ПРОВАДЬ МЕНЕ, БОЖЕ!
Спомини у чергову річницю складання вічних монаших обітів
Сьогодні виповнюється 22 роки з того дня, коли я склав перед Богом і Церквою вічні обіти, які монашою мовою зовуться Схимою. Було це 2 серпня 1998 року у Дорі, в сам храмовий празник монастирської обителі св. пророка Іллі.
У моїй біографії ця обитель з її маленькою дерев`яною церковцею, що була збудована у 1936 році для Студитів стараннями Іллі та Іванни Кокорудзів, назавжди залишиться особливим місцем. Саме тут я свідомо пізнав любов Бога до людини, саме тут я пізнав усю красу Христової Церкви, саме звідси розпочалося моє монаше покликання.
Можна навіть сказати, що коли б не та церковця і обитель Студитів у Дорі, то сьогодні я не знати б де був, а світ мав би менше клопоту з гуцулом, який став монахом. Бо монах, а ще й до того гуцул – то страшенна сила в Церкві. Недаремно кажуть у народі, що коли гуцул народився, то жид заплакав (вживаю термін «жид» у доброму розумінні, бо серед євреїв маю дуже багато приятелів).
Кожного року, коли наближається монастирське храмове свято у моїй рідній Дорі, я завжди намагаюся бути присутнім на ньому. Цього року з поважних причин я не зміг прибути до мого рідного гнізда, тому спомини минулого та їх осмислення стають ще більш яскравими.
Тому, хочу поділитися з усіма Вами моїми спогадами. Може комусь вони пригодяться, може комусь відкриють новий погляд на монаше покликання. Не знаю. У будь-якому випадку, я пишу, бо останні роки писання для мене є тією віддушиною, у якій знаходжу та пізнаю себе, відкриваю себе світові, а світ для себе, крокую моєю стежиною за Христом, яку обрав 1 липня 1994 року, а остаточно сказав Богові «Так» саме 2 серпня 1998 року.
Вперше, коли я познайомився з монахами, ніколи не думав, що стану монахом. До того ж отець Порфирій любив часто повторювати, що «з гуцула монаха не буде». Але, мабуть Господь Бог вміло пожартував з отцем Порфирієм. І з Гуцульщини, а особливо з Дори вже маємо не тільки одного монаха, але кількох: о. Теодора Мартинюка (тепер єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівський УГКЦ), бр. Валентина Рубаху, бр. Михайла Гнип’юка і я, який оце все пише. І це я тільки згадав Студитів! Вже не кажу про те, що з Дори походить о. Тадей Виксюк, ЧСВВ та с. Вартимея (Світлана) Гнип`юк.
А скільки є таких, що їх я не знаю! А скільки з Дори вийшло священників, монахів, монахинь! Дора на мапі Католицької Церкви є унікальною місцевиною, з якою вийшло аж три єпископи, один з яких є митрополитом Тернопільсько-Зборівським! Ось вони: владика Василь Семенюк, владика Василь Івасюк (правлячий архієрей Коломийської єпархії УГКЦ) та згадуваний вже мною владика Теодор Мартинюк. Воістину, благословенною є моя рідна Дора! Боже, нехай вийде з неї якнайбільше ревних покликань, які служитимуть на церковній і народній ниві!
Але, повернуся до моїх вічних обітів, про які згадую.
22 роки – у Божих очах є піщиною в океані, але у людському вимірі – це великий відрізок життя, життєвого досвіду. Що довелося пройти і пережити за усі ці роки – знає тільки один Бог! Але все було потрібно, щоб загартувати мене і моє покликання. У Біблії число 2 належить до так званих певних чисел. Для ствердження істини Христос вимагає двох свідків, Апостолів висилає на місію по двох, тощо. А що говорити вже про число 22!
Для мене особисто, особливо у цей день, воно є виразним підтвердженням того, що дорога монашого життя, на яку я колись ступив, є дорогою, на яку мене покликав Бог.
І у цей день я нічого іншого не прошу Бога, тільки одного: Поможи мені, Боже, витривати на ній до кінця, пронести до кінця свій хрест без нарікань! А коли впаду чи знеможу, підніми мене, адже і Ти, коли ніс свого хреста на Голгофу, падав. Стань для мене, Боже, Симоном Киринейським, особливо у час, коли поруч не буде нікого! Сьогодні, як 22 роки тому, я знову прилюдно хочу відповісти на Твій поклик «Так»!
Пригадую собі, коли вже Загальна Рада вирішила допустити мене і бр. Мирона Уніята до складання вічних обітів, треба було ще визначитися з місцем, де вони відбудуться. У тодішнього Ігумена о. Севастіяна Дмитруха не було сумнівів – Дора! Адже саме звідси походжу я, саме тут від самих початків свого монашества при старенькому отцю Порфирію подвизався бр. Мирон (у миру Михайло) Уніят. Окрім цього, складання привселюдно вічних обітів – це своєрідний заклик молодим хлопцям та дівчатам, щоб пішли за Христом у монашому покликанні. Тодішні Студити дуже добре були цього свідомими, тому переважно уділяли приготовленим монахам Схими при якнайбільшому зібранні народу.
У Студитів існує давня монаша практика зміна імені перед вічними обітами. Сьогодні вона виглядає дещо дивною, але вона має свої давні біблійні корені. Для прикладу Аврама, якого покликав Бог і до якого промовив, Господь назвав опісля Авраамом. А Христос, коли покликав Петра бути наріжним каменем своєї Церкви назвав його Скелею. Тому і нам слід було визначитися з тим, які імена ми будемо носити. У наших монастирях стараються робити так, щоб ім`я монаше розпочиналося з тієї самої букви, що ім`я, отримане у Хрещенні. А оскільки мої батьки мене охрестили Юрком, то треба було відповідне монаше ім`я підібрати.
Зазвичай монахам дають можливість обрати самим собі ім`я, але у випадку зі мною і бр. Михайлом Уніятом, о. Севастіян поступив по-іншому. Він нас привів до о. Порфирія Чучмана і запитав, якими іменами він би бажав нас по-монашому охрестити. Тоді отець, глянувши на мене, сказав тодішньому Ігумену, що мені пасує носити ім`я давнього християнського апологета Юстина, а бр. Михайлові – Мирона. Таким чином було вирішено питання з монашим іменем.
А далі нас очікували нічні чування з нагоди храмового празника св. пророка Іллі, в часі яких, за Літургією, нам буде уділено Схими. Для мене ці очікування були радісними, бо я тоді про ніщо не думав. Я думав тільки про те, що я щасливий на дорозі, якою вже простував чотири роки, а тому вічні обіти були тільки підтвердженням зробленого раніше мною вибору.
Коли о. Севастіян уділяв нам з бр. Мироном Схиму, він дуже чітко читав усі молитви, а я в них пильно вслухався. Тоді вони якось по-особливому мною сприймалися. Нарешті почав облекати нас у монашу одежу, кожний елемент якої має символічний характер. Мені тоді здавалося, що я на небі! До того ж, така чудова когорта друзів монахів Студитів мене оточувала! Згадати хоча б о. Миколая Фредину, о. Інокентія Волошина, о. Всеволода Оліярника і тепер вже отця, а колись брата Августина (Андрія) Хомина! Вже задля того, щоб бути у їхньому товаристві, повному сили та завзяття, варто було стати монахом Студитом!
На Схимі було присутніми також, окрім моїх рідних та друзів, дві дорогі для мене людини – о. Порфирій Чучман, який був вже у інвалідному візочку та о. Михаїл Косило – людина, яка прийняла мою Першу Сповідь і уділила мені Перше Святе Причастя (тоді саме так воно було і саме так називалося). Вони були немовби гарантією для мене, що я роблю правильний вибір і що все буде добре!
Проповідь, що її виголосив тодішній Ігумен о. Севастіян мені запам`яталася на все життя. Він звернув увагу на те, що коли їхав до Дори, бачив, що молоді люди йшли до шлюбу, інші несли дітей хрестити, а ще інші йшли до магазину чи на базар. «Життя іде своїм чередом» – сказав він, «а ми тут зібралися, щоб стати свідками того, як двоє молодих хлопців кажуть Богові «Так». Чи їхнє «Так» почує весь світ ? Ні! Але з їхнім «Так» цей світ точно стане іншим» – продовжував о. Севастіян. Тоді я не розумів ще глибини його слів. Сьогодні ж вони лунають у моїх вухах як своєрідний заповіт і дороговказ.
Після завершення Чину Схими, ми з бр. Мироном почали приймати вітання від монашої братії через поцілунок миру і від рідних. Коли я побачив перед собою мого рідного брата Михайла, який тоді прислуговував, я розплакався як мала дитина. А бр. Мирон разом зі мною. Не знаю, звідки походили ті щирі сльози і що вони означали. Але тоді, як нині пригадую, був той момент, коли мені дуже хотілося плакати і стримати себе я не міг. А бр. Мирон також! Потім ми обоє обнялися і перестали плакати. Таким чином ми обоє були Юрком і Михайлом, а стали Юстином і Мироном. Від того часу разом крокуємо у монашому житті.
Сьогодні о. Севастіян вже сивий і старший, досвідом життя побитий, але не зламаний. Він того не пам`ятає, а у той час його слова стали для мене своєрідним компасом. Думаю собі часами, що нераз скажу слово, на яке не зверну уваги, а воно для когось може стати вирішальним.
Свого часу отець Йосиф Мілян, який зіграв кульмінаційну роль у моєму монашому покликанні, був, як сам каже часто, «молодим і гарним», а тепер залишився тільким «гарним». Сьогодні я дивлюся на нього як Симона Киринейського, який залишається зі мною «на всякоє время».
Немає вже о. Порфирія Чучмана і о. Михаїла Косила, але їх приклад мене надихає до сих пір.
Згадую все це для себе у цей день і задумуюся над тим, що маю просити у Бога в цей день ? Не знаходжу кращого прохання і молитви над ось цю: «Дякую Тобі, Боже! Провадь мене, Боже і подай ласку витривати у служінні Богу і Церкві до кінця моїх днів!»
Сьогодні монашество в очах сучасної людини здається щонайменше дуже дивним і незрозумілим явищем. Зрештою, великі монастирі пустіють і маліють. Сам не можу збагнути багатьох явищ і не знаходжу на них відповіді. Але переконаний, що і в цьому є Божий задум, який ми збагнемо з часом.
А нам залишається просто йти! Йти за покликом Божим! Щойно тепер починаю розуміти, як важливо у житті просто йти і не зупинятися! А головною мотивацією для цього є свідомість того, що Ти йдеш не просто так, але за покликом самого Спасителя світу!
Повязані записи
