Назарій Петрів – спеціально для Духовної Величі Львова
Ім’я Агати Крісті у світовій культурі майже безальтернативно асоціюється з детективним жанром, інтелектуальною інтригою та майстерно вибудуваним сюжетом. Проте за цим усталеним образом прихована маловідома, а для українського читача практично невідкрита сторінка її творчості — поезія, у якій особливо виразно проступає християнський, зокрема католицький, світогляд письменниці ХХ століття. Поетичний доробок Крісті є нечисленним, проте концептуально цілісним і духовно насиченим. У 1924 році вона видала свою першу і єдину поетичну збірку, що містила 102 сторінки друкованого тексту. Це видання вийшло малим накладом, і більше ніколи не перевидавалося, а згодом майже повністю зникло з літературного обігу. Українською мовою ця рання поезія Агати Крісті ніколи не перекладалася. Лише згодом частина її християнських віршів була збережена і представлена у пізнішій ілюстрованій книзі різдвяної літератури Star Over Bethlehem, and other stories («Зірка над Вифлеємом та інші історії»), яка побачила світ 1 листопада 1965 року у Великій Британії. До речі, українською частина творів зі збірки, зокрема 6 коротких оповідань вийшли у видавництві «Свічадо» у чудовому перекладі Тетяни Мисюги у 2023 році. Саме ця збірка стала фактично єдиним доступним корпусом духовної поезії Крісті для наступних поколінь і водночас відкрила її як поетку віри, Воплочення, страждання і надії.
Важливим для прочитання цих текстів є католицький контекст віри Агати Крісті. Її поезія не тяжіє до абстрактного моралізму чи загального релігійного пафосу. Вона сформована сакраментальним мисленням, у якому Різдво нерозривно пов’язане з Хрестом, а ясла від самого початку містять у собі тінь Голгофи. Саме в цьому ключі слід читати вірші зі збірки «Зірка над Вифлеємом», подані нижче в повному українському перекладі та поетичній адаптації.
Похвала
Хвала хай буде Юле лаг (Йольському лагу)[1], славетному різдвяному поліну!
Нехай пломені вогяні стрибають весело усі.
Слава хай лине чаші різдвяного пійла!
Рожевому ігристому вину!
Бо в яслах спочива Дитя.
Ревуть і мукають осли з волами.
Квокотом перегукуються між собою кури, і півні кукурікають.
Цієї ночі переповнений заїзд,
Над ним вгорі сіяє зірка пломенисто.
А пастирі навколішки біля своїх отар,
І Мудреці приносять дари золотії.
А понад ними ангели на небесах, звіщають сурмами
Про Божий дар Любові.
Прокидайтесь, діти, всі до одного,
Прокиньтесь, щоб почути заклик сурми.
Зоставте сон — настав цей День. — Різдво.
Славетний день — Різдва Христового!
У цьому вірші Різдво постає як космічна подія, у якій бере участь увесь світ — природа, тварини, стихії, люди й ангели. Поєднання дохристиянських символів Йоля з євангельською сценою народження Христа не є випадковим: воно відображає глибоко католицьке розуміння інкультурації віри, згідно з яким Воплочення не руйнує культуру, а входить у неї та преображає. Заклик до пробудження звучить тут майже літургійно: Різдво є виходом зі сну духовної байдужості та входженням у нову реальність спасіння.
Святії Божії
Святий Лаврентій зі своєю решіткою з металу,
і Свята Катерина з колесом її.
Святая Маргарита зі своїм драконом,
і Святий Вільфред із гербом своїм.
Святії Божії ідуть рядком,
крокують вниз по схилу пагорба (крутого).
Святії Божії ідуть,
щоб встановити Божу Волю.
«О, ми перебували в Славі,
увінчані коронами терпців (мучеників),
та нині просим,
щоб нам з Небес зійти надолі.
Із жалю та зі співчуття
ходімо ж до людей
і покажімо їм, де є той Шлях,
що знову приведе до Неба…
Вибір святих у вірші «Святії Божії» не є ані випадковим, ані суто декоративним. Для католиків Великої Британії ці постаті мають глибоке історичне, богословське й ідентифікаційне значення, особливо в контексті меншості, переслідувань і тривалої боротьби за збереження віри.
Святий Лаврентій — один із найшанованіших мучеників ранньої Церкви — у британській католицькій традиції сприймається як символ вірності Церкві перед обличчям державного насильства. Його мучеництво асоціюється не лише з фізичним стражданням, а й із радикальним служінням убогим. Для англійських католиків, які протягом XVI–XIX століть переживали правові обмеження, штрафи й репресії, Лаврентій уособлює віру, що не зрікається своєї ідентичності навіть під тиском політичної влади.
Свята Катерина Александрійська має особливу вагу для британського католицизму як покровителька інтелектуальної віри. У країні, де католицизм довгий час асоціювався з «неосвіченістю» або «відсталістю», образ Катерини — жінки, яка поєднала глибоку філософську освіту з вірністю Христу, — стає знаком того, що католицька віра не протиставляється розумові. Саме тому Катерина часто присутня в британських католицьких школах, коледжах і студентських рухах.
Свята Маргарита Антіохійська у британській традиції символізує духовну боротьбу. Її образ із драконом був особливо близький народній побожності Англії, де християнство тривалий час співіснувало з фольклорними уявленнями про зло. Для британських католиків Маргарита уособлює віру, яка не є абстрактною, а щоденно протистоїть страху, спокусі й внутрішній темряві.
Особливо промовистою для британського контексту є постать святого Вільфреда. Це один із ключових святих англосаксонської Церкви, пов’язаний із формуванням католицької ідентичності Англії ще до Реформації. Вільфред був реформатором, місіонером і захисником зв’язку місцевої Церкви з Римом. Для католиків Великої Британії він є знаком того, що католицизм — не «чужа» релігія, а первісна форма християнства на цих землях. Його присутність у вірші Крісті є тихим, але чітким нагадуванням про глибоке коріння католицької традиції в англійській історії.
Таким чином, у вірші «Святії Божії» Агата Крісті вибудовує символічну процесію святості, яка охоплює мучеництво, інтелект, духовну боротьбу й церковну місію. Для британського католика це не абстрактний перелік імен, а образ Церкви, що пам’ятає своє минуле, усвідомлює свою вразливість і водночас несе відповідальність за світ. Святі «йдуть вниз по схилу пагорба» саме тому, що католицька віра в британському контексті ніколи не була вірою комфорту — вона завжди була вірою присутності, витривалості й співчуття.
Золото, ладан і миро
Золото, ладан і миро…
В той час коли Марія
під Хрестом — це ті слова, що ударяють
В її свідомість і змушують заламувати руки,
На Голгофі, у палючу полудневу спеку.
Золото, ладан і миро. І мудреці вклякнули на коліна.
Пліч опліч із простими пастухами, усі — переповнені цікавістю і радістю,
І ангели воздали хвалу Богу. Який творить і об’являє
Свою любов до людей всіх в Христі Ісусі — новонародженому хлопчику малому.
Де ж нині ладан? Де царське золото?
А для Ісуса — лише терпке миро й горе.
Не царська постать висить — лише Син
У болю й у помиранню… Як же ж могла Марія знати
Що із Його зітханням «Звершилось» сказано усе:
І що саме в мить осю розпочалось Царювання Христа-Бога?
Вінок на Різдво
У час коли Марія заплела вінок із падуба — потекла кров червона, витекла червона
Друга ж Марія сплела ті терня, що укоронували учителеві скроні.
Проте, ще омела була далеко за морем західним — глибоким, де
у вінок вона плелась довкола язичеської яблуні (старої)
У Гластонбері — терен ріс, якраз тоді як Йосиф торгувать ходив,
а падуб був собі простим кущем, у всякому гайочку лісовому
Проте омела вже була святою там, де сонце сходило ранковою зорею,
і невідомо їй було про те дитя, яке прийшло на світ у Вифлеємі.
Через бурхливе море святий Патрік плив, аби звіщати Хреста Силу,
і там знайшов він Єви дерево, що змій овив і де висіли гілки з омелою
Тобі наказую, о змію, залиш цю землю нині. А ви, до вас кажу рослини, почуйте моє слово сіє.
Вірш «Вінок на Різдво» є одним із найтонших і водночас найскладніших текстів у поетичному корпусі Агати Крісті. Тут поетеса свідомо працює на межі християнської символіки та дохристиянських уявлень, пропонуючи читачеві богослов’я Різдва, глибоко вкорінене в культурній пам’яті Західної Європи, зокрема Британських островів.
Центральним образом вірша є вінок, що в християнській традиції поєднує дві протилежні реальності: радість і страждання. Вінок Різдва тут уже містить у собі терня Страстей, а кров, що з’являється у тексті, пророчо пов’язує ясла з Голгофою. Це типове для католицького мислення пасхальне читання Різдва, у якому початок спасіння не відділяється від жертви.
Особливо промовистим є звернення до падуба (holly) — рослини, яка в британській культурі була сакральною ще задовго до християнства. Її вічнозелене листя і червоні ягоди у християнській інтерпретації стали знаком вічного життя і крові Христа. У поезії Крісті падуб не відкидається як «язичницький пережиток», а входить у християнський символічний простір, що є класичним прикладом інкультурації віри: Євангеліє не нищить культуру, а переосмислює її зсередини.
Образ терну безпосередньо відсилає до Страстей Христових. Терновий вінок тут з’являється не просто як предмет муки, а як знак того, що справжня царственість Христа не є політичною чи тріумфальною, а жертвенна. Поєднання вінка радості й вінка страждання є богословським твердженням: Христове Різдво вже містить у собі добровільне прийняття Хреста.
Надзвичайно важливим є образ омели, яка у дохристиянській традиції Британських островів вважалася рослиною життя, пов’язаною з родючістю, захистом і сакральною силою. Крісті наголошує, що омела «ще була далеко за морем західним», вплетена у вінок навколо поганської яблуні. Тут поетеса вдається до складної символіки.
Яблуня у вірші, очевидно, відсилає до дерева Єви, тобто до біблійного образу гріхопадіння. Водночас у європейській, зокрема кельтській традиції, яблуня була деревом життя і знання. Поєднуючи ці пласти, Крісті показує, що дохристиянські уявлення про життя, родючість і сакральність шукали те, що у Христі стало повнотою об’явлення. Омела, що обвиває яблуню, символізує людське прагнення спасіння, яке ще не знає Христа, але вже інтуїтивно тягнеться до життя.
Введення у вірш постаті святого Патріка має чітке богословське значення. Патрік у християнській традиції Ірландії та Британських островів є символом місії без насильства над культурою. Він не нищить місцеві символи, а очищує їх, спрямовуючи до істини Євангелія. Сцена, у якій святий наказує змію залишити землю, а рослинам — почути слово, є поетичним образом вигнання зла і освячення створеного світу.
Таким чином, «Вінок на Різдво» є глибокою медитацією над тим, як християнство входить у культуру. Крісті показує Різдво не як подію, відірвану від історії людства, а як відповідь Бога на давні прагнення, страхи й символи, присутні в культурній пам’яті народів. Поганська яблуня, омела, падуб і терен не протиставляються Євангелію, а знаходять у ньому своє остаточне значення.
У цьому полягає одна з ключових інтуїцій поезії Агати Крісті: інкультурація є не компромісом, а формою Воплочення. Так само, як Христос входить у конкретну людську історію, так і віра входить у конкретну культуру, щоб очистити її, зцілити і привести до повноти життя.
Зійди до мене, Дженні, зійди із висоти гори
Зійди сюди де я чекаю
Прийди до рук моїх, до уст, мого жадання
зійди і утамуй мій голод ірраціональний
Однак Дженні, мандрує самотою, і лише вітер у її волоссі (за спиною)
Вона прямує вверх горою, і вітер у її волоссі (за спиною)
Вона не зійде вниз до мене, хоч як би голосно волав
Вона мандрує з вітром, обличчя ж її звернене до неба…
Вона не зійде вниз, скільки б не волав
Вона не опуститься до жадоби моєї,
Вона, така, якою я її намріяв, якою сотворив її
Моя любов, і прагнення моє й потреба…
Своїми розумом і серцем Дженні сотворив я
Я сотворив її з любові і бажання
Я заповів її ходити висотою
У самотності, красивою і палкою
У вечірній прохолоді, я увійшов в гай
і Господь ішов поруч зі мною
Це те, що зрозуміли обидвоє.
Ввечірній прохолоді Я гуляв галявиною
І там зустрів Я Бога. І небоявсь Його – зовсім.
Разом ми увійшли у лісову гущавину
І разом споглядали речі, що сотворили ми.
Разом дивились — і побачили, що добрими були вони.
Господь сотворив Світ і встановов на небі зорі
Галактики, що рухаються, однак нікому невідомо докіль і чому
Бог космос впорядкував та Всесвіту широти
Пагорби і долини, і птаство у гаю;
Бог сотворив їх й полюбив, та бачив що добрими вони були.
А Я ж сотворив Дженні! Яка гуляє висотою.
І скільки б не волав я, вона не зійде долі,
вона повік гуляти буде там і з обличчям, що виглядає небо над собою.
Вірш «Зійди до мене, Дженні» є, без перебільшення, найглибшим антропологічним і богословським текстом у збірці «Зірка над Вифлеємом». На відміну від інших поезій, які безпосередньо пов’язані з різдвяною тематикою, цей вірш розгортає передісторію Різдва — драму людини після гріхопадіння, без якої неможливо зрозуміти сенс Воплочення.
Поетична ситуація вірша побудована навколо акту творіння. Ліричний суб’єкт проголошує: «Я сотворив Дженні», підкреслюючи, що вона є плодом його уяви, бажання і прагнення. Уже в цій формулі закладено ключову богословську напругу: людина намагається зайняти місце Творця. Це безпосередньо перегукується з оповіддю Книги Буття (Бут. 1–2), де Бог творить світ Словом, надаючи створеному буття, свободу і благість, а також із драмою третього розділу, де людина піддається спокусі: «будете, як боги» (Бут. 3:5).
Дженні у вірші є не конкретною особою, а алегорією творіння без благодаті — створіння, яке народжується з бажання, але не з любові у біблійному сенсі. Людина творить її «своїм розумом і серцем», однак це творіння не має тієї онтологічної повноти, яку має світ, створений Богом. Саме тому Дженні не сходить до творця, не відповідає на його крик і не піддається його волі. Це радикальне викриття ілюзії людського всемогуття: людина може уявляти, формувати образи, прагнути володіти, але не здатна дарувати буття у повному сенсі.
Особливо промовистим є мотив прагнення володіння. Ліричний голос не просить про взаємність — він вимагає: «зійди до мене», «утамуй мій голод». Цей голод має не тілесний, а екзистенційний характер. У світлі Книги Буття це є прямим наслідком гріхопадіння: після втрати первісної єдності з Богом людина починає шукати заповнення порожнечі у створеному, прагнучи зробити іншу істоту джерелом сенсу і повноти. Саме так народжується гріховна логіка любові як присвоєння, а не як дару.
Дженні ж, навпаки, постає як істота, звернена обличчям до неба. Вона «ходить висотою», не озирається назад і не сходить до голосу, що кличе її знизу. У цьому образі Агата Крісті майстерно перевертає очікування читача. Те, що людина сприймає як жорстокість чи відчуження, насправді є знаком того, що справжнє творіння не належить творцеві-людині. Дженні не може бути об’єктом володіння, бо вона не була створена Богом як предмет, а як особа — і навіть у поетичній алегорії ця істина проривається крізь людську ілюзію контролю.
Кульмінацією вірша є сцена зустрічі з Богом «у вечірній прохолоді» — пряме відсилання до Бут. 3:8, де Бог ходить раєм після гріхопадіння. Проте у Крісті ця зустріч позбавлена страху: «І небоявсь Його — зовсім». Це надзвичайно важливий богословський момент. Страх перед Богом у Бутті є наслідком гріха; відсутність страху у вірші вказує на можливість відновлення стосунку. Людина визнає межу між собою і Творцем і перестає змагатися з Богом у ролі творця.
Фінальний контраст між Божим творінням і людським творінням підсумовує весь богословський сенс вірша. Бог створює світ — і бачить, що він добрий. Людина створює Дженні — і залишається самотньою. Це не засудження людської творчості як такої, а викриття гріховної спокуси автономії, у якій людина хоче бути джерелом сенсу без Бога. Саме ця спокуса і робить необхідним Воплочення: якщо людина не може сама відновити втрачену повноту, то Бог сходить до неї.
У контексті всієї збірки «Зірка над Вифлеємом» в очевидний спосіб вимальовується богословська логіка: від гріхопадіння — до Різдва. Поезія «Дженні» показує, чому світ потребує Спасителя: не через зовнішній безлад, а через внутрішню розірваність людського серця, яке прагне творити, але не здатне спасти. Різдво у Крісті стає Божою відповіддю на трагедію людини, що захотіла бути як Бог — і втратила мир.
Поетична спадщина Агати Крісті, зібрана у книзі Star Over Bethlehem, відкриває перед читачем глибоко цілісний богословський світ, у якому Різдво осмислюється не як ізольоване свято, а як відповідь Бога на драму людського буття. Через образи ясел, Хреста, святих, Марії, створеного світу і навіть людської уяви, що прагне творити без Бога, Крісті вибудовує внутрішньо узгоджену духовну логіку: від творіння — через гріхопадіння — до Воплочення і надії спасіння.
Її поезія є прикладом зрілої католицької уяви ХХ століття, у якій інкультурація віри не означає компромісу з язичництвом, а є формою Воплочення: Бог входить у конкретну культуру, її символи, рослини, легенди й історичну пам’ять, щоб очистити й привести їх до повноти сенсу. Саме тому у віршах з’являються йольське поліно, падуб, терен, омела, поганська яблуня, постаті англосаксонських і вселенських святих — усе те, що формувало духовний ландшафт Великої Британії задовго до і після Реформації.
Особливу вагу має те, що поезія Крісті не уникає теми гріховної природи людини. У вірші «Зійди до мене, Дженні» розкривається драма людського прагнення бути «як Бог», творити без благодаті, володіти замість любити. Саме ця внутрішня розірваність, показана в світлі Книги Буття, робить Різдво необхідним: якщо людина не здатна сама відновити втрачений мир, то Бог сходить до неї.
Український переклад і поетична адаптація цих текстів є першою цілісною спробою представити духовну поезію Агати Крісті українською мовою. Йдеться не лише про літературний переклад, а про введення важливого корпусу християнської поезії ХХ століття в український духовно-культурний простір. У час війни, втрат і екзистенційної тривоги ці вірші звучать особливо актуально, нагадуючи, що Різдво — це не втеча від темряви, а Бог, який входить у неї, щоб дарувати світло.
Коментарі, переклад віршів та поетична адаптація: Назарій Петрів
Оригінальні англомовні тексти поезій і коротких оповідань, перекладені та проаналізовані в цій статті, походять з видання:
Agatha Christie Mallowan.
Star Over Bethlehem and Other Stories.
London: Collins, 1965.
[1] Йольський лаг – священне поліно, яке древні кельти запалювали у день зимового сонцестояння як символ перемоги світла над мороком зими. Згодом ця традиція була християнізована, і, збережена в Британії, стала символом перемоги Христа над темрявою гріха (прим. перекладача.)
Автор: Назарій Петрів, живе та працює у Львові, греко-католик, випускник УКУ, докторант богослів’я, перекладач, активно працює в соціальних проєктах.
Також читайте: Богословське та соціальне значення хрещення Йоана та Ісуса: міква, надія і солідарність
Назарій Петрів: «Їй приснилися загиблі: близькі, друзі, які просили про справедливість»
Назарій Петрів: Свята Джанна Беретта Молла допомагає суспільству і Церкві подорослішати
Повязані записи
