Ще Йоганн Себастьян Бах сказав: «Мета музики – доторкнутись до людського серця». Музика – це також й невичерпне джерело духовності. Про поєднання найбільших багатств української творчої традиції із духовним співом, про мислячу аудиторію слухачів та популяризацію фольк-музики в сучасному суспільстві говоримо із учасниками експериментально-музичного львівського тріо «Троє Зілля».
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про історію створення гурту «Троє Зілля».
– Анастасія Войтюк: Ми створили гурт «Троє Зілля» більше 2-х років тому у м. Львові з метою експерименту із фольк-музикою. В той час нам були цікавими і джазові, краще сказати – приджазовані аранжування народних пісень. Неординарним був й експеримент зі складом українських, неукраїнських фольк- та електронних інструментів. До того ж, було цікаво працювати в новому форматі, тобто створити мобільний, швидкий на підйом гурт, де всі учасники будуть незамінними та відповідальними. Адже коли з тріо забрати одного учасника – це вже виходить дует. Отже, отаким було завдання 2 роки тому: в принципі, ми виконуємо його доволі швидкими темпами.
– Звідки прийшла сама ідея назви гурту?
– Стас Кириллов: З тексту однієї пісні. На той час, коли треба було придумувати назву, нас було троє, і ми вирішили, що зілля – це цікаво, тому що пробуємо якісь різні стилі, шаманимо, це здорова містичність: як-от лікування травами. Одного разу під час інтерв’ю на телебаченні нам задали аналогічне запитання: чому саме «Троє Зілля»? Журналістка сказала: «Назвіть п’ять пісень, в яких оспівують «Троє Зілля»». І ми згадували щось із творчості Івасюка тощо, вона ж конкретно назвала нам п’ять строф із різних українських давніх народних пісень або більш-менш таких, які всі знають, і там дійсно згадується «Троє Зілля». Тобто, такий набір трав, який служить для різної мети – лікувальної, чарувальної, снодійної тощо.
– Якою є творча місія кожного із музикантів гурту?
– Анастасія Войтюк: Стас Кириллов – барабанщик, перкусіоніст та менеджер гурту, Аня Войтюк – наша клавішниця, а я є бандуристкою, солісткою й також менеджером гурту. Фактично, можна сказати, що ми всі працюємо над розвитком «Троє Зілля», а вже із досвідом визначаємо, що кому краще вдається. Наприклад, Стасу дуже добре грати на барабанах, але окрім того, він вміло проводить різні переговори з партнерами, з людьми, які працюють над організацією концертів. Мені подобається шукати пісні для репертуару, працювати над зовнішнім виглядом колективу, хоча ми завжди спільно радимося. Наприклад, Аня у гурті всього рік – перед тим була інша клавішниця. Її завдання на цей час – працювати з музичним матеріалом, вже з наступного року вона буде «підключатись» до питань, які стосуються менеджменту. Маю зауважити, що менеджмент – дуже різностороння сфера діяльності кожного гурту, надзвичайно цікава, про яку насправді мало говорять. До прикладу, на «Фейсбуці», в мас-медіа ми бачимо фото колективу, відео- і аудіозаписи, інколи – інтерв’ю. Ось інтерв’ю – це та категорія інформаційного обличчя музичного колективу, до якої добирається менша кількість людей, аніж ті, які бачать світлини колективу. Але дуже-дуже багато всього залежить від правильного менеджменту гурту, в нас він відбувається колективно – ми всі разом над цим працюємо.
– Як би Ви могли охарактеризувати музику, над якою працюєте: це фольк-музика чи своєрідне поєднання фольк-музики з духовними елементами?
– Анастасія Войтюк: Ми працюємо з українською народною музикою, тобто тут може бути і фольк, і етно… Думаю, Стас розповість докладніше.
– Стас Кириллов: Я завжди розрізняю фольк і етно. Фольк – це щось традиційне і народне, тобто власне поширене не території України, творчість не тільки музична, але й будь-яка, це все, що стосується мистецтва, так званий арт-фольк. А етно – це те, що запозичене з інших народів, наприклад, коли в музичному колективі бере участь індійський сітар, африканський джембе і якийсь ексклюзивний інструмент з Бразилії – тоді це вже етно-гурт. А от фольк – це українські народні інструменти: бандура, цимбали, скрипка тощо.
– Анастасія Войтюк: Виходить так, що ми працюємо і в фольк-, і в етнонапрямі, тому що в нас є бандура. Є і різноманітні барабани, перкусія, клавішний інструмент, який взагалі просто універсальний. Щодо духовності, то в нашому репертуарі не виконуємо духовних пісень, але в житті ми поєднані з духовним співом. У нас є колядки, веснянки, щедрівки…
– Тобто, християнські мотиви все-таки присутні у Вашій творчості…
– Анастасія Войтюк: Так, звісно. В колядках є і дохристиянські, і християнські мотиви. Їх можна навіть ділити на такі два жанри, адже давні колядки мають різні сюжети. Щедрівки зазвичай – це вже дохристиянські речі, яких співаються в різдвяний час. Маємо в репертуарі багато колядок. Далі веснянки – це також надзвичайно прадавній пісенний продукт, хоча він прив’язаний до свята Пасхи – в принципі, всі ці поєднання не можна відкидати, тому що в нашій країні, на відміну від багатьох інших, фольк, духовність та релігійність досі пов’язані. Можу навести цікавий приклад: є один фестиваль в Польщі, в м. Ярославі, де представлені і духовна, і фолькова музика – він називається «Пісні наших корінь» («Pieśń naszych korzeni»). Там відбуваються майстер-класи, організатори обирають певне століття, наприклад, минулого року було 13-е, проводять майстер-класи з музики цього періоду, приїжджають різні фахівці тощо. Потім ввечері в різних храмах – і в католицьких, і в греко-католицьких – відбуваються концерти, а вже після 9-ої вечора фольк-музиканти «запалюють» публіку на вечірньому майданчику. Цей фестиваль виглядає дуже нетипово, але якщо зазирнути у старовину, то якраз в селі жили люди, які одночасно співали народних пісень і божественні Літургії. Наразі відбувається певне розділення, й інколи фольк-музика стає своєрідною субкультурою, якою можуть зацікавитись навіть нерелігійні люди, люди-нехристияни. Це можна чіткіше побачити насамперед в Польщі та в інших країнах. Може, також й в Україні, тих селах, де ще збереглась фольклорна традиція, в містах – на жаль, ні. Думаю, все-таки більшість людей є релігійними, але не можу стверджувати точно. Можливо, для когось народна музика є просто цікава, і вони не асоціюють її суто із духовним життям.
– Стас Кириллов: Минулого року ми також почали проводити вертеп, тобто після деякої перерви знову створили вертеп. Це теж дуже вагома така українська культурна особливість, що в нас збереглась традиція правильного християнського вертепу. Минулого року, коли ми це зробили, це для мене було дуже радісно і дуже особливо походити ресторанами, різними місцями і зіграти цей вертеп.
– Щодо стосується текстів та музики: Ви берете їх із якихось особливих джерел чи створюєте самі, міксуєте, поєднуючи стародавню тематику з сучасними мотивами?
– Анастасія Войтюк: У кожної людини є своє різноманітне інформаційне поле: бабця, мама, друзі, книжки; радіо, яке слухає, колективи, в яких співали, є дідусева бібліотека тощо. От і в нас немає одного джерела, з якого ми черпаємо пісні, запозичуємо натхнення із різних речей. Насправді, у нашому репертуарі є пісня прабабці, є пісня зі збірника лемківських пісень, яку прямо-таки в нотах знайшли, є пісні, які співаємо з дитинства. Також я їздила у Полтавську область, в село Крячківка, і слухала народний спів – жінок і бабусь. Це вже надзвичайний інший досвід, коли кожна пісня приходить з любов’ю. Крім того, в Канаді я записала спів однієї бабусі. Через 2 роки переслухала і виявила прекрасну колядку «Рай розвився», яку ми цієї зими заспівали, вона просто суперенергетична, має свій «павер», тому що прийшла від когось, і таке передання з серця дуже важливе.
Наразі ми співпрацюємо з гуртом автентичного співу «До схід сонця» – це відомий гурт, який існує у Львові уже 10 років. Дівчата займаються автентичним вокалом, народним співом, який у Польщі називають «білий вокал», «білий голос» – і вони володіють клондайком таких пісень. Думаю, якщо надалі в нас піде добра співпраця, вони теж будуть одним із джерел, звідки ми можемо черпати якісь нові пісні. Але неправильно буде сказати, що ми працюємо із зовсім невідомими піснями. Більшість наших пісень – відомі, проте ми подаємо їх в новішому звучанні. Наприклад, для тих, хто не любить стандартного звучання «Ой чорна я си чорна», ми зробили її в блюзовій обробці, і вона звучить вже по-іншому. От таким є наше завдання – повертати любов до традицій, привертати увагу людей до старих пісень, даруючи їм сучасніше звучання.
– Які мотиви присутні у Вашому дебютному студійному альбомі «По-українськи» («In Ukrainian)?
– Анастасія Войтюк: Наш перший альбом ми записали завдяки співпраці з Школою української мови і культури Українського католицького університету. Окрім книг і посібників з української мови для студентів-іноземців, представники УКУ планували створити музичний додаток із автентичних пісень. Наприклад, там є пісня «Ти ж мене підманула» без лайливих слів – це типово, традиційно, впізнавано багатьма слухачами. Були такі пісні, яких ми б в житті не думали, що співатимемо, наприклад, «майданівські коломийки» від Ірени Карпи, та ж сама «Ти ж мене підманула», «З сиром пироги» або «Журавлі» Квітки Цісик.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про плани щодо роботи над наступним музичним альбомом.
– Отже, наш дебютним альбом побачив світ рік тому, наразі ми працюємо над другим. Це вже буде те, на що ми націлювалися. В нас є задуми і на третій альбом. Перші твори, з яких ми починали, приджазовані, можуть бути матеріалом для одного альбому;невдовзі будемо презентувати українські пісні у стилі «world music» з впливами народних мотивів інших народів, наприклад, африканськими чи грузинськими. До речі, із Грузією в нас особлива дружба на цей часів Україні, з Африкою – не знаю… але українці доволі люблять африканців, це для них щось екзотичне. Насправді в нашій державі стільки людей, які мають африканські музичні інструменти вдома: джембе, дарбуку (ударний музичний інструмент з Єгипту), інші барабани тощо. Багато хто з них акомпонує цими інструментами українську музику, тому ми вирішили зробити мікс з бандури та африканських інструментів. Третій проект, над яким ми працюємо, до речі, майже готовий – це присвята для Скрябіна: триб’ют, кавери на його пісні, невеликий диск, до якого входять 4-5 композицій.
– Цієї зими я була присутньою на одній із програм єврейського студентського радіо в Єрусалимі, де звучала етно-музика. Вона була пов’заною зі Львовом, з початком Хасидського руху. Хотіла б розпитати про мотиви міжрелігійного діалогу в музичній спадщині нашого народу.
– Анастасія Войтюк: Українська музика має досить великий вплив з інших народів, насамперед, це стосується єврейської музики і хасидської зокрема, тому що це були люди, які колись розвивали музичні напрями на території нашої держави. Є такі припущення, що скрипка, кларнет, цимбали – це не були інструменти, які розвинулись суто в Україні. Думаю, в багатьох українських піснях є цей міжкультурний діалог. Колись ми співпрацювали з єврейською громадою, разом ставили виставу, де були і музикантами, і режисерами. Це величезний цікавий пласт культур. Та щоб розвиватись у цьому напрямку, треба дуже ретельно підготуватись – щоб мати змогу назвати пісню українсько-африканською чи українсько-грузинською, треба ці культури ретельно та детально студіювати. Єврейська музика дуже інтелектуальна і водночас весела. Можливо, ми ризикнемо запросити якогось скрипаля чи кларнетиста і зробити разом із ними українсько-єврейський музичний продукт.
– Стас Кириллов: В нас є запис «Тільки у Львові» – він має певні єврейські музичні мотиви. Подібні музичні приклади – це композиції того часу, коли Львів був міжкультурним, коли тут жили музиканти з різних середовищ, і коли творили так звані «батярські пісні» – вони і справді не схожі на народні. Колись ми відвідували лекцію про клезмер-музику та музикантів клезмеру, які співпрацювали з єврейськими музикантами, але самі були не євреями. І там було з десяток львівських найвідоміших клезмер-музикантів, які були або ромами, тобто циганами, які тісно співпрацювали з євреями, всюди з ними грали. Були також й такі кантори, коли єврей-викладач показував мелодії і передавав свої навики, вміння учням, виховуючи із них професійних музикантів, які опановували ремесло: зіграти якісно, цікаво за гроші. Пізніше вони поширювали цю музичну спадщину далі.
– Я знаю, що Ви співпрацюєте із Благодійним фондом Митрополита Андрея Шептицького при Патріаршій Курії УГКЦ, зокрема що стосується виробництва дисків із духовним співом. Як відбувається цей процес?
– Анастасія Войтюк: Окрім роботи в гурті «Троє Зілля», дві третіх колективу працює в Благодійному фонді імені Митрополита Андрея Шептицького – це Стас і я. Ось уже 5 років, як ми працюємо в команді людей, які видають духовну музику Української Греко-Католицької Церкви. Це унікальний проект, бо все, що ми видаємо – це теж якийсь музичний досвід й для нас особисто, хоча в цьому проекті виконуємо суто обов’язки менеджерів, які організовують весь процес, ми маємо зробити все, щоб хор записав композиції, щоб цей диск видати та розповсюдити. Серед таких дисків – наспіви різдвяних богослужінь, «праколядки»: фактично додаткові тексти, які співаються в час Різдва на богослужіннях, утреніх, вечірніх: були там і Богородичні догмати, і «Задостойники», Єрусалимська утреня тощо. Так само видали ще один диск «С нами Бог», який записували у Єрусалимі.
Це таки пласт нашого досвіду. Окрім того, що видаємо диски, ще проводимо майстер-класи. На мою думку, люди, які займаються церковним співом, не дуже орієнтуються у народних піснях. Можливо, багато хто з них слухає українську естраду або теж може російську поп-музику, але велика кількість із них не є дуже великими музичними спеціалістами. Наприклад, ми мали цікавий досвід у Запоріжжі, куди їхали і організовували майстер-клас з літургійного співу, також принагідно робили концерт гурту «Троє Зілля». Ми зауважили, що було кілька людей, які прийшли і на майстер-клас, і на концерт. Але це десь 5-10%, і це через те, що громада українців в Запоріжжі маленька, люди, що належать до Української Греко-Католицької Церкви, які розвивають українську культуру там, знають одні одних. Мені видається, що ці дві категорії аудиторії мали би далі іти разом, тобто було би класно, якби люди мали свої клуби, наприклад, такий досвід є у Канаді. Це не означає, що вони ведуть величезну концертну діяльність, але співають різних пісень, інтерпретують їх тощо. Було б чудово, якби в кожному клубі, в кожному місті, навіть при храмах, існували такі клуби української пісні. На прикладі сходу нашої держави ми побачили, що подібних ініціатив дуже очікують.
– Стас Кириллов: Це, до речі, дуже гарна ідея, бо якщо згадати радянські часи, то такі клуби створювали в кожному селі, в кожному районі. Після розвалу Союзу все так занедбували, наразі є сенс відновлювати подібні культурні проекти. Було б прекрасно, якщо б при храмі існували клуби, куди б люди могли приходити поспілкуватись, зіграти на музичних інструментах, помалювати, записати якусь музику.
– Анастасія Войтюк: У нас є гарний приклад у Львові – хор «Етерія», вони створюють духовну музику, ми з ними працювали в рамках Фонду Митрополита Шептицького, де вони записували Єрусалимську утреню, також співають народну музику. Вони функціонують не лише як хор. Якщо повертатися трохи більше до кобзарської традиції, до людей, які зараз відновлюють інструменти, то будемо їхати на такий фестиваль в с. Крячківці (Полтавщина), де мешкають учасниці гурту «Древо». Це колектив з дуже довгою історією, надзвичайно відомий у світі. Учасники акапельно співають в народному стилі такі пісні, наприклад «Ой там на горі», дуже відому пісню з мультфільму «Жив був пес». Крім того у Крячківці живе і відновлює старовинні інструменти Юрко Фединський, до якого приїжджають навчатись люди зі всього світу. І якраз оці люди, які займаються реконструкцією інструментів – це насправді дуже духовні люди, тобто ті, хто робить свої кобзи, свої старосвітські бандури, торбани тощо.
Минулого року я їздила на цей фестиваль і так само на табір кобзарів і там воно дуже чітко відчувається, що це спільнота людей, які плекають українськість. Робота над самим інструментом, його виготовлення – це як молитва, написання ікони, дуже клопіткий, не технічний, а більше творчий процес. Потім вже з того, що ти зробив, береш цей інструмент і через нього транслюєш інформацію у світ. Так само, як працювали колись кобзарі, через яких проходила інформація.
Тепер трішки інший світ, інші реалії, але ці кобзарські цехи, вони далі будуть розвиватися. В гурті «Троє Зілля» ми фактично робимо те саме – лише в іншому форматі. Коли співаємо пісні, завжди намагаюсь думати, про що співаємо, що передаємо до людей. Якщо є якісь пісні з депресивним текстом або з якимось дуже містичним, де згадано смерть, стараємось таких пісень не брати, тому що це передає негативну енергію. Радше, є пісні, які там заохочують до того, щоб люди стали веселішими, менше сумували, пісні, які дуже гарно, делікатно оспівують любов. Тобто завжди треба уважним до тих текстів, які співаєш. Нам теж подобається повеселити людей на концерті, налагодити з ними контакт, спілкуватися. Концерт – це фактично Літургія, це ритуал, де збираються люди, відбувається обмін енергіями, живий діалог. А музикант – це більше покликання, ніж професія. Треба вміти, знати, що ти робиш, розвивати своє покликання і постійно вчитися. Церква – добрий приклад для музикантів, як будувати спільноту. Так само кожному музичному гуртові треба розвивати коло людей, для яких вони працюють, воно має збільшуватись чи змінюватись. Ми – музиканти, які працюємо для аудиторії, водночас і самі розвиваємося.
– Стас Кириллов: Це те, що дуже важливо виділяє наш гурт на тлі всіх інших гуртів – ми працюємо для слухача, бо нерідко можемо спостерігати таке, коли чимало музикантів грають для себе, мовляв, якщо це сподобалось мені, то має сподобатись усім слухачам. Але це насправді не так. Треба дуже часто підлаштовуватись під те, що хоче слухач, але робити це так класно, щоб насамперед, подобалось тобі, але на замовлення слухачів. Треба бути в контакті з публікою – і це дуже виділяє наш гурт зі всіх.
– Якою є аудиторія слухачів гурту «Троє Зілля»? Чи це, здебільшого, молодь з Західної України, або ж зі Східної теж?
– Анастасія Войтюк: У «Фейсбуці» нас «фолловерять» всі вікові категорії, але найбільше – від 25-и до 35-и років. Наша цільова аудиторія – люди, які люблять українську музику, є прогресивними, шукають розвитку, бо в іншому випадку, просто ходили би на концерти тих гуртів, яких знають. У нас є свої друзі-шанувальники в Центральній і Східній Україні. Восени нас кличуть туди знову, особливо у Запоріжжя, там є дуже класна організація «Арт-простір». В Одесі також багато україномовних слухачів. За кордоном аудиторія поділяється на дві категорії: це люди, які просто цікавляться «world music», яким подобаються різні цікаві гурти. Таких людей приблизно 10%, решта – це українська діаспора.
– Стас Кириллов: Ми дуже часто граємо в Польщі. Бо це близько і там є люди, яким подобається українська музика, також поляки в принципі досить співпереживають українському народові. Пригадую, як ми були в одному костелі, коли проводили збірку коштів для українців за ініціативи Папи Римського. Все було дуже гарно і там не було ніякого ні приниження, а просто справжня братня допомога. Поляки нас радо сприймають, і з ними треба контактувати. Ми готові їхати всюди, куди нас покличуть – і в Білорусь, і на схід Грузії, і в Молдову, і в Словаччину, і в інші країни. Основне, щоб там були люди, яким це потрібно.
– Наскільки складно з точки зору менеджера популяризувати фольк-музику в нашій державі, налагоджувати контакти з радіостанціями та телебаченням?
– Стас Кириллов: Насправді на радіо існує засилля поп-музики, й ніхто цього не приховує. В нас обмаль радіостанцій, які ставлять в ефір рок-музику. Є спеціалізовані рок-станції, наприклад «Rock-FM», «Radio Roks» і все. Ще менше радіо, які пропонують слухачеві фольк. Найчастіше ми потрапляли на такі радіостанції – це були «Ера-FM», «Громадське радіо». Попри те все, що якось нам вдалось туди потрапити через зацікавленість журналістів, на звичайні радіостанціях таких шансів – менше, оскільки не підтримують народного, національного, традиційного. Якщо ввімкнути грузинське радіо, там кожна третя пісня виконана на народних інструментах, – делікатно, гарно, акустично записана, а акустична музика звучить дуже сильно. В нас обмаль акустичної музики в ефірі, я вже й не говорю про фольк. Зазвичай все, що крутять на радіо, програють для слухача, це все, що добре гупає, бумкає, вириває буквально з тебе душу тими агресивними басами. І на тлі того якісь вокали, які «накручені» на комп’ютері. Ми ж максимально живі, акустичні, тому це проблема того, що по звуковому стилю радіо може не підходити. Дуже часто вони можуть дати відповідь «Ні». Але були деякі моменти, де нас навіть кілька разів вмикали в ефіри «Львівської Хвилі», «Радіо Люкс», коли всі згадували рік після загибелі Скрябіна, це тому, що ми зробили дуже класний кавер на одну з його пісень. Але далі я не знаю, як буде розвиватись українська традиційна фолькова музика, якщо великі радіостанції, телеканали будуть нав’язувати поп-продукт, який зазвичай є дуже неякісним. Можна назвати з десяток хороших гуртів, а решта – це недоопрацьований матеріал. Єдина програма на центральному телебаченні, яка пропагує фольк, – це «Фольк-music» на Першому Національному. Окрім того, нас активно підтримує Львівське телебачення. Тому проблема існує. Взяти ту ж саму в культурному плані багату, але одночасно фінансово бідну, Індію, де все заповнено духовними піснями, зіграними на традиційних інструментах – це все індійська музика, яка звучить навіть в Боллівуді (Боллівуд) випускає по п’ять сотень фільмів щороку, всюди є присутня традиційна культура.
В нас є окремих багато хороших ініціатив, наприклад, чудові Інтернет-радіостанції, які відкрили нещодавно. Звісно, їхні глядачі не вимірюються мільйонами. У нас ставлять в ефір світовий інді-поп, independent рок-музику. В нас, в Україні, немає фольк- і кантрі-музики в в ефірі взагалі, але є десятки фольк- і кантрі-гуртів, які ніхто ніколи не почує, бо скрізь крутять композиції відомих співаків. Є багато гарних ініціатив, хороших гуртів. Просто не можна казати, що все погано, треба щось для цього робити. Є один класний бандурист – Іван Ткаленко, який розвиває гру на бандурі в Києві і також проводить різноманітні вебінари. Його творчість може бути цікавою для різного покоління людей.
Колись завдяки Насті я побачив декілька сотень фотографій з архівів про Митрополита Андрея Шептицького. На них були монахи (не знаю якого чину, можливо, студити, можливо, василіани) з музичними інструментами. Там були і цимбали, і скрипки, і бубни. Це було для мене теж знаково, що хотілось би наразі теж частіше таке бачити. Знаю декілька сестер, які співають, записують свої компакт-диски, знаю колектив з отців, які співають теж свої духовні пісні, є також гурт «Кана» тощо.
– Яким Ви наразі бачите основне завдання своєї музики і свого колективу саме в цей період часу?
– Анастасія Войтюк: Якомога більше виступів, концертів, контактів з реальними людьми, паверу, енергії, тому що коли ми зустрічаємося і граємо, коли є концерти, то є взаємообмін, люди радіють і мають надію, і ми радієм і маєм надію сто відсотків. Це найбільше, що би було сприяння доступу української музики до людей, це є потрібно зараз найбільше. Радіо, телебачення, живі концерти, фестивалі – якомога більше різних спрямувань. Ми готові грати всюди, цілодобово. Це наше бажання. Ми є для того, щоб грати, а не сидіти на місці.
Розмовляла Лідія Батіг (допомагав у підготовці матеріалу Валентин Шинкаренко)
Автор світлин: Мар`ян-Святослав Качмар
Повязані записи
