Єрм. Аліпій (Федун) на хвилях “Радіо Воскресіння” детально пояснив про те, яким має бути покаяння, згідно з 5-тим Словом “Ліствиці” св. Івана Ліствичника, яке він присвятив саме темі покаяння. Пропонуємо Вам короткі і влучні тези про покаяння, тим паче, що наближається Великий піст, коли ця тема буде особливо актуальною.
Покаяння — це “повернення до Бога”, коли цілковито змінюємо напрямок життя.
Іван Ліствичник каже, що коли хтось навіть не впав і не кається, то не має такої сміливості перед Богом як ті, що впали, але щиро каються. Якщо ми повернемося до Святого Письма, то у єврейській традиції слово “покаяння” означає “змінити напрямок життя”. Дійсно, навернення людини – це є повернутися до Бога, напрямок свого життя скерувати до Бога. Бо якщо ми йдемо шляхом гріха, то ми можемо втратити Вічне Спасіння, до Вічної погибелі дійти. Коли людина свідомо живе у грісі, то вона не може одночасно жити у грісі і жити з Богом. У такому випадку конкретне покаяння неодмінно треба пройти. Втім, напевно, частина з нас вже своє життя переосмислила і зробила покаяння, навернення. Що ж тоді далі робити? Перестати каятися і втішатися тим,що ми прийшли до Бога? Святі Отці нам відповідають, що каятися треба всім: і молодим, і старшим, ціле життя. Кажуть, що молодим треба каятися, коли їхні пристрасті збуджуються, старим, коли із своїми гріховними звичками, чи лінивством. Але кожен має з чим боротися.
Покаяння поглиблює нашу віру
Жодна людина не може сказати: я вже покаявся, осягнув ціль єднання з Господом і мені вже достатньо. Це може бути великим самообманом, коли людина може зупинитися і перестати зростати,а навіть деградувати. Наше покаяння пов’язане з нашою вірою. Як ми каємося,шкодуємо за свої вчинки, тоді віра наша прогресує, поглиблюється. Покаяння поглиблює нашу віру.
З грецької мови покаяння перекладається як “зміна мислення”. Бо часто вчинки можуть бути більш-менш у руслі Божих Заповідей, але наше мислення може цьому не відповідати. Тому, варто змінювати наше мислення. Часто наше мислення провокує наші вчинки. Як ми думаємо, так і чинимо. Тому, тут ми переходимо вже до глибшого змісту покаяння, коли ми можемо змінювати мислення. І його потрібно змінювати.
Треба вчитися думати як Ісус
Св. апостол Павло каже: “плекайте ті самі думки, які були у Христі Ісусі”. Тобто, він заохочує нас думати так, як думав Ісус. Для цього ми можемо відкрити Святе Письмо і довідатися як Ісус думав, як Він думав про інших людей, про світ, про гріх, про життя, про майбутнє. Ми це все можемо прочитати і воплочувати у своєму житті. Це і буде покаянням, це буде зміна життя і переміна мислення. Можемо звернутися ще до глибшого грецького терміну, яке нам опише покаяння, це преображення. “Метаморфозіс” – зміна форми. Ісус Христос у момент преображення, будучи людиною, не змінив людське тіло, але присутні побачили, як воно засяяло Божим світлом. Як навіть одежа Його була просвітлена Божим світлом, Його лице засяяло. Це добре описано у Євангеліях, коли люди побачили просякнутого світлом Ісуса Христа. Тобто, Боже світло, яке було у Ньому приховане, виявляється. Це також певний образ покаяння. Коли ми змінюємо наші вчинки, мислення, а здається, що ще можна змінити? Бог змінює нас, преображує, перемінює. Боже світло починає сяяти у наших вчинках, думках, поведінці, коли людина постійно навертається до Бога. Поняття покаяння має дуже широкий і глибокий вимір на все життя. Воно не повинне було б мати для нас такого сумного відбитку, який дуже часто ми з покаянням повязуємо. Що це понуре, темне відчуття. Може, якийсь момент, коли ми задумуємося над своїм гріховним життям. Буде призадума.
Коли ми приходимо до Господа, має прийти і радість.
Від того, що ми Бога відшукали. Бо ціль покаяння – відшукати Бога.
Святий Іван Ліствичник говорить, що покаяння — це віднова Хрещення.
Ми, які удостоїлися Хрещення, які отримали повноту Божої благодаті, хоча, звісно, з часом її розтрачуємо, губимо. Але Церква каже, що навіть коли ми тяжкий смертний гріх вчинили нове Хрещення нам непотрібне. Треба покаятися. Благодать Хрещення живе у глибині нашої душі, вона незнищенна. І через покаяння треба її повернути. У тому розумінні, щоб вона знову заблищала у нашій душі. Просто щиро сказати Богові: перепрошую, я був неправий, я шкодую, що зробив це зло перед Тобою і перед собою. Покаятися і Бог простить. Це є віднова Хрещення. Скільки можна відновлювати Хрещення через покаяння? Протягом цілого нашого життя.
Іван Ліствичник каже, що покаяння — це завіт з Богом про виправлення нашого життя.
З нашого боку, ми маємо зобов’язання і Господь, зі свого боку, також складає зобов’язання. Господь завжди вірний, Він обіцяє нам любов, обіцяє нам своє Царство. Він не підставить нас. Навіть у форсмажорних обставинах. Що буде з нашого боку — залежить лише від нас. Пам’ятаймо, що справжнє покаяння —це є щире покаяння. Це не так, що ми перепросили Господа і йдемо собі далі грішити, бо так звикли. Бог довіряє нам. Він каже, що ми маємо достатньо сил, звичайно, з Його допомогою, Його поміччю. Він довіряє нам, що ми можемо це зробити, ми здатні це зробити. Ми можемо виправити своє життя. Але чи ми хочемо? Це питання кожен з нас має собі ставити. Можемо не мати настрою, чи відчувати знеохочення на цій дорозі покаяння. Але необхідно відшукати у собі сили йти далі на цьому шляху. Де брати сили? У Божій благодаті, Божій ласці. І її ніколи нам не буде бракувати. Св. Іван Ліствичник каже, що справжнє покаяння – це донька надії і відкидання відчаю. Відчай – це протилежна сторона до покаяння. Хто падає у відчай, сам себе губить. Бо немає більшого милосердя, ніж у Бога. Хто дозволяє собі впасти у відчай і жити у ньому, сам себе губить.
Одним є смирення каянника у перенесенні зневаг. Іншим є у відчутті докорів совісті за свої гріхи. Буває, що ми стараємося жити правильним життям, не сваримося із ближніми, але наше сумління нам підказує, що ми щось сказали поганого поза очі, когось засуджували.
Сумління – це добрий сторож нашого духовного життя.
Це таке “Боже око”, яке каже, що ми зробили щось недобре. Святі люди завжди дуже легко вибачаються, перепрошують. Покаяння веде нас до смирення.
Коли ми грішимо, то втрачаємо радість.
Кожен гріх дає нам фальшиву радість. Якщо приходить якийсь смуток і людина стає депресивною – це є знак гріха. І добре, коли ми ще зауважуємо у своїй душі цей порух. Це симптоми духовної хвороби. Іван Ліствичник каже, що якщо ми впали у гріх, то насамперед, поставаймо проти біса печалі. Бо він поставши під час нашої молитви і прагне нас відірвати від неї. Коли ми відійшли від Бога, впали, відчули смуток, то нам може здатися, що Бог нас не любить. Але спокусник хоче зробити так, що ми у цьому смутку постійно перебували, заблокувати нам дорогу тим смутком. Також зробити нас зосередженими на собі. Також Іван Ліствичник каже: “Не впадай у відчай,навіть якщо щодня падаєш. Не відступай від шляху Божого, але мужньо стій”. Перед нашим падінням біси показують нам Бога чоловіколюбним, а після падіння – жорстоким. І у той момент нам треба наважитися прийти до Господа. Сказати: “Господи, таке трапилося, але я визнаю, каюся, люблю”. І відбудеться примирення з Богом, відразу. Звичайно, якщо є потреба піти до Сповіді, ми підемо до Сповіді. Покаяння включає нашу регулярну Сповідь перед священником. Це не означає, що ми можемо виключити Сповідь.
Свята Тайна Сповіді — це є вершина покаяння.
Бо каятися можна протягом дня перепрошувати Господа, іспит сумління. Але вершиною того є насправді відпущення гріхів. У Святому Таїнстві Сповіді ми маємо гарантію, що Бог відпускає нам гріхи через священника. І Ісус дав своїм учням оту владу відпускати гріхи. І Сповідь має бути регулярна. Навіть, коли ми не допускаємося тяжких смертних гріхів, то добре сповідатися раз у місяць, чи два рази у місяць, чи хтось щотижня сповідається, залежно від того, яку має потребу. Сповідається із тих легших гріхів, повсякденних. Але ця Сповідь дає йому більшу благодать, укріплює його у дорозі до Бога. Тому, Сповідь – це вершина покаяння.
Той, хто багато кається — не буде осуджувати інших.
Хто плаче над собою – той не бачить, чи плаче інший, чи впав він і не буде судити. Також Іван Ліствичник каже, що треба стежити, чи наша совість не перестала звинувачувати нас, не через чистоту нашу, а ніби, втомившись. Ознака звільнення від гріхів полягає у тому, що людина завжди вважає себе боржником перед Богом. Насправді, не можемо ми так очиститися, щоб не мати зовсім гріхів. Тих легких, повсякденних наших прогрішень. Це неможливо. Великі святі також говорять про свої падіння. Класично, візьмемо апостола Павла, який молився і просив Бога, щоб Він забрав у нього “колючку в тілі”, проблему, яка його мучала. А Бог, що йому відповів на це? “Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила пізнається у твоєму безсиллі”. Бог не забрав йому ту колючку. Бо наші прогрішення, які трапляються, наші недосконалості, нас упокорюють. Вони є добрим моментом нашого смирення. Це не означає, що ми маємо погодитися на гріхи, ми маємо внутрішньо давати цьому відсіч, але ми можемо принести Богові покаяння, смирення. Тому, у тих легких гріхах є смирення. Ми бачимо через них свою слабкість, ясніше відчуваємо потребу Божої помочі і її здобуваємо та очікуємо. Ніхто, не пропаде у пеклі, ми можемо бути того певні. Через те, що він хотів спастися, але не зміг. Хто хоче спастися, той спасеться. Хіба, якщо зла воля людини противиться, то напевно тоді особа наражає себе на вічне прокляття. Але той, хто бореться, хто прагне спасіння, напевно спасеться. Той, хто бореться, іде шляхом покаяння. Тому, легкі падіння нехай нас не засмучують. Так як Іван Ліствичник каже: “Немає нічого рівного милості Божій”. І у сучасному світі, ми можемо бачити людей, які живуть покаянням, живуть за Христовими Заповідями, вміють легко прощати, подати руку ближньому і бачимо їхній постійний усміх – ознака духовного життя і можемо ними надихатися до переміни нашого життя.
Повязані записи
