Протягом травня ми вшановуємо Богородицю, водночас розмірковуємо щодо образу жінки і Матері. Кілька днів тому молилася біля стенду із світлинами загиблих Героїв у Гарнізонному храмі. Молитва на устах давно завершилась, а очі ще довго вдивлялися у погляди Воїнів. Серце завмерло від болю не тільки тому, що на цих портретах у буквальному значенні слова цвіт нації, я подумала: “А як переживають матері цих хлопців? Як воно – втратити такого сина?”
Війна змінила наші серця. Я б навіть сказала, що загартувала, стала індикатором і добрим тестером загальнонаціональної спроможності. І навіть цьогорічне свято Матері, яке ми відзначали минулого тижня, на мій погляд, містить особливий відтінок. Важкі події останнього року дещо по-іншому відкривають нам, суспільству, одні одних; водночас відкривають по-новому образ Матері, справжньої Мадонни, навіть інколи дещо величнішої, ніж на полотнах Рафаеля чи Тиціана. Так, безперестанний потік сліз додав обличчю зморшок, а страх і переживання — сивини, проте у очах пломеніє величезна Любов і Захоплення своїм Сином. Протягом останніх місяців я бачила багатьох Матерів. Часто доводилось зустрічати їх у довгих коридорах перед реанімаційним відділенням — заплаканих, згорьованих, з молитвою. Здавалося, що ці коридори довші, ніж життя; темніші, ніж морок, але десь там, вкінці, миготіло світло маленької лампадки, материнського серця, яке спонукало і запалювало крихітну свічечку за дверима операційної. Я бачила Матерів, які навіть попри те, що лікарі не давали жодних гарантій на одужання сина, вперто боролися і борються за кожен крок без надії; тих, які зривались емоційно, відходили у куток, тихо молились на вервиці, а потім просили пробачення у своєї дитини; тих, які інколи чудово розуміють, що син ніколи не встане з інвалідного візка, та все ж продовжують відкривати всю прекрасність життя. Розмовляла з Матір’ю, яка відправила трьох синів у зону АТО, до того ж один із них сьогодні лежить із важким пораненням у Львівському військовому госпіталі. Коли спитала пані Світлану, як вона наважилась прийняти це рішення, жінка відповіла, що Батьківщину потрібно захищати!
Я бачила Матерів, які впевнено і відданно несуть хрест разом із своїм сином. Тому мені не піднімається рука написати слово “Мати” з маленької літери! У фрагментах цих спогадів і переживань від побаченого пригадую собі останні дні земної Голгофи Христа. Страждальну Матір під хрестом, а потім її смуток над тілом розіп”ятого Сина. У Велику п’ятницю, під час Єрусалимської утрені, Церква дає нам Господній меседж: “Не ридай наді мною, Мати!” Часто у госпіталі доводилось говорити з батьками під час операцій їхніх дітей, багато із них запитували: “А як йти далі? Як набратись сил? Як заспокоїти сина, який із сильного і мужнього Воїна став кволим і немічним?” Звичайно, ти часто не знаєш, що сказати, як підтримати, як заспокоїти більш, ніж п”ятдесятилітнього батька, який сидить поруч і не може втримати потік сліз. “Не ридай наді мною, Мати, бачачи в гробі Сина, що його Ти в лоні зачала безсіменно; бо воскресну і прославлюся, і вознесу зо славою безупинно, як Бог, тих, що з вірою і любов’ю тебе величають”, – пригадує ірмос Єрусалимської утрені. Не ридай, бо воскресну! На мій погляд, це ключові поняття для віднайдення надії і для тих Матерів, які втратили своїх дітей, і для тих, які сьогодні борються з ними за життя! Вони виховали Найкращих з-поміж Найкращих, Найдорожчих і Найдостойніших Героїв! І це відкриття більш цінне, ніж досягнення нобелівських лауреатів. Дорогі українські Матері, ви не самотні, ми з Вами!
Юліана Лавриш
Повязані записи
