Храм Пресвятої Євхаристії, або «Домініканський собор» – це одна із найвідоміших та найвизначніших сакральних пам’яток Львова. Розташований у середмісті, він вирізняється не лише величним куполом, нині це — найпопулярніша місцева локація для екскурсій та фотосесій. Не менш захоплива й історія святині, вона сягає княжих часів і початків домініканської місії на Руських землях. Також це місце було прославлене чудотворними реліквіями і принижене, ставши на десятиліття частиною «музею атеїзму». Тепер храм знову виконує своє призначення – бути домом Божим та місцем молитви.
Храмовий комплекс на площі Музейній, 3, історично — це обитель Ордену Проповідників (домініканців). Понад шістсот років тут служили монахи; у радянський час споруди не знесли, проте віддали у розпорядження Музею історії релігії та атеїзму.
Можливо, саме це врятувало розкішний храм від руйнації – і в 1990-х ним заопікувалася греко-католицька громада. Тепер колишній костел домініканців продовжує служити як храм Пресвятої Євхаристії УГКЦ. Та хоч формально він ніколи не був собором, тобто осідком єпископа, львів’яни та гості міста найчастіше називають його «Домініканським собором». Або й просто – «Домініканами».
Храм-«Фенікс»: начерк з історії
Міські хроніки зазначають, що на місці теперішнього храму розташовувався палац князя Лева І. Ймовірно, у цей час або за правління його наступника, Юрія І, тут звели храм святих Петра і Павла. Пізніше, коли на цьому місці було закладено домініканський монастир, храм розбудували в готичному стилі. У 1407 році він був освячений під іменем Божого Тіла, а вівтарна частина зберегла присвяту святим Петрові та Павлу.
За деякими даними, храм був збудований до середини XIV ст., можливо, з використанням мурів і фундаментів княжого палацу і каплиці. У 1511 році храм знищила пожежа; його відбудували, та він знову згорів 1527 року під час великого пожарища, що знищило Львів. Втім, монастир швидко відновився: наприкінці XVI століття йому належало п’ять сіл в околицях Львова; у трьох із цих сіл домініканці душпастирювали. На початку XVII століття в монастирі проживало понад 100 ченців. У 1621 році тут навіть зупинявся польський король Сигізмунд III Ваза.
Загалом домініканці відіграли яскраву роль в історії Львова. Легенди пов’язують із нашим містом одного з найбільших домініканських святих – Яцека (Гіацинта) Одровонжа. У львівському монастирі перебувала відома фігурка «Гіацинтової Мадонни», на честь якої тут було установлено особливий відпуст, а також зберігалася чудотворна ікона Богоматері.
При монастирі активно діяв домініканський Третій Орден, що залучав багатьох мирян до праці й служіння. Велика львівська обитель була центральним осередком Ордену на українських землях.
Також читайте: Свята Роза Лімська знову об’єднує у Львові домініканців-мирян
В першій половині XVIII століття готичний монастирський костел почав руйнуватися. Коли в 1742 році тріснуло склепіння, настоятель монастиря вирішив знести будівлю і збудувати новий храм. У наступні роки споруду розібрали, а 1749 року заклали наріжний камінь нового костелу. Його проєкт, що нагадував храм святого Карла у Відні, розробив інженер і архітектор Ян де Вітте. Будівництвом керував Мартин Урбанік, з 1764 року — Христофор Мурадович. Фасад закінчував Себастіян Фесінґер, що увінчав його камінними статуями святих домініканців. Під час будівництва храм знову постраждав від пожежі, але, подібно до Фенікса, вкотре був успішно відновлений. Головний вівтар спорудили 1766 року за проєктом Себастіяна Фесінґера.
1865 року до монастирського храму прибудували чотириярусну дзвіницю, яку спроєктував архітектор Юліан Захаревич; пізніше перебудували ліхтар на куполі, а на початку ХХ століття костел відреставрували. Ще одну реставрацію провели в 1950-х роках, проте на той час храм уже перестав виконувати функцію святині: домініканці були змушені покинути Львів у 1946 році, а їхню обитель перетворили на склад будматеріалів, а згодом – на музей історії релігії та атеїзму.
Місія: залишитися храмом
Музей релігії та атеїзму оселився в стінах колишнього монастиря домініканців у 1972 році: кількасотлітнє місце молитви до Бога перетворили на осередок ідеологічної боротьби з релігією.
Отець Юрій Васьків, нинішній адміністратор парафії Пресвятої Євхаристії УГКЦ, юний вік якого припав на ті роки, ніколи навіть не думав про те, що колись служитиме в цих стінах як священник. «Я до того всього ставився майже з презирством, бо розумів, що це була ідеологія, щоби знищити віру в серцях людей. Ми про це знали. І коли нас сюди приводили на екскурсії, то я старався навіть не заходити – бо знав, що це таке. Але думати про те, що цей храм колись відновиться, тоді ще було нереально – навіть про розпад Радянського Союзу ніхто не думав. А потім якось у дивний спосіб Господь покерував так», — пригадує о. Юрій.
Коли Україна відновила Незалежність, а Греко-католицька церква вийшла з підпілля, серед громадськості Львова почалися розмови про те, аби колишній костел домініканців знову став діючим храмом. Але були перешкоди: по-перше, храм перебуває у державній власності як пам’ятка архітектури національного значення і офіційне місце розташування музейної установи (з 1990 року діє під назвою Львівського музею історії релігії). По-друге – розпочати душпастирську діяльність виявила бажання церква Московського патріархату, посилаючись на те, що вона віддала греко-католикам собор святого Юра. Проти цього активно виступила інтелігенція міста – до спротиву підключився Союз українок, Товариство студентів-католиків «Обнова», Клуб греко-католицької інтелігенції та інші громадські організації. Вони обстоювали думку передати домініканський костел греко-католицькій громаді як центр молодіжного душпастирства. Організовану тут парафію очолив отець (тепер – єпископ) Йосиф Мілян, тодішній голова Молодіжної Патріаршої комісії УГКЦ. Тож врешті влада прийняла рішення передати в оренду цей храм саме греко-католицькій спільноті. На Хрестопоклінну неділю 1997 року тут відслужили першу Літургію.
Сховище скарбів
Протягом цих років стосунки парафії із Музеєм історії релігії були непростими і вимагали багатьох компромісів. Наприклад, на початку душпастирської діяльності громада перенесла орган, що розташовувався у вівтарній частині храму, в бокову наву – це спричинило критику зі сторони колективу музею; зрештою орган забрали у музейний фонд.
Деякі храмові приміщення, як-от ризницю та підвали, церкві так і не передали, хоч це передбачав договір. Отець Юрій розповів, що зараз важко визначити, що саме із внутрішніх прикрас та пам’яток храму є автентичним. Доволі достовірні тільки надгробки видатних осіб, а от більшість нинішніх оздоб – це елементи експозиції музею, свого часу привезені з інших храмів. Проте нині вони знову служать за своїм призначенням вірним: у давніх сповідальницях уділяють Таїнство Покаяння, а ікони та реліквії молитовно вшановують.
На початках священники парафії Пресвятої Євхаристії вибрали з фондів музею ікони, які не експонувалися, щоб прикрасити храм. Серед них була, зокрема велика ікона Розп’яття, яку в церкві виставляли в час Великого Посту. Священник зазначив, що це цінна пам’ятка, яка була прострілена в час війни: її знайшли просто на підлозі в підвалі. Ікону вшановували у храмі ще донедавна, проте під час повномасштабного вторгнення музей забрав її, обґрунтовуючи це необхідністю заховати у своїх фондах як експонат, на час війни від обстрілів. Така ж доля спіткала ще кілька ікон – нині їх замінили копіями, щоб вірні могли надалі приходити і молитися там, де звикли.
Десятиліття діяльності музею атеїзму позначилися і на храмовій атмосфері. «На початках було трошки складно, відчувалося, що минуле тяжить. Вже зараз храм світлий, і у ньому легко молитися. Багато людей, що приходять сюди, відчувають тут, як вони самі кажуть, ауру – присутність Бога», — ділиться адміністратор парафії.
Давня обитель домініканців і справді з’являється у міських легендах з певним «містичним» присмаком. Серед них є й оповіді про привидів – священник розповів, що неодноразово чув про це, таку розповідь навіть ілюстрували відозаписом.
«Скільки часу я тут є – жодного привида не бачив», — сміється о. Юрій Васьків. «Це місце освячене – тут постійно присутній Бог».
Сам отець Юрій служить тут із 2009 року. Він походить зі священничої сім’ї. Отець розповів, що вирішив стати на шлях священства тому, що з дитинства мав досвід підпільної Церкви – зокрема на вибір його покликання вплинув відомий підпільний священник-студит Григорій (Герман) Будзінський. «Отець Будзінський мав бойовий характер, воював із поліцією, був одним зі засновників часопису «Вісник з України», де збирали інформацію про те, як переслідували греко-католиків, і передавали її за кордон, щоби відновити справедливість і щоби Церква могла бути реабілітована і вийти з підпілля. Він багатьох молодих хлопців заохочував бути священниками», — пригадує о. Юрій. Своє покликання хлопець відкладав – спершу відслужив у війську, тоді одружився. Та склалося так, що дружина, народивши сина, померла при пологах. «Це було вирішальним моментом: я зрозумів, що Бог кличе у такий спосіб, і треба йти вже, а не потім», — зазначає священник.
Тож закінчивши Львівську духовну семінарію, в 1998 році він отримує ієрейське рукоположення. З того часу служив у церкві Вознесіння Господнього на Левандівці, яку у той час будувала громада під духовним проводом його батька, о. Олексія Васьківа, згодом – у храмі святих Володимира і Ольги на Симоненка, опісля очолював Янівський деканат як протопресвітер, а відтак став адміністратором львівського храму Пресвятої Євхаристії. До речі, його син Олексій теж пішов стопами батька і діда – зараз він є священником львівської парафії Всіх святих українського народу УГКЦ на Петлюри.
Давнє і нове у житті Домінікан
Серед труднощів, які довелося долати парафії Пресвятої Євхаристії, був аварійний стан самого храму. Дах, що неодноразово страждав під час Світових воєн у ХХ столітті, прогнив і руйнувався. Лише кілька років тому вдалося перекрити центральний купол та повставляти вікна. Однак негода залишила свої сліди на стінах храму, який потребує подальшого ремонту.
З роками храм перестав виконувати функцію душпастирського осередку для молоді. За словами отця, на початках він був серцем молодіжних заходів, паломництв та зустрічей, але протягом останніх десятиліть в Архиєпархії розвинулися інші галузі душпастирства. За цей час молодіжне, медичне, в’язничне, військове капеланство виокремилося в окремі структури. При храмі Євхаристії ж залишилися ті, хто при ньому формувався від початків, а також чимало молодих подружжів.
Нині в інтер’єрі храму давні пам’ятки поєднуються із новими надбаннями. Громада не вносила великих змін у внутрішній храмовий устрій. Замість традиційного для Східної Церкви іконостасу у святилищі розташували дві намісні ікони та виготовили невеликі Царські Врата, що не порушують цілісності автентичних балюстрад.
Давній вівтар, за яким молилися ченці-домініканці, не використовується, а для звершення Літургій кілька років тому спорудили новий престіл разом із кивотом.
Водночас у святилищі можна побачити Монстранцію – Дароносицю, в якій у Католицькій церкві виставляють для адорації Пресвяту Євхаристію. Хоча це не східна церковна традиція, але саме в цьому храмі, зазначає священник, Монстранція нагадує про його історію та спонукає до молитви.
Прикрашають вівтар чотири дерев’яні скульптури XVIII століття авторства Матвія Полейовського: Іван Хреститель, апостоли Петро і Павло та євангелист Лука. Щоправда, у радянський час деякі елементи були втрачені – Хреститель «загубив» палицю, у святого Петра поцупили ключі, а святий Павло залишився без меча. Проте самі скульптури разом із вісімнадцятьма статуями ченців різних орденів під куполом створюють барокову композицію, що вражає і в наш час.
У вівтарі можна побачити також ікону Пресвятої Богородиці – це копія чудотворної львівської святині, що кілька століть перебувала в храмі домініканців. Ікона була урочисто коронована 1 липня 1751 року за участі львівського латинського архієпископа Миколая Вижицького. Цю чудотворну святиню дослідники вважають сучасницею відомої ікони Львівської Богородиці XIV століття – вона нагадує її за іконографічним типом Одигитрії та стилем написання. Ікону вшановували у храмі Божого Тіла аж до середини ХХ століття, коли монахи під тиском радянської влади забрали святиню до Ґданська у Польщі. Там вона перебуває й донині.
Також читайте: Чудотворні ікони Львова: «Світлоносну свічу бачимо – святу ікону Твою, Богомати»
Збереглася і стара проповідальниця, яку ще на початку 2010-х активно використовували для проповідей під час богослужінь. Таку практику припинили щойно після вдосконалення храмового озвучення, оскільки добиратися до проповідальниці священнику в облаченні було дуже незручно. Не використовуються і давні престоли в бокових каплицях, однак вірні люблять приходити сюди для приватної молитви або на сповідь.
Творче парафіяльне життя
Унікальна акустика, створена завдяки майстерності зодчих XVIII століття, має не лише богослужбове застосування: в 1999 році саме при храмі Пресвятої Євхаристії було засновано відомий фестиваль «Велика Коляда», що вже чверть століття щорічно збирає співців з різних куточків України та з-поза її меж.
Зараз богослужіння у храмі супроводжують два хори. Камерний церковний хор «Soli Deo» був створений як молодіжний співочий колектив на початку заснування парафії. Також тут співає хор національної і духовної пісні «Вірли»: як розповів о. Юрій Васьків, це колектив, що першим відкрито заспівав гімн України на львівському проспекті Свободи і вже понад два десятки років супроводжує співом храмові Літургії. Зараз тут формується ще третій колектив – дитячий хор під керівництвом монахині-катехитки.
Парафія здійснює постійну катехитичну діяльність: до першої Сповіді та Святого Причастя тут готуються групи приблизно із двадцяти дітей. Також заняття проводять у школах – після них до Таїнств у храмі Пресвятої Євхаристії приступає близько 130-180 осіб.
Величний храм у самому серці міста приваблює мешканців і гостей Львова, зокрема, класичною красою, тож Домініканський собор – це одна з найпопулярніших локацій львівських вінчань. Адміністратор парафії зазначає, що у попередні роки в середньому Таїнство Подружжя тут приймало 250-280 пар на рік. З ковідом та повномасштабною війною ця кількість суттєво зменшилася. Священник зауважує, що молодята зазвичай не є місцевими парафіянами – та знайомство з храмом і передподружні науки нерідко спонукають їх після шлюбу долучитися до парафіяльної громади.
«До нас приходять люди, які практично до жодного храму не ходять – хіба освятити паску, поколядувати на Різдво – “традиційні” християни. І тут Господь дає нам унікальну можливість поспілкуватися з ними про сенс людського життя, про потребу моральних цінностей та велику відповідальність подружнього життя. Для багатьох із них це перша у житті можливість так близько, особисто поспілкуватися зі священником. Часто під впливом таких розмов багато людей міняють спосіб свого життя, стають активними парафіянами нашого храму», — ділиться о. Юрій Васьків.
У храмі Євхаристії також звершують багато хрещень, щоправда, як зазначає адміністратор парафії, не завжди є можливість попередньо попрацювати з хресними батьками, які зазвичай приїжджають безпосередньо на хрестини.
До свята Миколая парафія практикує щорічні благодійні акції для сиріт: не просто збирає гостинці та необхідні речі, а й привозить дітей до храму на святкову виставу і молитву.
Місце Зустрічі
Зараз парафією опікується п’ятеро священників. Сотрудник храму о. Роман Тереховський провадить для парафіян біблійний гурток, тут діє також невелика харизматична спільнота «Агапе». Священники регулярно організовують для парафіян паломницькі поїздки із центром «Рафаїл». Щоденно в храмі служаться три Служби Божі, у неділю – п’ять. По четвергах після вечірньої Літургії моляться акафіст за зцілення недужих перед мощами святого великомученика Пантелеймона.
Храм відчинений щодня зі сьомої ранку до сьомої вечора за винятком годин прибирання. І практично в будь-який час тут можна побачити відвідувачів. Це – ще одна з «родзинок» цього храму.
«Є багато людей, які приходять “просто посидіти”», — зауважує о. Юрій Васьків. «Це люди, які з’являються на Літургії, може, два рази в році, зате люблять прийти і побути тут, наприклад, по дорозі на роботу чи з роботи. Мабуть, тому, що це – храм Пресвятої Євхаристії, і цим він особливий. Є сім Святих Тайн, але найважливіша – це Свята Тайна Євхаристії, бо всі інші ведуть саме до Христа, Який втілився, взяв на Себе людське тіло і оселився між нами. Під видами Хліба і Вина Він тут є присутній постійно. І тому храм справляє велике враження».
Про те, що храм віддавна був присвячений Пресвятій Євхаристії (Божому Тілу), нагадують капітелі, на яких видно зображення білої Гостії
Священник зазначає, що ще один плід «харизми» храму – спонукання до сповіді, яке відвідувачі часто тут відчувають. Він ділиться спогадами про випадки, коли люди приїжджали сюди на звичайну екскурсію з різних міст України і навіть із-за кордону, і, побувши тут трохи, сповідалися вперше у житті.
«Буває так, що сидиш у сповідальниці, нікого нема; а тут прийде серед дня людина і каже “хочу посповідатися”. Сповідаємо – і виявляється, що та людина невідомо звідки приїхала, прийшла сюди і каже – “ось тут я можу посповідатися”. А до того не приходила до сповіді 30, а може й 40 років. Бог кличе в різний спосіб – і тут також», – зауважує о. Юрій Васьків.
Також читайте: Львівські сліди святого Гіацинта
Підготували Марія Цьомик, Андрій Толстой
Фото: Андрій Толстой
Повязані записи
