Ось сиджу я, Господи, й дивлюсь на твої гори. Їхні спини на видноколі, здається, підпирають небеса, а там ген-ген далеко вдалині зовсім з ними зливаються воєдино. Уявляю Тебе, Боже, художником. Ось Ти сидиш, перед Тобою чисте полотно, яке потім назвуть Землею. Ти усміхається й радишся з іншими особами, з чого ж то почати…
Святий Дух ширяє над просторами білого аркуша й Твоя рука вмочує пензля у зелену фарбу. Проводиш по полотні з таким трепетом і ніжністю, щоб не замастити інші частинки малюнку. З-під пензля постають хребти українських гір.
Ти видовжуєш тіні. Гори ростуть, мужніють, напинаються над рівнинами, неначе вітрила. Ти вмочуєш пензля ще раз. Ось з’являються зелено-жовті клаптики полонин й білий туман біля гірських підніж. А тоді Ти вдихаєш в них життя, й вони починають парувати.
Уявляю Тебе, Боже, як художника. Ти вмиваєш руки від зелено-білої фарби й відкладаєш пензля. Вдивляєшся й у свій малюнок, а тоді руками розфарбовуєш простір над горами блакиттю небес, зодягаєш гори у сонячне світло, немов у блискучі шати; стираєш усе й зафарбовуєш це ж місце темно-синьою фарбою… І настає ніч. У горах вона прекрасна, як і день.
Береш у руки іншого пензля і вмочуєш його у срібло. Крапельки спадають на синьо-темне полотно неба, і зливаються, і танцюють, і скупчуються, і народжуються сузір’я. А я потім здіймаю голову ввись й дивлюсь на зорі. «Немовби хтось срібло розлив», – думається мені.
Святий Дух літає над Твоїм полотном, й на зелені засріблюється роса. Твоя вміла рука дофарбовує карпатські річки, озера, потічки й джерела. Вони гуркочуть, сміються, лунають, як переспів дзвіночків… Ти ж бо мусиш подбати про майбутніх мандрівників й Твоя рука виводить на горах дерева, які даруватимуть прохолоду. Ти вимальовуєш різноманітні квіти, кущі й чагарники. Даруєш їх для нашої дитячої цікавості, щоб ми досліджували.
То тут, то там ґудзичками розсипаються фіолетові дзвіночки, білі ромашки, які хтось збиратиме для своєї мами, сестри, коханої… Потім, Боже, я сидітиму на полонині й вдивлятимусь у хребти наших гір й буду думати: «Як же нам Тобі за це все дякувати? Якою має ж бути подячна молитва?». І з глибини душі й легень виривається подих – подих, який завжди має бути Тобі на славу. Кожний мій подих має бути на славу Тобі. І Твоєму Творінню.
Ти закінчуєш свій малюнок. Полотно більше не біле. На ньому в деталях розписаний наш світ. Ти береш мене за руку й приводиш до ось цієї полонини. Я сиджу, широко розплющивши очі й уявляю Тебе художником. Дякую.
Підготувала Ольга-Марія Гнип
Повязані записи
