Сучасне століття переповнене різноманітними викликами для людини, серед яких чимало підмінних понять або дуже солодких спокус. Інколи ми не замислюємося над власними діями і рішеннями, внутрішніми прагненнями, релігійними почуваннями, а це призводить до глибинних політично-соціальних трансформацій, які впливають на мапу світових процесів. Про глибину релігійної свободи, межу між вірою і фанатизмом та основними функціями релігії говоримо із доктором філософських наук, професором кафедри філософії Українського католицького університету Михайлом Черенковим.
– Пане Михайле, у сьогоднішньому світі сучасну людину цікавлять багато «екзотичних» процесів: гомосексуалізм, наркоманія, проституція… Натомість сам Бог – таємничий і містичний, залишається поза увагою. Як пояснити такий парадокс?
– Я б сказав, що сучасній людині не лише не цікавий Бог, їй загалом неважлива праця над собою – вона не заглиблюється у певні духовні практики, віровчення, упокорення. Бог і всі складні речі насправді є нецікавими й для Церкви, яка працює назагал, репродукує загальну модель християнства. Є високе богослов’я і чимало талановитих богословів, проте Церква як інституція, працює із більш популярною версією. Спрощена і схематична релігійність загалом задовольняє людей. Оця нецікавість Богом стосується як людей поза «огорожею» Церкви, так і церковної ієрархії. Взагалі властивість людей – це спрощувати складне і напрацьовувати популярні схеми. Чому нас не цікавлять складні речі? По-перше, людина за своєю природою є лінивою. Ми можемо пригадати слова Христа із Євангелій, мовляв, ви йдете за Мною, бо не Я вам цікавий, а ви споживаєте хліб. Пам’ятаєте у Достоєвського є така тріада – «чудо, влада, авторитет». От саме це людей захоплює. Отже спрощення, схематизм, відмова від глибини, пошуку, динаміки заради певної стабільності – це архетипні ознаки людини. Тобто це вже така вторинна, штучна релігійність, яка не має живого первинного досвіду, де все є дуже стабільним. Сучасна людина боїться зустрітись сам на сам з Богом, боїться залишитись у тиші. Вона створює замінники, «посередників», які не лише руйнують її контакт з Богом, але насамперед самої із собою. І це відбувається буквально у всіх сферах життя, проте у релігії найбільш помітно, оскільки саме тут ми очікуємо найбільшої відкритості, щирості та духовної глибини.
– Ви висловили, на мій погляд, доволі дискусійну думку про те, що Церкві часто Бог є нецікавим. Чи можете прокоментувати цю тезу більш детально?
– Церква «працює» не з первинною реальністю – Богом, Його словом; але з вторинною – що сама Церква знає про Бога. Тобто вона передає нам ці знання, інколи ставить знак тотожності між собою і первинною реальністю. У суспільстві вважають, що окрім Церкви ніхто не може знати краще про Бога, тому вона є монополістом у цій сфері, через те впадає у спокусу видавати вторинне знання за первинну реальність. Ми, наприклад, часто покликаємось на тексти Отців Церкви як на першоджерела, але ж вони у свій час теж звідкись черпали інформацію про Бога, використовували інший досвід. Отже їхні тексти – це не первинні джерела. Маємо, звичайно, їх брати до уваги, але також занурюватись у первинний базис. Ось ще один неопатристичний заклик минулого століття у Росії – «Назад до отців!». Тобто це означає, що ми навіть не наважуємось подумати, як дістатись до цієї первинної реальності через їхні тексти. І саме вони, Отці, закрили собою самого Бога, бо стали нашим всім. І я розумію, що тут є небезпека у цих схемах, особливо коли видаємо первинне за вторинне, а штучне за автентичне; а також присутня скромність, коли покликаємось на історію і шукаємо у кожній епосі щось для себе близьке, покликаємось на це, як на свідчення і знак, хоча маємо поза тим побачити глибше, первинне. Якщо такі висловлення – це просто наша скромність, то тут проблема зі станом 50 на 50; якщо ж Церква заблукала у своїх бібліотеках і втратила зв’язок із реальністю, це дуже проблематично.
– Минулого року у Франції відбулись теракти, пов’язані із діяльністю «Charlie Hebdo». Минув рік, а видається, що журналісти так і не зробили висновків – на шпальтах видання і надалі публікують образливі карикатури як для християн, так і для мусульман, –оскільки працівники часопису наголошують на цінності свободи слова. Чи поняття свободи слова можна ототожнити із поняттям свободи релігії?
– Свобода є багатоформатним поняттям. Є свобода для релігії, свобода від релігії (тобто свобода сповідувати якусь релігію чи відмовитись від неї); а є ще свобода у релігії – критикувати чи піддаватись критиці, до того ж бути спокійними, впевненими, здатними на зміну, зважаючи із часом. Тому свобода критики релігії наштовхнулась насамперед на свободу радикальних ісламістів, які сповідують власну релігію дуже принципово і фундаментально. Чи мають вони право на цю свободу? Так. Чи можуть через цю свободу вбивати? Ні. Так само журналісти редакції. Вони мають право критикувати релігію? Так. Але, які знову-таки межі цієї свободи, – чи може вона провокувати конфлікти? На мою думку, ні. Пригадаймо, скільки часу на Христа та Його апостолів малюють різні карикатури. Видається, що саме християнство є найбільш критикованою релігією. Проте у християнстві присутній максимум цієї свободи. Скажімо, Христос казав Юді: «Друже, нащо ти сюди прийшов?». Ось ми також можемо говорити «друже» своєму ворогу чи зраднику. На жаль, в ісламі цього нема. Коли свободи у релігії є мінімум, будь-яка критика спричиняє до вибуху чергового конфлікту. Ресурс свободи – це мірило обох релігій. На думку ж секуляристів, свобода дорівнює безмежності, де присутнє нерозуміння її внутрішніх горизонтів у певних релігіях. Та й загалом наше століття дедалі більше втрачає свободу. 
І ось залишаються ці релікти секулярності, які бачимо на прикладі «Charlie Hebdo». Мені, до речі, певною мірою це подобається – не маю на увазі, що подобаються ці цілеспрямовані образи, а сам вияв свободи – свободи не знати і не зважати, бути собою, сказавши «я не хочу знати ваші радикальні версії». Проте загалом у Європі звужується цей сегмент свободи зі зростанням небезпек і погроз. Можна сказати, що сучасний іслам став глобальною релігією, завдячуючи саме такій секулярній свободі. Так само, як християнство. Сьогодні у християнському світі багато різних нетрадиційних рухів, які з’явились в останні роки. Вони користувалися секулярністю, щоб «прописатись» на релігійній карті. Отож секулярність спричинила релігійний плюралізм, а сьогодні ще й фундаменталізм, який не використовує внутрішні переваги, а викликає агресію, терор, ксенофобію. Отож «Charlie Hebdo» – це «останні з могікан», останні із тих секуляристів, за присутності яких світ ще є не в найгіршому стані. Хтозна, яким він буде, коли ісламісти захоплять редакції і продукуватимуть свій інформаційний продукт.
– Ми з вами розпочали говорити про релігійні війни, які хоча є прихованими, але все ж очевидними. Наприклад, коли починалися події у Сирії, ми пам’ятаємо, як в мережі з’являлись відео католицьких священиків, яким радикалісти перерізали горлянки. Водночас сьогодні, принаймні так мені видається, європейські країни не бажають приймати біженців, оскільки бояться ісламської експансії. Чому релігія є причиною війни? Чому у сучасному світі її зіставляють на одну шальку терезів з амбіціями, політикою, перерозподілом територій?
– Релігія завжди була чинником конфлікту, вона могла об’єднувати, могла і роз’єднувати. Світові релігії, через свої назви, вказують на єднання великої кількості людей навколо ідей і принципів, водночас вони й урізноманітнюють цей світ, інколи розділяючи і розриваючи його. 
Останнім часом я чимало спілкувався з європейськими політиками про війну у Сирії та Україні, про православний тероризм та ісламізм. Вони зазначають, що у цих конфліктах нема релігії, а мені видається, що саме тут релігійний чинник був від початку. Можливо, у гібридних; а можливо, як у Маркса – у «відчужених» формах. Щодо проблеми біженства, гадаю, що сьогодні Європа не думає про ісламську експансію, вона боїться економічних змін, пов’язаних із безробіттям та іншими процесами. На релігійний чинник певними політиками накладено табу. Ми ж, мовляв, ще не відкинули програму мультикультуралізму, отож у нас нема релігійних конфліктів, ми – люди діалогу і безмежного екуменізму. Проте все-таки на глибинному рівні є розуміння небезпеки радикалізації релігії. Навіть мільйони біженців не зможуть підірвати економічну систему Європи, вони можуть лише її реструктуризувати – нові робочі місця, ринки праці, розробка нормативних документів. Але це не війна! Біженці, на перший погляд, є економічно-соціальною проблемою, та як тільки вони отримують всі можливості, зразу ж піднімають над собою прапор ісламської держави, а тоді наслідки можуть бути дуже плачевними. Тому спостерігаємо авангард сходу, його переселення. Ми пригадуємо історичні переселення народів, коли була буквально зруйнована вся ойкумена. В Україні ми бачимо наслідок цих глобальних процесів, які сьогодні є у світі. Наприклад, ми вважали Майдан локальним феноменом, де є боротьба за громадянське суспільство, демократію, а насправді через це повертається релігійний чинник, і саме те “велике повернення” ми бачили на Майдані. Греко-католики, православні Київського Патріархату, протестанти, римо-католики об’єднались навколо людей, відчуваючи небезпеку не лише Януковича, Росії, але і політичного православ’я, яке своїм авторитетом освячує цей весь євразійський проект. В Україні ми побачили ті самі процеси, що відбувалися у Сирії, чи у Єгипті – на площі Тахрір. Нещодавно я був в Угорщині, де місцеві науковці запропонували мені провести панельну дискусію про порівняння подій у Єгипті та в Україні. І тут, і там релігія виявилась найбільш мотивуючою силою, інших таких сил не було.
– Під час цієї війни на сході нашої країни ми спостерігаємо за таким явищем, як політичне православ’я, що істотно відрізняється від істинного православ’я. Як, на ваш погляд, проводити межу між вірою і фанатизмом?
– Релігія без насильства – це дуже філософське питання, ви знаєте, що про це чимало написано. Думаю, що своєю думкою викличу бурю критики, але, на мій погляд, в ісламі є багато такого, що відштовхує людей. Це не лише дії окремих радикальних людей, це щось невід’ємне, інтегральна частина ісламу як цілісної системи. Будь-яка система включає насильство як інструментарій. Звичайно, засновник християнства не про це проповідував, Він казав, що якби захотів, то міг би попросити у свого Отця легіони ангелів. Проте Христос прийшов не для того, аби воювати у світі зброєю, а перемагати все любов’ю. Тому для нас як християн важливо, наскільки ми вірні своїй традиції та покликанню. Це навіть не питання конфлікту між християнством та ісламом, секулярним суспільством і віруючими. Наприклад, в ісламі навіть люди, які вірують всім серцем, зіштовхуються із нетерпимістю своїх братів. Це ми також бачимо і у середині УПЦ – де є своя меншість духовенства, дуже відкрита і толерантна, проте цю кагорту маргіналізують і навіть знищують. Як розділити межі віри і фанатизму? Думаю, що це завдання сучасних богословів – говорити про цю проблему і її досліджувати. Насильство відбувається тоді, коли я хочу якось показати себе, але водночас не маю що сказати іншому, нема любові, звернення до первинного рівня. Є тільки авторитет, мовляв, ми – найдавніша, канонічна і найправильніша релігія у світі. Тому спроба опертися на зброю – це результат хибних уявлень про природу релігійного авторитету. Зараз оця агресія релігійних представників одні проти одних, відкопування давно захованих закривавлених «сокир», веде насправді в нікуди. Оскільки насильство й агресія у релігії не несуть внутрішньої свободи і внутрішнього вибору, приналежності до первинної реальності, про яку ми з вами вже говорили.
– У нашій країні триває війна, яка окрім соціально-економічної кризи, внесла у суспільство психологічну кризу. Ми зараз вже «пожинаємо» ці невтішні плоди, але важко уявити собі, яким духовно понівеченим буде суспільство після остаточної перемоги і повернення наших військових додому. Церква – це чи не найважливіша інституція, яка зможе спонукати до психологічного відродження і допомогти долати внутрішні кризи. Які методи має використовувати Церква для здійснення цієї місії?
– Так, Церква має долучитись до цієї психологічної допомоги. Вона повинна не тільки рятувати душі, але їх лікувати. І оце лікування чи душпастирство – це набагато важчий процес, оскільки вимагає максимального контакту з людиною. Тут Церква потребує цілої армії волонтерів при парафіях, які шукали б ці особистісні дотики. Проте Церква, на мій погляд, може більше – попереджувати подібні конфлікти, закладаючи у серця людей правильну мотивацію, цілісний фундамент про відповідальність за власну сім’ю і водночас цілу державу, не стільки за проєвропейські цінності, як за людей, які стоять у тебе за спиною. Людина повинна зрозуміти, що кожен її крок і вибір спирається на особисті стосунки з Богом. На жаль, вона згадує про Господа дуже часто лише у найгірших моментах свого життя. 
Тому релігія має спонукати людину аналізувати кожен свій вчинок, щоб запобігти катастрофі особистісного і глобального масштабу, а отже забезпечувати мир і спокій, бути максимально близькою до Бога і у горі, і у радощах. Коли капелани відправляють хлопців на схід, мають закликати їх до миру і внутрішньої гармонії у Бозі, до відповідальності. Церква повинна це засвідчити власним прикладом, оскільки не достатньо лише освячувати якісь дії і говорити про патріотизм, але варто показати цей граничний і найглибший вимір стосунків.
– Після кривавих подій на Майдані маємо повернення ідеї єдиної Помісної Церкви. Як ви вважаєте, чи ці теперішні міліметрові кроки до порозуміння можуть у майбутньому стати ефективним діалогом і єднанням для Церков Володимирового хрещення?
– На жаль, думаю, що шанси цього діалогу наразі дуже мізерні. Оскільки певні ієрархи наразі не хочуть поступатися своїми амбіціями і прагненнями. Є якісь окремі перемовини, наприклад діалог владики Ігоря (Ісіченка) зі своїми громадами щодо долучення до УГКЦ. Але це, на жаль, сепаратні й одиничні процеси. Більш глобальні процеси, скажімо перемовини між УПЦ КП і УАПЦ виявились невдалими.
– Ви часто приїжджаєте до Львова, оскільки є професором кафедри філософії УКУ. Чи може, на ваш погляд, наше місто бути прикладом екуменічного порозуміння для інших міст України?
Наразі для мене Київ є прикладом «другого Єрусалиму». Львів може стати таким центром екуменічного порозуміння, якщо будемо працювати над автентикою релігійних громад. Наприклад, чимало традицій єврейської громади у Львові втрачено. Вірменська громада майже повністю асимілювалась між іншими. Потрібно стимулювати оце збереження спільнот і водночас релігійний плюралізм. А все це потрібно ґрунтувати на єдності, взаємопорозумінні та вибаченні одне одному.
Розмовляла Юліана Лавриш
Повязані записи
