6 листопада 2016 року відбулася загальноміська молитва-вервиця, яку організувало духовенство Львівської Митрополії УГКЦ. Очолив молитву Митрополит Львівський Ігор (Возьняк) у співслужінні єпископів-помічників – Преосвященних Владик Венедикта (Алексійчука) та Володимира (Груци). Варто сказати, що таку акцію проводять вже другий рік поспіль. Як і торік, так і сьогодні спільна вервиця об’єднувала вірних у молитві за Україну, припинення війни на сході, а також була своєрідною підтримкою для тих, хто переживав події Революції Гідності, опісля продовжив свою чесну боротьбу за Правду і Справедливість на українських східних фронтах, для родин загиблих новітніх Героїв. Тема цьогорічних молитовних намірень – за Героїв Милосердя, що є своєрідним штрих-пунктиром завершення Року Божого Милосердя у Католицькій Церкві.
Майдан як Тавор молитви
Під час кожної із молитовних акцій мені подобається йти у гущі молільників, адже тут найкраще можна відчути атмосферу ходи. І хоч з неба безперестанно лив дощ, це не зупинило львів’ян зібратися чисельно на молитву. В одній руці – парасолька, в іншій – вервиця: у когось звичайна – дерев’яна, у когось – пластмасова, у когось – білосніжно-коралова, мабуть, привезена з Риму, Люрду, Меджугор’є, Святої Землі… Кожен прийшов зі своїми проханнями і намірами, принісши індивідуальний тягар провин, гріхів, звернень. І ось у гущі паломників можна бачити різних людей – військових, священиків, монашество, молодь, родини, людей поважного і середнього віку. Всі вони прийшли помолитись за Україну. Під час молитви першої десятки зачитують вірш про згорьовану матір, яка втратила сина на Майдані. Жінки витирають сльози… «Не ридай наді мною, Мати, бо воскресну». У вухах – тиша плачу, а у серці – ніби міріади голосів хлопців, які телефонують до мам, коханих, друзів з Інститутської, біля Жовтневого, на Грушевського. За мить їх проб’є куля снайпера, за кілька днів – їхні домовини кружлятимуть Майданом, за кілька тижнів – ми збережемо їхні світлі обличчя у стендах та плакатах. Вони – Герої Небесної Сотні, чи не перша крапля в українському «Червоному морі» Революції Гідності. Майдан став плацдармом і відліком нового часу, зовсім іншої матриці, нового Тавору.
Пригадую, як напочатку лютого 2014 року мені приснився сон. Це якраз було за тиждень-два до жахливих розстрілів. Пустий храм, я одна, прямую до тетраподу. На ньому – страсна ікона Спасителя. Уві сні я дивуюся, чому поклали саме цю ікону, адже до Великого посту ще трохи часу. Далі щось провадить мене до святилища, зупиняюсь, оскільки розумію, що мені, як жінці, не можна йти туди. Хтось прочиняє дияконські двері, а звідти – яскраве і сліпуче проміння. Сон закінчився. Для мене тоді це було свідченням, що випробування не завершаться, що шлях до Голгофи тільки-но розпочався. Попереду були справді важкі для країни дні, повні скорботи, розпачу і сліз – розстріли на Майдані, вбивства, мародерства, анексія Криму, нарешті – вбивства наших солдатів на сході. Проте цей сон для мене був живим свідченням того, що Бог є з нами і був завжди.
Так і під час цієї молитовної ходи, у гущі паломників, відчувалася присутність Бога. Це був свій такий домашній маленький Тавор, впродовж підняття на вершину якого кожен наближувався до Бога, відчував Його присутність, подібно до апостолів з євангельської розповіді. Паломники присвячували десятки вервиці у молитві за волонтерів, медиків, капеланів, військових, загиблих, їхні родини. І ця чисельна молитва під дощем ще раз засвідчила про те, що Героєм Милосердя є кожен із нас.
«Дощ падає, а діти – ростуть»
Впродовж молитовної ходи мені чомусь пригадалися слова вже сьогодні святого Івана Павла ІІ під час візиту до Львова. Тоді також була неймовірна злива, але містяни, не зважаючи на дощ, зібралися, аби слухати слово Папи. Тоді ж його Святість сказав про дітей, які «ростуть під дощем», це була метафора нового покоління християн, нового зерна і ґрунту.
Особливо під час загальноміської вервиці миряни зверталися з проханнями до Божої Матері, на завершення Митрополит Ігор прочитав уривок із історії про об’явлення Богоматері у Фатімі трьом дітям-пастушкам. Нагадаємо, що наступного року виповнюється сторіччя з часу з’ви Марії та її попереджень людству про навернення грішників. У цій історії також згадували про святого Папу Івана Павла ІІ, а саме – про замах на його життя і можливе потирання рук з приводу смерті. Проте, що неможливе у людей, у Бога – завжди можливе. Добро завжди перемагає зло, а правда завжди зверху. У Фатімі Богородиця закликала дітей повідомити про те, що навернення без очищення гріхів – неможливе. Війни ніколи не припиняться, якщо людство дозволить «розмножувати» нечисть через власні провини. Молитва впродовж загальноміської вервиці була також закликом до очищення, зміни у собі, віддання жертви. Бо без очищення власного серця, нічого не зможемо зробити для народу, бо нічим не відрізнятимемось від морально спустошених людей, які беруть у полон, чинять розбій чи позбавляють життя іншого.
І хоч падав дощ, та у цій вчорашній молитві «росли діти», Божі діти, з серцями, повними віри і нових сил, здатних чинити милосердя.
Юліана Лавриш
Фото – Мирослав Пархомик
Повязані записи
