Часто у нашому житті ми здатні осуджувати та обговорювати людей, говорити, що вони живуть не так, як ми; незвичним стилем життя, а отже — вони не такі, інші! Для багатьох батьків, коли їхня дитина вирішує піти до монастиря і стати ченцем чи черницею, такий вибір є плачевний і неприйнятний. Проте важливо долати стереотипи і розглядати монашество не як кару, а як особливий Дар від Господа. Ігумен Маркіан (Каюмов) — молода і цікава людина, яка обрала інший шлях, ніж його ровесники. У нього чимало щоденних обов’язків, де крім молитви, – головування прес-службою Львівської єпархії УПЦ, робота з молоддю та паствою й опіка монастирями. Попри величезну зайнятість, отець завжди усміхнений і повний позитиву. Його рецепт радості — у нашій розмові для Духовної величі Львова.
– Сучасна людина сьогодні живе в атмосфері «шуму» – ритм життя, технологічні можливості, спокуси підмінної свободи. Отче, як правильно розпізнати покликання у своєму житті? Як почути голос Бога у багатоголоссі інших звуків?
– Ви дуже правильно підмітили про сучасне бачення поняття «свободи»! Сьогодні часто свободу асоціюють зі вседозволеністю і безвідповідальністю – дійсно відбулася підміна істинного поняття. Господь створив людину вільною від влади гріха – в цьому і полягає справжня свобода особистості. Сучасне наше розуміння свободи слід ліпше називати одержимістю. Гріх, який проникає у життя людини поневолює її і створює оманливе почуття свободи, яке дуже схоже до вільного падіння – коли ми падаємо з великої висоти – ми теж вільні, але в падінні є одна закономірність – воно закінчується тоді, коли ми долітаємо до кінця прірви. Так і в духовному житті людини, яке характеризує життєвий шлях. Молода людина повинна чітко усвідомити, до якої свободи вона хоче наблизитися. 
Моя мама завжди мене вчила: «Як постелиш – так і виспишся». Ці слова я завжди переадресовую молоді, з якою маю нагоду спілкуватися постійно. Якщо ми будуємо фундамент свого життя на основі одержимості, безвідповідальності, потуранні своїм пристрастям, то і життя котиться в ту прірву, в яку з часом падаємо. Якщо ж ми усвідомлюємо бажання бути вільними у своєму виборі, позбавленому від влади гріха, то і життя наближається до Богом заповіданої свободи, яку ми можемо зберегти лише у Христі! Відповідно до Морального Закону Божого, що передбачає всюдисущу руку Господа, яка береже нашу свободу і направляє на той шлях, який є приготованим для кожного з нас. Від нас потрібно не багато – трохи зусиль з визначення наших пріоритетів, зосередженість і довіра Богові.
– В одній із розмов для нашого сайту Ви говорили про те, що в основному до покликання спричинилася ваша бабуся, яка привила Вам любов до Церкви, тому покликання до священства виникло само собою. Що спонукало Вас стати все-таки монахом і обрати саме такий стан?
– В умовах самовдосконалення, пошуках можливості бути ближчим до Бога, кожна людина відчуває той стан, в якому шлях Богопізнання є природним. У певний етап мого життя я усвідомив, що моє служіння вимагає самозречення. Людині сімейній повноцінно йти таким шляхом неможливо, оскільки покладається відповідальність за другу половинку, дітей… У випадку, коли людина приймає монаший постриг – вона відрікається від свого «я», і все життя присвячує навколишнім людям і власному усамітненню, в якому найкраще розпізнається Творець і Його воля. Дійсно, моя бабця заклала в мою свідомістю найбільшу чесноту – любов до Церкви, проте лише усвідомлення Церкви як Містичного Тіла Христового приводить до таких вирішальних і, можливо навіть, радикальних кроків в житті. Причетність до Тіла Христового – Святої Церкви, приносить людині найбільшу радість. Людина – це не просто творіння, це учасник таємниці спасіння – що в нашому житті ще приносить стільки надії й радості? 
Нічого – бо все, що нас оточує тлінне! Тому і чернече життя – це постійна радість від надії наближення до Небесного Отця. І скажу чесно – це дійсно відчувається кожного дня. Мені шкода людей, які відчувають протилежні почуття – залишеність Богом або аморфність у стосунках з Господом. Таке життя втрачає сенс, а людина перестає бути особистістю. Шлях примирення з Богом приносить в життя людини і радість, і надію, і інші моральні чесноти.
– Отче, Вам всього 25 років. Дуже часто у середовищі молодих людей, коли ти заявляєш про те, що хочеш стати монахом, на тебе дивляться, ніби на «білу ворону». Як Ваші світські друзі сприйняли цей вибір?
– Скажу чесно – багато хто досі не зрозумів, що я наробив (Усміхається — Ю.Л.). Вони досі мене розпитують як і що, ким тепер я є, і що все це означає – я радію, бо хоча б так вони дізнаються про монашество, про Церкву і головне – про Бога. Коли ти шукаєш примирення з Богом, відносини із людьми – чи то друзі, чи то вороги, стають іншими, кращими. Мені навпаки приємно бачитися і спілкуватися з друзями, які за звичаєм досі мене називають Маратом – наше спілкування переросло у якісно кращі стосунки. А якщо для когось я і став білою вороною – теж добре – хай буде для них урок, що людина повинна бути особистістю, а не жити стадними рефлексами (Усміхається — Ю.Л.).
– На початку серпня цього року Ви прийняли малу схиму, а отже остаточно обрали для себе монаший стиль життя. Які були відчуття?
– Під час першого постригу – рясофорного, коли я став іноком (перший щабель чернецтва), я відчував певний страх перед незвіданим. Коли ж я прийняв малу схиму або мантію (другий щабель з присягою у вічних обітницях) я відчував більше радості. На це вплинуло моє паломництво до Афону, де я мав нагоду пожити в обителі Ватопед, поспілкуватися з афонськими монахами, які є взірцями чернечого подвигу. Особливо мене вразило спілкування з ігуменом обителі – отцем Єфремом – без сумніву особливою людиною! Це переповнені очі любові і радості. Твердість у вірі та відданість молитві. Коли під час мого останнього постригу хор заспівав тропар «Обійми Отця…», я глянув на ікону Спасителя і про себе промовив: «Господи, я йду до Тебе»! Моє серце наповнилось теплом і я наче справді відчув ті обійми Отця, наблизитися до Якого є найбільшим щастям. Увінчався мій чин постригу тим, що восприємником (хресним батьком) в чернецтві став наш владика Філарет, який дійсно в житті став для мене батьком.
– Інколи, коли ми намагаємося змоделювати образ монаха у нашій свідомості, то стандартно думаємо про аскезу, відмежування від суєти, консервативність. Тим не менше Вас можна назвати «світським» монахом – активно користуєтесь соціальними мережами, відвідуєте різні заходи, слухаєте музику і переглядаєте фільми. Можливо, нам варто оновити образ монашества? Яким, на Ваш погляд, має бути монах у сучасному світі?
– Оновлювати нічого не потрібно (Усміхається — Ю.Л). Так, мій основний послух спрямовує мене йти в ногу з часом. Спілкування з молоддю вимагає бути актуальним і цікавим, з пресою — обізнаним та інтерактивним, з органами влади — переконливим і обізнаним у сфері закону, новітніх течіях та викликах сучасності. Я б не назвав це подвигом, а більше випробовуванням. Певним Промислом Господнім аби перевірити наскільки я зможу в умовах світського життя примножити свій духовний досвід, не розгубити усвідомлення головного покликання монаха – молитву, почуття покаяння та примирення з Творцем. Відверто кажучи, монаху в монастирі легше зберегти ці чесноти, але коли Господь покладає такий послух, то слід з радістю братися за нього. Але дивлячись на такий різновид монашества розумієш істину, що монах не від світу, а для світу.
– У свідомості багатьох монашество асоціюється із пасивним способом життя — мовляв, зачинилися у монастирі, відгородилися від світу та суспільства. Наскільки монаший стан є суспільно корисним?
– Не таємниця, що віруючі люди з особливим трепетом відносяться до монахів. І це виправдано. Життя людини часто схоже на крос – людина постійно кудись біжить, щось не встигає, за клопотами не має часу зупинитися і належно переосмислити пріоритети в житті. Тому спілкування з монахами людям приносить наче особливий свіжий ковток повітря – це порада, яка зосереджена на житті у злагоді з Творцем, це мудре вчасне слово – оскільки монах все своє життя зосереджує власний погляд не на світ тлінний, а на життя вічне і його слово чи підтримка завжди актуальна. Ну і головним чином монах завжди підтримає людину своєю молитвою, що дуже важливо!
– А як зазвичай виглядає Ваш день, тобто день життя монаха?
– Зазвичай таке питання виглядає дуже особистим, особливо для ченця. Мій звичний день буває настільки різноманітним, що звичним його і назвати важко (Усміхається — Ю.Л). Буває більш вільний день, коли я маю можливість більше часу приділити молитві, буває день, коли зранку і до вечора доводиться проводити час в оточенні різних цікавих людей на офіційних заходах, спілкуванні з потребуючими за чашкою кави в місті або в кабінеті. Дуже люблю, коли день розпочинається з Богослужіння, особливо полюбляю їздити на парафії, де зустрічаюсь з новими людьми, маю нагоду поспілкуватися з духовенством, і що найголовніше розділити з ними спільну Євхаристійну чашу. Коли не служу – день розпочинаю з соціальних мереж, щоб відразу мати свіжу картинку сучасності, поглядів знайомих та свіжих подій!
– І наостанок, отче, хотіла б попросити Вас виділити 5 характеристик монашого стану, які наповнюють життя радістю?
– Покаяння, молитва, примирення, любов та послух. Здавалося б нічого нового, але для монаха ці характеристики є особливими, власне вдосконалюючись в них, душу наповнює справжнє відчуття радості від надії у наближенні до Господа. Проте, в мене ще досить мізерний досвід у чернечому житті і я гадаю, що колись ми поспілкуємося, і я розповім Вам набагато більше і цікавіше 🙂
Розмовляла Юліана Лавриш
Повязані записи
