історії про навернення до християнства Якова Гірша вони теж не змогли.
До Сполучених Штатів Гірш емігрував в 1935-му році. Перед тим його знали в Німеччині як художника-експресіоніста, сценографа і журналіста, також він зарекомендував себе як єврейський письменник лівих поглядів. Гірш виступав проти націоналізму, антисемітизму, мілітаризму і звісно проти корумпованої та буржуазної Німеччини епохи кайзера Вільгельма ІІ. Його книгу «Кайзерівська погода» нацисти внесли до списку заборонених книг, і 10 травня 1933 року копії роману були кинуті у сумнозвісне багаття книг на берлінській Опернплац.
У дитинстві Яків Гірш розчарувався в юдаїзмі та порвав з ним. Це, до речі, було непоодиноким явищем поміж молодими європейськими юдеями початку XX ст. Яків вирішив, що релігію йому замінить мистецтво, яке він назвав «шляхом до свободи» від пут релігійного формалізму та буржуазної моралі. Це ще одна ознака того часу — повальна «лівизна» у поглядах бунтарів. Тому зовсім не дивно, що після Першої світової війни, яку Гірш пережив відносно спокійно, несучи за станом здоров’я службу на авіабазі в тилу, він став активним членом різних авангардних та радикальних лівих рухів. Зокрема, розробляв політичні плакати для Німецької комуністичної партії та Марксистсько-революційної Ліги Спартака.
Однак перейдемо відразу до його перебування в Штатах, де і відбулися події, які становлять для нас інтерес, а саме – до його навернення в християнство, і яким чином на це вплинув фільм, знятий за романом Франца Верфеля «Пісня Бернадетти».
Прибувши в середині 1930-х до США, Яків Гірш спочатку сподівався стати голлівудським сценаристом, але коли це не вдалося, він став театральним кінокритиком. Йому важко було звести кінці з кінцями та утримувати дружину й сина, тому Гірш погоджувався на різні роботи: поденним робітником на текстильну фабрику, швейцаром у медичній клініці…
Фінансове становище Гірша покращилося в 1942 році, коли він знайшов цивільну роботу в Управлінні цензури воєнного часу, де йому було доручено читати листування німецьких військовополонених. До речі, цього ж року розпався його другий шлюб.
Якраз на той час у Якова помер його брат-близнюк — Готфрід, який був ідейним сіоністом, так, що навіть переїхав жити в Палестину. Яків знав, що попри свою глибоку ідейність його брат був у глибокому песимізмі та непереборній самотності. Тож смерть Готфріда у 52 роки так вразила Якова, що він втратив свідомість і його госпіталізували. Якову діагностували тяжку легеневу інфекцію в поєднанні з серцевим нападом.
Якраз тут ми і підходимо до містичного переживання Якова Гірша, яке сталось з ним під час однієї з перших ночей у лікарні. Справа в тому, що перед тим, як звалитися з ніг, Яків відвідав у Нью-Йорку прем’єру фільму про Бернадетту. Його настільки захопила ця історія, що він неодноразово ходив до кінотеатру аби переглянути цю стрічку знову і знову.
І вже перебуваючи на лікарняному ліжку Гірш пережив «видіння Бернадетти». Це спричинило до повної переміни в його свідомості: «Я зрозумів, що справжній Бог – це не караючий Єгова, а прощаючий Христос», – написав він.
В єврейському виданні Haaretz реакцію на досвід Якова описали так: «Опис Гіршем містичного відвідування святої Бернадетти – або, точніше, її кінематографічного зображення акторкою Дженніфер Джонс – викликав чимало здивування серед більш скептично налаштованих читачів мемуарів. Колишні колеги Гірша з Aufbau, німецько-єврейського тижневика, що видається в Нью-Йорку, нещадно насміхалися з нього за те, що він приписав своє духовне прозріння голлівудському хіту. Навіть Томас Манн, який високо оцінив книгу в приватному листі до Гірша, додав, що центральна роль католицької святої в його духовному перетворенні видається несумісною з тим фактом, що він навернувся до протестантизму».
І, здається, Томас Манн був правий. Однак для рішення Якова на користь однієї з протестантських церков є пояснення. У цьому випадку свою роль відіграв звичайний людський фактор. Бернадетта була на екрані, а поруч виявився пресвітеріанський служитель.
Відчужений від інших єврейських вигнанців у Нью-Йорку, Гірш описує, як він знайшов спільну мову з пастором Фредеріком Фореллом, німецько-єврейським новонаверненим родом з Бреслау. Форелл почав відвідувати Гірша в лікарні та продовжував регулярно розмовляти з ним після його виписки. Форелл охрестив Гірша в пресвітеріанській церкві у Верхньому Вест-Сайді у Страсну п’ятницю 1945 року. Гірш пізніше згадує: «Коли я відчув краплі води на своєму чолі, я зрозумів, що моє життя набуло нового сенсу. Я дійшов до кінця довгої подорожі… коли пастор Форелл запитав мене, як я себе почуваю, я відповів: “Не думаю, що я коли-небудь був кращим євреєм, ніж сьогодні!”».
У книзі «Повернення до Бога» Гірш так описує своїх співвітчизників-емігрантів: «У гостьовому будинку жив колишній лікар, колишній адвокат, колись успішний торговець з усіма притаманними йому рисами. Вони та їхні дружини ніколи не усвідомлювали, що їхнє вигнання було покаранням. Вони не були особисто винними, але, мабуть, була вина, за яку вони мали спокутувати. Ці емігранти були сповнені ненависті та люті до своєї колишньої батьківщини (йдеться про Німеччину). Вони сподівалися на рішуче знищення своїх ворогів, але в їхньому бутті не було жодного позитивного елементу. Вони навіть не могли осягнути той факт, що їхнє існування було суто негативним».
Гірш вважав, що євреї несуть частину відповідальності за те як почали до них ставитись німці. Також він звернув увагу на історію юдеїв впродовж їхньої сторії, після того, як більшість із них відкинули Ісуса Христа як свого Месію. В логіці Якова Гірша все мало свою причину і наслідок, і для нього вони були очевидними. Тому він закликав євреїв замінити ненависть до німців наверненням до Христа: покаянням за свої провини та прощенням злочинів вчинених проти них. Така позиція ще й в перші роки після Другої світової війни багатьом не подобалась. Дехто навіть сприймав її як антисемітизм та виправдання Голокосту. Критики Гірша зазвичай не брали до уваги ані богословського, ані соціологічного підґрунтя поглядів Якова Гірша. А християнський сіонізм в Штатах на той час ще не мав такої політичної ваги, як сьогодні.
У серпні 1945-го року 53-річний Гірш повернувся в окуповану американцями частину Німеччини. Після повернення він опублікував мемуари під назвою «Повернення до Бога: листи до мого сина». Це була серія із 30 листів до його 14-річного сина Ральфа, в яких Яків Гірш розповів про основні етапи свого життя, починаючи з часів свого виховання в ортодоксальному юдаїзмі і закінчуючи своїм наверненням до християнства в 1945 році у Другій Пресвітеріанській церкві Нью-Йорка. Книга сподобалась німецькому читачу, однак до своєї смерті в 1952 році Гірш більше нічого видати не зміг.
Що стало причиною цього, сказати складно, але здається, що зеленого світла у літературному світі повоєнної Німеччини він не отримав тому, що опинився в положенні свого поміж чужими і чужого поміж своїми. Щойно переможені німці не палали любов’ю до євреїв, а самі юдеї не могли простити потомку Шимшона Рафаеля Гірша переходу в християнство. Але з тим ще було «пів біди»: особливо неприємним для багатьох юдеїв була позиція Якова Гірша щодо причин Шоа (того, що ми звикли називати Голокостом).
В останньому листі мемуарів Гірш пише: «Я відчув необхідність спасіння, до якого прагне кожен єврей. Завіт Мойсея дає лише Закон, а не спокуту. Єврей недбало пройшов повз постать Викупителя; насправді, він віддав Христа на смерть. Цей проклятий шлях єврея від хреста на Голгофі до газової камери в Освенцимі має закінчитися».
Іншими словами, єдиний порятунок євреїв як народу, у новій свідомості Гірша, полягав у їхньому наверненні до християнства. Чи вважати це антисемітизмом, залежить від того, хто даватиме відповідь на це запитання. Очевидно, що Яків Гірш не вважав себе антисемітом, навпаки, він радів тим, що знайшов відповідь на болюче та надскладне запитання, яке впродовж багатьох поколінь мучило його предків: яким чином єврейський народ може бути врятований? Але для тих, хто сповідує сучасний талмудичний юдаїзм, така позиція, звичайно ж, була категорично неприйнятна.
У 1951 році, за рік до смерті, він написав другу: «Мене повністю ігнорують усі видавництва, радіостанції та газети, як і в 1933 році». Гірш помер у липні 1952 року, через місяць після того, як йому було відновлено німецьке громадянство.
Франц, Яків, Бернадетта
Духовний досвід Франца Верфеля і Якова Гірша у чомусь подібний і різний водночас. Проте є одне «але». Обидва письменники, обидва євреї, обидва не католики, але їх об’єднала дівчина з Люрду, що народилася в зубожілій сім’ї, померла в 35 років, і яка порівнювала себе з мітлою, яку господиня ставить в куток після того, як вона вже не потрібна.
Саме Бернадетта стала для Франца і Якова тим місячним сяйвом, яке в темні часи нагадало їм про Сонце Правди — Христа. Яків пішов за тим Світлом трохи далі, щодо Франца ми не знаємо: офіційно він помер нехристиянином, але щось підказує, що в останні хвилини свого життя Франц Верфель і Яків Гірш — юдей і протестант – зустрілися поглядами біля святої католицької монахині, заслухаючись в її небесну пісню — Пісню Бернадетти.
P.S. Згідно деяких свідчень, Франс Верфель все ж таки навернувся на католицьку віру.
Підготував Андрій Толстой
Також читайте: «Для Неба я зроблю все»: Гетсиманія та Голгофа святої Бернадетти Субіру
«Я — Непорочне Зачаття»: Що трапилось у Люрді на Благовіщення 1858 року
Богородиця, яка об’являє Правду
Повязані записи
