Крехівський монастир св. Миколая є не лише знаним відпустовим місцем. У цій обителі, якій понад 400 років, також звершується таїнство зародження життя, але монашого. Від 1902 року тут був розташований новіціят Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ), іншими словами — це місце, де перші два роки отримують свою формацію майбутні отці василіяни.
Отець Роман Мельник ЧСВВ є магістром новіціяту в Крехові, а отже значною мірою відповідає за майбутнє Василіянського Чину. Він розповів сайту «Духовна велич Львова» про те, як готуються майбутні монахи, а також про особливості Крехівського монастиря.
Отець-магістр розповів, що на цей час у монастирі перебуває чотири кандидати і шість новиків, один із яких мав би скласти перші обіти в листопаді, а інші — до серпня наступного року. Канонічний термін новіціяту — 12 місяців. Період кандидатури також триває рік.
«Зараз є великий спад покликань, особливо це відчутно в час війни. Тому, як то кажуть, я — воєнний магістр. Спочатку був ризик і страх, щоб хтось не використовував новіціят для того, щоб ухилятись від мобілізації, хоча ми броні не маємо».
По завершенні нашої розмови о. Роман їде в Жовкву забирати нового кандидата. Хлопцеві 24 роки, має медичну освіту. Роздумував над своїм покликанням довший час. І тепер хоче пройти цю пору проби.
Запитую в отця, який вік хлопців?
Починаємо рахувати.
«Якщо беремо цих п’ять новиків, то їхній середній вік буде близько 21-22 роки: троє мають 19 років, один — 29, ще один — 42. З кандидатів зараз маємо двох, кожному 31 рік, ще один після школи — 17, і цей, що приїде — 24. Тобто середній вік 25-26 років».
«І це все зазвичай хлопці з Галичини?»
«Так, з Галичини. Якщо взяти географію, маємо Франківську область, Львівську і Тернопільську».
«А чи були хлопці зі Сходу України?»
«Так, маємо нашого ексректора семінарії в Брюховичах, отця Пантелеймона Трофімова, який народився та виріс на Донеччині. Він завдяки, можливо, навіть сестрам-служебницям, які працювали тоді (зараз ця територія окупована), дістав покликання і так у ньому дозрів. Це таке покликання, що зі Сходу. Є з Волині також славнозвісний наш отець Йосафат Хаймик. Він із Камінь-Каширського району, туди, під Білоруссю. Це з тих, що я знаю. Цікаво також, що в березні цього року на зустріч, яку ми проводимо для хлопців, що хочуть краще познайомитись із життям монастиря, приїхав хлопець з Донецької області — він навчається зараз в нашому ліцеї у Бучачі. Він захотів кілька днів побути в монастирі, щоб відчути для себе».
Разом з тим отець-магістр припускає, що через те, що на Заході Україні опинилось багато вимушено переселених українців зі Сходу, хтось із них також дозріє тут у своєму покликанні до Василіянського Чину.
Як потрапити на новіціят до василіян?
Чи може людина приїхати до Крехова, постукати в браму і сказати: хочу в монастир? Чи все ж таки існує якась процедура?
«Ми маємо свій статут, свої правила, де описано також порядок і для того, хто би хотів вступати до монастиря. Приймати когось чи ні — вирішує протоігумен. Тобто така людина мала би зустрітися з протоігуменом, який, порадившись із вчителем новиків, тобто з магістром, і також з одним зі своїх радників, приймає рішення, чи зараховувати цю людину на кандидатуру», — пояснює о. Роман Мельник.
Відразу зазначимо, що Василіянський Чин поширений у кількох країнах світу і поділений на провінції, кожну з яких очолює протоігумен (на чолі Ордену стоїть протоархімандрит, якого в просторіччі іноді називають «генерал»). В Україні існує дві такі провінції — одна на Закарпатті, це Провінція св. Миколая, інша, яка покриває решту території нашої держави — Провінція Найсвятішого Спасителя в Україні. Саме для другої і готують майбутніх василіян у Крехові. А осідок протоігумена цієї провінції розташований у монастирі св. Онуфрія у Львові. Станом на сьогодні протоігуменом тут є о. Йосиф Кралька ЧСВВ.
«Інколи протоігумен делегує владу прийняти рішення мені як магістру, і безумовно, якщо людина зацікавлена, то зустріч з нею відбудеться. Бувають моменти, що хтось приїхав сюди, бо знає, що цей монастир є колискою нашого Чину. Або, наприклад, хтось може звернутися до наших отців, припустимо, в Гошеві. Тоді йому дають номер телефону отця-магістра і кажуть: зателефонуй сюди і тобі все скажуть. І коли ця зустріч відбувається, ти розмовляєш з особою, вияснюєш певні моменти, стараєшся побачити, чи дійсно людина має покликання», — пояснює процедуру о. Роман Мельник.
Але розмова — це лише перший крок. Якщо чоловік відповідає основним вимогам, він має можливість прийти на вступний курс, тобто кандидатуру, щоб познайомитись із Чином — чи такий спосіб життя йому підходить.
Та чи треба боятися людині, яка прийшла на новіціят, що, якщо вона залишить його, то це буде розцінюватися як зрада Бога чи покликання?
Отець Роман каже, що ні:
«Ось це дуже важливо. Кандидатура і новіціат є для того, щоб розпізнати, чи цей спосіб життя є моїм, і чи хотів би я в майбутньому так жити. Я навіть, жартуючи ,завжди кажу, що це “кавалєрка”. Щоби не одружитися зразу, але приглянутись до особи. Є ж певний період взаємного перед шлюбом пізнання? І лише потім ти вирішуєш, чи з того щось вийде, і чи здатні жити ціле життя разом у святій Тайні Подружжя. Так само і тут. Ти запізнаєшся зі способом життя, спільнотою, з харизмою Чину. І тому цей час, щоб його пізнати, час “кавалєрки”».
Що таке харизма Чину?
По-простому, пояснює отець-магістр, харизма – це наш спосіб життя. «Основа у всіх чернечих згромадженнях і чинах та ж сама — це служити Христу, запізнати Його, жити богопосвяченим життям. Але харизма – це те, що є нашою діяльністю. І, наприклад, харизма василіян — це друковане слово. Тому в історії, і сьогодні, дякувати Богу, ми мали і маємо друкарню. Також це праця з молоддю та народні місії. Ще важливим елементом для нас є спільне життя. Тобто ми не живемо окремо. Ми разом спільно йдемо до своєї мети. Тобто творимо життя Царства Божого між нами».
Щоб краще пояснити, про що йдеться, о. Роман пригадує, як під час навчання у Римі писав працю з духовності:
«Я взяв за дослідження те, як Йосиф Велямин Рутський зі св. Йосафатом реформував 400 років тому наш Чин — як він вбачав монаха-василіянина. І, власне, він за основу поставив духовно-контемплятивний спосіб життя, поєднаний з апостольською діяльністю. Але для професора-єзуїта із Індії це стало великим конфузом, він не розумів, та казав: ви або контемплятивний Чин, або ходите з молоддю. Іншими словами: або трапісти, або єзуїти. Розумієте? І це для нього стало трохи конфузом. Ми в спільноті, ми маємо духовне правило. Кожен день зранку молимося, ввечері молимося, але також займаємося діяльністю і йдемо в народ».
У монастир в XXI ст. — а як же гаджети?
Світ стрімко змінюється. І якщо раніше монаха могли врятувати від мирської суєти стіни монастиря, то тепер через гаджети світ може дістати кожного. Чи користуються мобільним телефонами новики в Крехові?
Відповідь на це, здавалось би, просте запитання відкрила щось набагато більше, ніж «так» або «ні».
«Це дуже гарне питання», — реагує о. Роман. «Кожен із них має свій мобільний телефон, але ми маємо досить гарну практику. Коли я прийшов сюди ще соцієм, тобто помічником магістра, я усвідомлював, як сьогодні людина себе ломить, коли відмовляється від гаджетів. Особливо молода людина. На цей момент ось тут (вказує на окремий столик в їдальні) маємо коробку, де вони складають свої мобільні телефони. Тобто це все на довір’ї».
«Складають коли?»
«Вони мають право використовувати телефони в неділю і в свята. Тобто відбули святу Літургію, тоді беруть телефони і спілкуються — чи передзвонять до батьків, чи ще щось. Чому телефони тут, (а не під замком)? Я довіряю. Я би міг забрати їх, наприклад, до себе в сейф, до келії. І за потреби видавати. Але навіть протягом тижня, коли потрібно, хтось просто каже: отче, у батька сьогодні день народження… Чому не дозволити привітати тата?».
Відмова від «зависання» в гаджеті має великі переваги, вважає о. Роман:
«Є різниця, якщо ти засинаєш, коли гаджет тобі ударив по носі, чи коли ти перед сном молився, роздумував над Божим Словом. Від першого дня війни ми запровадили адорацію — о 9-ій годині вечора виставляємо Святі Тайни за перемогу нашого війська. І вся наша спільнота збирається, щоб у тиші пів години побути біля Євхаристійного Ісуса. Після чого кожен готує собі роздуми на наступний ранок з Божого Слова».
І більше того: отець-магістр розповідає, що коли у Крехові відбувалися триденні зустрічі у березні, він був здивований через те, що молоді юнаки, яким по 15-16 років, три дні не використовували гаджети. «Вони кажуть, що ми й не думали, що можемо три дні бути без них… Батьки питаються мене: отче, як дати ради — він 12 годин сидить у телефоні. А відповідь проста. Я зрозумів з цими хлопцями — їх треба у щось заангажовувати. Бо коли їм цікаво і вони в щось задіяні, то не думають про те. А коли не мають що робити, то листають ту стрічку в інстаграмі. І пішло-поїхало».
Погодьтеся, це цікаво, тому що монастир у багатьох асоціюється лише з армійською дисципліною, з обмеженнями або з контролем над людиною. Однак цікаво, звідки у отця-магістра з’явився цей метод формування майбутніх монахів і священників у свободі? Виявляться — з його особистого досвіду.
«Я пам’ятаю один випадок у своєму житті, коли мій батько поїхав до рідної сестри в Ізюм, Харківська область, і залишив автомобіль. Мені було 14 років. І я вже вмів його водити. І в якийсь з наступних днів я поїхав автомобілем до бабусі, матуся дуже спереживалася, побігла до сусідів. Вони задзвонили до батька: “Чуєш, він знайшов ключі і забрав машину”. А батько відповів: “Якби я не довіряв, то би ключі не залишив”. І потім я боявся втратити довіру батька, тому нічого не хотів робити “втихаря”».
В монашому житті отця Романа був ще один момент:
«Коли в мене був ректором сьогоднішній наш “генерал” отець Роберт Лисейко, я тільки місяць як попав в семінарію, тоді в мене була ще старенька Nokia. Я мав супроводити одного новика до Львова, бо він не знав міста, а йому треба було до латинської Катедри. Тому я почав шукати, в кого взяти дозвіл, щоб залишити монастир. Префекта нема, заступника ректора нема. Самого ректора також не знайшов. А в нас діє так званий здогадливий дозвіл. Тобто я вважаю, що мені, напевно би настоятель це дозволив, але пізніше, коли я це зроблю, то повідомлю його. Тому я поїхав до Львова, в габіті, все як має бути. І на пішохідному переході біля Оперного театру чую, мені хтось дзвонить. Я дивлюсь, це о. Роберт. Кажу: “Так, отче”. “Роман, ви де?” “Отче, я у Львові”. “А де саме?” “Йду до Римо-католицької катедри”. Він вислухав, на цьому розмова закінчилась. Я трішки спереживався. Приїжджаю в семінарію, починаю пояснювати, що нікого не знайшов, щоб взяти дозвіл. А він каже: “Ні-ні, все нормально, я просто стояв у пробці і побачив вас на переході”. Потім п’ять років семінарії у нас з ним були відносини довіри. І я свідомий, що якби тоді щось сказав не так, то не знаю, чи існувала би ця довіра в наших стосунках».
Ризик свободи — чи він виправданий?
Але свобода — це завжди ризик. Також, щоб довіряти, треба мати мужність. Як із цим дає собі раду магістр новіціяту в Крехові? Отець Роман каже, що довго над цим питанням розважав. Але прийшов до висновку, що «найбільший дар, який Бог дав людині, — це свобода». «І я от думав: коли Бог створював людину свобідною, хіба не знав за війни, бо війни — це вибір людини? Хіба Він не знав за аборти, чи багато інших моментів? І, даруючи цей дар, Він ризикує. Бо Він знає, на що людина здатна. Я також свідомий, що роблю певні прогріхи, бо маю свободу вибору. Але не хочеться, щоб все було під контролем, під ключем. Вони мають бути свідомі. Бо потім, після двох років, вирвалися звідси і може все увірватися».
Але якщо новик все ж таки провинився?
«Навіть якщо треба висварити чи дати покуту за те, що він це зробив, необхідно пояснити, чому це не можна робити. Щоб на другий раз була якась свідомість. Я завжди пояснюю на дорожніх правилах. Я водій. Правила дорожнього руху є для всіх. Але це твій вибір, як ти будеш їхати. З якою швидкістю. Ти маєш свободу, але можуть бути наслідки. Тому певні правила і наслідки також є в нас».
Який розпорядок дня на новіціяті?
У Василіянського Чину є конституція, правила та розпорядок монастирського життя. І це не дві години на день, а цілодобово. Та не будемо говорити про весь Чин. – зʼясуймо який розпорядок життя на новіціяті в Крехові?
«На новіціяті ми привчаємося жити тим порядком, яким будемо жити в майбутньому — ціле наше життя. Тобто є речі, які є фундаментальними», — розповідає магістр новіціяту.
«Насамперед це молитовне правило. Підйом о шостій годині, пів сьомої збираємося в храмі, де маємо пів години в тиші роздуми над Словом Божим, над Святим Письмом. Це те, що я казав попередньо — з вечора підготовляємо собі матеріал для того, щоб зранку почерпнути, що мені Господь хоче сказати. В сьомій годині маємо Утреню. Пів восьма — святу Літургію, кожного дня. Пів дев’ята — сніданок. О дев’ятій годині маємо так звану вправу пам’яті — пів години ти щось вивчаєш на пам’ять для себе».
«Наприклад?»
«Наприклад, я був здивований, коли нещодавно ми збирали яблука і один кандидат, який прийшов два місяці тому, почав цитувати слово в слово майже всю першу главу від Йоана. Це вони почали змагатися з новиком, який теж казав, що її вивчив. Казали, що покійний отець Дам’ян Богун — вислужений протоігумен в підпіллі — під час новіціяту вивчив напам’ять ціле Євангеліє, від Йоана чи від Луки».
«Але це було маже 100 років тому?»
«Так, це наша практика, яка є віддавна, але вона важлива. Бо ти постійно в пам’яті щось тримаєш. А тепер багато людей без калькулятора навіть не помножить».
Що після вправи пам’яті?
«Пів десятої розпочинається лекція. Тобто до обіду маємо навчання. Навчаємо співу, бонтону – етикету — наприклад, як поводитись за столом. Маємо історію Чину, історію Церкви, історію спасіння та Катехизмову частину. У п’ятницю маємо лекцію з духовності, яку в нас викладає досвідчений духівник о. Франциск Шиделко. Вчимо користуватися Часословом, даємо розуміння, що таке церковний устав, бо приходить молода людина, яка, можливо, вперше бачить цю книгу».
Перед обідом насельники монастиря мають так звані богослужбові Часи — Шостий Час і частковий іспит совісті.
«Це також наша суто василіянська духовна вправа — п’ять хвилин роздумів над чимось одним. Чи я роблю поступ? Чи став кращим? У тому чомусь одному. Наприклад, я хочу бути більш лагідним, як мені це вдається? Або можна зупинитися на тому, за що я вдячний Богові. А вже ввечері перед сном є загальний іспит совісті, за цілий день».
Після молитви — обід. Минуло лише пів дня, а вже скільки всього відбулося. Саме час хоч трохи відпочити. Але ж ні…
«Після обіду працюємо», — говорить отець-магістр. «Дві-три години праці — це прибирання території, монастиря, робота на кухні, допомога з чищенням овочів. Наприклад, зараз у саду треба зібрати фрукти, потім щось із них зробити, наприклад сік. Це такі наші хатні справи, щоб ми відчували себе вдома. Але ми також спільно працюємо, щоб в майбутньому мали що їсти».
Окрім магістра новіціяту, в монастирі є економ та ігумен, який очолює всю обитель. На тепер це о. Володимир Маланюк. У кожного з них свої обов’язки.
«О п’ятій годині духовне читання. Тобто впродовж пів години ти маєш для себе щось почерпнути доброго. Є певний рекомендований список літератури, яку вони мали би за кандидатурний час прочитати. Пів шоста — спільна вервиця. Переважно в саду, де липи цвітуть, які 120 років тому насадив Андрей Шептицький. Він любив приїжджати сюди. Йдемо по двоє і молимося вервицю — наша молитва завжди за перемогу, за наших військових».
Війну на новіціяті відчувають не в теорії, а на практиці.
«Всі наші теперішні кандидати чи новики мають свою дотичність до теперішньої війни. В одного мама парамедик, у іншого батько три тижні тому без вісти пропав на передовій. У когось ще служить. В одного з кандидатів тато обороняв Донецький аеропорт… І тому це все дотично до кожного з нас», — ділиться о. Роман Мельник.
О шостій годині в монастирі Вечірня та вечеря. Опісля — так звана рекреація.
«Це відпочинок, який триває півтора години — до вечірніх молитов. Це час, щоб шахи пограти. Можна подивитися телевізор — новини, або якийсь фільм з дозволу магістра. Після того вечірні молитви, і приблизно десята вечора – пів одинадцята, всі готуються до сну».
Якщо поділити добу, то виглядає: вісім годин сну, приблизно вісім годин молитви, і вісім годин на все решта, здебільшого на науку і працю. Все це згідне з давнім монашим правилом: «Ora et labora» (лат. молись і працюй).
«У нас кажуть: якщо збережеш розпорядок, він збереже тебе. Якщо щось почне вивітрюватися чи вилітати, тоді ти починаєш щось втрачати. І тому новіціат — це якраз час, щоб засмакувати Бога, зробити для себе розпорядок як фундамент. І в майбутньому, після новіціяту, старатися його виконувати», — підкреслює отець-магістр.
Чи бачать кандидати і новики своїх рідних?
«Така можливість є, якщо існує якась слушна потреба», — пояснює о. Роман Мельник. «Також інколи в неділю хтось із родичів може приїхати сюди. Але ми намагаємось не розпорошувати новиків. Як кажуть, ти ще маленький, тобі ще потрібно трішечки набрати панцир, щоб пізніше мати більшу стійкість. Бо візити додому трошки розбивають їх, особливо, коли вибір людини не знаходить розуміння в батьків… “Ти в нас один, а ми тобі хату будували. А для чого ми це все робили?”. І тоді, знаєте, він бідний приїжджає вже трохи розколисаний».
Отець-магістр каже, що, якщо батьки ображені на вибір дитини, то він запрошує їх до Крехова. Часто це змінює їхній настрій, але декому потрібен ще час, щоб дозріти і прийняти вибір свого сина.
У монастирському храмі св. Миколая перебуває дві чудотворні ікони: Божої Матері Верхратської і святителя Миколая Чудотворця.
Хто йде в монастир?
Але знову ж таки, ми говоримо про майбутніх монахів, про монастир. У той час, як для людини природно створювати родину, народжувати дітей, а там вже як у кого вийде. Водночас образ життя монахів завжди був чимось винятковим та ексклюзивним. Тому може здаватися, що в монастир йдуть лише ті, хто за своїм характером є відлюдником або ж дуже релігійною людиною. А як охарактеризує соціотип монаха магістр новиків?
Отець Роман Мельник відразу наголошує, що «покликання до монашого життя дає Бог». «І, як каже святий Августин, людська душа не матиме спокою, поки не знайде його в Богові». Він не заперечує людський фактор, бо й справді «хтось йде до монастиря тому що побачив гарний образ і стиль життя монахів».
«Наприклад, є юнаки, які виховуються при монастирях. Вони приходять до храму, прислуговують під час богослужінь і бачать образ життя священників, монахів. Їм це подобається. Але я кажу, що це людське Бог може використати, щоб як “приманкою” заохотити людину прийти. А насправді людині, яка не має покликання до такого способу життя, буде тяжко. І тому цей період новіціяту в Крехові для того і є — щоб розпізнати, чи мені тут бути добре, чи це мій стиль життя».
Священник наголошує, що Бог є не лише в монастирі, але й у світі. А спасіння також можливе в подружжі.
«Святим можна стати і не тільки в монастирі», — каже він. «Святим можна бути всюди. І тому є процес, щоб людина пізнала, яка дорога для неї краща. Де моя зона комфорту, так би мовити».
«Але чому світ вважає, що в монастир йдуть лише відлюдники?»
«Бо монастир потребує жертв. Ти чимось мусиш пожертвувати, щоб жити таким способом життя. І, на жаль, сьогодні суспільство нас вчить, що я нікому нічого не винен. У подружжі розійшлись. Чому? А ми нічого не мусимо одне одному. Я вільна людина. І подібного багато. Тому, коли приходить питання якоїсь жертовності, то наш розум це трошки блокує. Бо, чому це я повинен від чогось відмовлятися? Такі думки тиснуть на нас. Хоча насправді жертовність потрібна всюди: в подружжі, на роботі, чи як тепер — на фронті, де люди взагалі жертвують своїм життям».
Виявляється, монастир — це місце і для інтровертів, і для екстравертів.
«Ми приходимо сюди з різними темпераментами. Сангвінік, холерик… Хтось інтроверт, хтось екстраверт. З цим немає проблем. Але, якщо хтось хоче в духовному житті поступати, то, без сумніву, починає себе шліфувати. Так, це є тяжко, але потрібно для того, щоби бути кращим, ніж вчора».
«Ватиканські сади»
Коли виходиш з монастиря в монастирський сад, то може скластися враження, що ти бачиш перед собою Ватиканські сади. Підстрижені кущі, фруктові дерева… Чистенькі стежки поміж ними. Трохи далі — рясний виноград, а ще поруч — справжня пасіка. Схоже, на новіціяті в Крехові постійно перебувають ще й бджоли.
«Це яблуні. Також є горобина, кущі смородини. Виноград — вже зібрали половину. Є також теплиця, в якій вирощуємо помідори, зелень», — розповідає о. Роман Мельник.
«Хто за цим всім дивиться?»
«Це все доглядають брати. Є окремий брат, який дивиться за пасікою».
«Але не всі вони були раніше садівниками. Як вони знають, що робити?»
«Все передається з покоління в покоління. І це якраз гарний момент на новіціяті — що ти, прийшовши з дому, маєш можливість, як в технікумі, отримати якусь фахову освіту. Є й такі, що приходять і не вміють посуд помити, бо це дома робила мама. Тому один переймає досвід від брата на пасіці, інший служить в захристії, де також треба, щоб все було готове до богослужіння…»
«А скільки меду збираєте?»
«З одного медозбору, я можу вам сказати, бо допомагав його розливати, було десь з дев’ять бідонів. Грубо кажучи, близько трьох тисяч двісті літрів — понад три тонни. Ми також маємо досить велике сільське господарство, так звану ферму, на якій здається вже більше 50 корів. Але там працюють люди з навколишніх сіл. Це також соціальний проєкт, бо монастир створює робочі місця, що в наш час дуже потрібно».
Монахи і спорт
Дійшовши до кінця липової алеї в монастирському саду, можна побачити невелике футбольне поле та місце для занять спортом.
«Це якраз той момент, що я вам розповідав про рекреації, час відпочинку. Але також у середу після обіду стараємося організувати день спорту. Один із новиків зараз — це колишній футболіст… Він навіть був тренером молодіжної чи дитячої команди, і тому він нас всіх ангажує», — пояснює отець-магістр.
Також він розповів, що мешканці монастиря час від часу ходять в походи: «Ми збираємося, беремо з собою харчі і можемо піти на п’ять кілометрів на природу — щоб пройтися, щось пізнати нове, поспілкуватися, щось робити разом».
Тяглість поколінь
Поруч із монастирем, на схилі гори Побійної розташовано монастирський цвинтар, на якому ховали монахів з другої половини XIX ст. Звісно, що в часи гонінь на Церкву, коли в монастирі був розташований інтернат для неповносправних дітей, а монахи перебували в розсіянні, поховань не було. Будівля самого монастиря була у вкрай запущеному стані, умови для утримання дітей були жахливими. Церква була перетворена на склад.
Але цвинтар зберігся. За останні 30 років могил стало більше, розповідає о. Роман Мельник:
«На цвинтарі понад 50 могил. Із тих, хто там є, 20 я особисто знаю. Щосуботи разом з новіціятом йдемо туди і відправляємо там Парастас за наших померлих отців. Рано чи пізно ми всі десь будемо. Як каже апостол Павло: “Біг скінчив”. Тому важливо віру зберегти (пор. 2 Тим. 4, 7)».
На цвинтарі похований колишній протоархимандрит, який походив зі Судової Вишні, отець Ізидор Патрило – він був «генералом» Ордену впродовж 20 років. Поруч знайшов останній спочинок о. Дам’ян Богун, який провадив у підпіллі Василіянський Чин впродовж майже 15 років. Також тут спочиває о. Антоній Масюк — великий духівник, якого добре знали у Львові. З давніших поховань — могила отця-василіянина Павла Демчука — це той священник, який віднайшов, здавалось би, назавжди втрачені мощі свщмч. Йосафата Кунцевича. Історія кожного особлива. Також тут похований отець Іван Регусевич, який помер в березні 2019, коли йому було лише 53 роки, але за своє життя він встиг залишити глибокий слід в житті багатьох василіян в Україні, зокрема тих, які навчалися в семінарії в Брюховичах, де він був духівником.
«Нещодавно один наш брат, що став новиком, на облечинах подякував батькам, Василіянському Чинові. А потім каже: “Найперше дякуємо тим, хто тут на горі. Бо вони нам передали спадок віри”. Це було дуже зворушливо, бо свідчить про те, що тяглість поколінь у Василіянському Чині не переривається», — зазначив отець-магістр.
Святі василіяни
Усім відомий василіянин священномученик Йосафат Кунцевич, якого вшановує на лише Греко-, але й Римо-католицька церква, і мощі якого спочивають у головному католицькому храмі – Базиліці св. Петра в Римі.
Але й у XX ст. Василіянський Чин дав Церкві багатьох святих, мучеників та ісповідників віри. Деякі з них вже беатифіковані, інші на шляху до визнання їхньої святості. Чого варті лише постаті митрополита Андрея Шептицького, єпископів Йосафата Коциловського і Павла Гойдича, преподобномучеників Віталія Байрака, Северіяна Бараника, Якима Сеньківського. А ще були отці Порфирій (Петро Луцик), Павло Олінський, Дам’ян Богун і багато інших.
Монастирська каплиця
Тож не дивно, що багато із них відображені в монастирській каплиці, де починають свій шлях у Василіянському Чині ті, хто продовжить їхню справу.
далі буде
Підготував (і фото) Андрій Толстой
Повязані записи
