(Не)Здійснена мрія Патріарха: храм Святого Духа

«…Не в самих бо храмах жива Церква – Дух і Правда всюди храм собі будують!..»

Вечірня празника священномученика Миколая Чарнецького і тих, що з ним

Майже в самому серці Львова є невеликий закуток, добре відомий львів’янам і гостям міста. Львів’яни, без сумніву, знають і люблять мальовничий спуск вулицею Коперника, з якого відкривається усе середмістя; не-львів’яни найчастіше стикаються з ним як із трамвайною зупинкою «Головна Пошта», через яку лежить шлях до центру. Так чи інакше, маленький закуток у підніжжі Цитаделі впадає у око й запам’ятовується прекрасною бароковою дзвіницею, що так контрастує зі сусіднім будинком; а підійшовши ближче, можна побачити при ній постать о. Маркіяна Шашкевича і затишну галявину серед довколишніх верб, лип і каменів давнього фундаменту, що окреслюють особливий простір миру серед міського гамору.

Дзвіниця без храму, на перший погляд, дивує – а тоді запрошує довідатися її історію. Можливо, її могли б розповісти львівські старожили – ті, хто пам’ятає вулицю Коперника до початку ІІ Світової війни – тоді, коли храм тут насправді був. Храм, що був колискою священства – семінарійна церква Святого Духа.  

«Перші згадки про сучасну вулицю Коперніка припадають на ХІV століття: це була малозаселена та болотиста місцевість. Із часом на цих землях постали кілька монастирів – між ними і сестер Домініканок, на місці якого наприкінці ХVІІІ століття з ініціативи австрійського цісаря Йосифа ІІ заснували генеральну семінарію католиків Східного обряду», – пише мистецтвознавець Ірина Гах у статті «Втрачена перлина духовності та культури». «Від початків Греко-католицької семінарії до її архітектурного комплексу входила церква Зішестія Святого Духа, яка після касаційних реформ цісаря Йосифа ІІ ще наприкінці ХVІІІ століття була переобладнана за східним обрядом з монастирського костелу сестер Домініканок на церкву. У 1780-1790 роках відомий художник Лука Долинський створив п’ятиярусний іконостас (1840 року оновлений Мартином Яблонським), різьбу до якого виконав Іван Щуровський. Від початку перебудови Святодухівська церква була храмом, яким користувалися і семінаристи, і мешканці міста. Мала вигляд скромного однонавового, з напівкруглою апсидою, храму, накритого двосхилим дахом. Головний фасад храмової споруди виходив на сучасну вулицю Коперника, мало виділяючись зовнішньою архітектурою серед забудови колишнього монастиря».

Церква Святого Духа, 1930 р. Фото: Фотографії старого Львова

Найяскравішим же зовнішнім елементом храму стала барокова дзвіниця, зведена у 1750-х роках. У 1786 році було створено баштовий годинник, що походить зі Скиту Манявського.

У 1933 році архітектор Володимир Січинський виконав обміри церкви Святого Духа. На прохання ректора Духовної Академії Йосифа Сліпого у 1938 році відомий український археолог Ярослав Пастернак обстежив крипту під церквою, а напередодні початку другої світової війни на прохання Йосифа Сліпого академічну каплицю храму в традиціях української іконографії розмалював Петро Холодний.

А відтак барокова дзвіниця залишилася єдиним, що досі нагадує про семінарійний храм: «Під час воєнних дій 14 вересня 1939 року Святодухівська церква була знищена німецькою бомбою (яка, мабуть, призначалася для будівлі Головної пошти як стратегічного об`єкту). Із руїн церкви відомий львівський мистецтвознавець Михайло Драган просто чудом врятував 6 ікон старого іконостасу і передав їх до Національного музею. Тоді ніхто й гадки не мав, що Святодухівської церкви у Львові більше не буде», – пише Ірина Гах. Разом із храмом було втрачено бібліотеку Богословської академії та приміщення Богословського Наукового Товариства. Будинок відновили, проте церква так і залишилася в проєкті відбудови, який 1942 року розробив архітектор Євген Нагірний.

Руїни храму. Фото: Збруч

«За німецьких часів (1941-1944) робота Академії відновилася», – зазначає мистецтвознавець. «Незважаючи на воєнний час і доволі скрутне матеріальне становище, Йосиф Сліпий, приступивши до своїх обов`язків ректора, у квітні 1942 року оголосив у місцевій газеті конкурс на виготовлення архітектурного проекту відбудови церкви Святого Духа, бо не уявляв собі Богословську академію без цієї сакральної споруди. У конкурсі взяли участь відомі архітектори:  Євген Нагірний,  Отто Федак,  Олександр  Пежанський, Степан  Гаврилюк та ін. Але відновити будівлю вже не встигли: за такий короткий час під час війни було складно знайти кошти,  а у 1944-му Василіянський чин і всю Греко-Католицьку Церкву чекали тяжкі часи. Останній великий проект у Львові, задуманий Йосифом Сліпим, залишився на папері».

Коли репресована Церква пішла у підпілля, а Патріарх – у заслання, храм Святого Духа залишився лише спомином очевидців та істориків. Дзвіниця вистояла – у 1987 року неї прибудували музейні приміщення і розмістили тут музей альманаху «Русалка Дністровая», наче на згадку про те, що саме в цих стінах свого часу навчалася «Руська Трійця» – о. Маркіян Шашкевич, о. Іван Вагилевич та о. Яків Головацький. Зрештою, у цих стінах було задумано не лише «Русалку Дністрову», а й створено першу проповідь українською мовою, яку 14 жовтня 1836 року Маркіян Шашкевич виголосив зі Святого Юра (водночас із Юліяном Величковським в Успенській церкві та Миколою Устияновичем — церкві св. Параскеви). Пізніше на площі за музеєм постав також і пам’ятник о. Маркіянові Шашкевичу. Але в радянський час спомин про духовну семінарію був похований серед каменів фундаменту вже неіснуючої церкви.

Про можливе відновлення храму Святого Духа заговорили аж у 2000-х роках. На території давнього храму двічі — у 1999 та 2006 роках — вели археологічний нагляд за будівельними роботами, в 2002 році цей об’єкт занесено до Державної програми відтворення пам’яток України, а 23 листопада 2007 року львівський міський голова видав розпорядження «Про проектування та відтворення Церкви Святого Духа на вулиці Коперника, 36 релігійною громадою». 2008 року здійснені перші археологічні дослідження пам’ятки, а в 2011 році дзвіницю церкви і приміщення музею відреставрували. Але простір, що колись був церквою, зостався пусткою.

Єдиною згадкою про життя храму тут залишилася крихітна капличка в самій дзвіниці. Малесеньке приміщення на першому поверсі, що входить до структури музею, вміщає тільки незначну кількість людей, тож хоч парафія Святого Духа Львівської Архиєпархії УГКЦ фактично існувала, вона об’єднувала лише невелику громаду вірних, зазвичай згуртованих довкола священника. Регулярно долучалися до служіння тут семінаристи Львівської духовної семінарії, адміністратори парафії, використовуючи можливості приміщення, провадили богослужбове життя та здійснювали окремі духовні ініціативи. Та з початком пандемії COVID-19 музей, а відтак і каплиця, були зачинені для відвідувачів. На цьому на довгі місяці діяльність парафії припинилася.

Каплиця до відкриття у 2022 році

І лише після першого затишшя хвилі пандемії Церква знову заговорила про храм Святого Духа, коли у 2021 році до служіння на цій парафії було покликано о. Павла Дроздяка, сотрудника Архикатедрального Собору святого Юра і капелана Львівської міської ради. Втім, навіть тоді про повне відродження парафії говорити було рано. Мабуть, львів’яни досі пам’ятають, яким незатишним був той простір ще донедавна: справжні хащі в самому центрі Львова, обгороджені дощаним парканом, що аж ніяк не спонукали поцікавитися ані чудесною спорудою, ані музеєм, чи тим паче храмом у ній.

Та й чи варто було працювати на відродження цієї парафії? У Львові, власне, недостатку в храмах немає – зовсім поруч, вище під Цитаделюю розмістився храм святого Лазаря, а за кілька хвилин можна легко піднятися на Святоюрську Гору; крихітна каплиця – це не храм, і навіть фізично там неможливо звершити великої кількості звичних богослужень. А втім, парафія залишилася живою; потрібен був лише поштовх – можливо, дотик Святого Духа – аби знову вдихнути в неї життя.

Це сталося 13 червня 2022 року, коли у Понеділок Святого Духа надворі під стінами дзвіниці відбулася святкова Божественна Літургія. Звершив її адміністратор Собору святого Юра о. Роман Кравчик у співслужінні адміністратора парафії Святого Духа о. Павла Дроздяка; до свята простір довкола дзвіниці упорядкували, до святкування долучилося чимало гостей, представників львівської інтелігенції та громадськості, під час зустрічі лунало чимало натхненних слів про значимість цієї події та цього місця, зокрема, ознайомив усіх з історією місця директор Інституту історії Церкви УКУ Олег Турій – але й тоді ніхто не був певен, чи має парафія Святого Духа майбутнє.

Храмовий празник у Понеділок Святого Духа. 13 червня 2022 року. Фото: Ірина Баранська-Вороніна

«Сьогодні ми починаємо моління на цьому святому місці», – сказав у той день о. Павло Дроздяк у передслові. «Ви запитаєте мене: “Отче, а коли буде храм?” А я його вже бачу. Найперше це є ви. Ви є храмом Святого Духа. Бо храм – це є люди. Церква – це є люди; це не будівля, а це є люди, які зможуть збудувати цей видимий фізичний храм».

«Дух і Правда всюди храм собі будують!..»

Піснеспів празника українських новомучеників говорить про роки підпілля, коли гідні незламні священнослужителі «не занедбали ні любови до ближнього, ні правила церковного: в сутеринах і лісах, у віддалених хатинах і малих міських покоях Жертву Євхаристії приносили». Із воскресенням Церкви, на щастя, лихоліття утисків і переслідувань відійшли в забуття, і храми відчинилися для духовного окормлення вірних. Але Святий Дух ніколи не покидає своєї обителі. Простір семінарії, натхненної Його Промислом, залишився простором молитви, а місце втраченого храму – непояснюваним храмом духовним.

Невеличка парафіяльна спільнота повернулася до стін каплиці. Спершу – на самі лише недільні Літургії, куди приходили «друзі друзів», а зрештою – все більше й більше тих, які в цих стінах об’єдналися довкола Слова. Так за промислом Духа парафія пережила празник Різдва Христового, Великий піст, Велику П’ятницю із виставленням Плащаниці і Христове Воскресення; і ось тепер знову дожила до храмового празника. Не формально: кожне «традиційне» свято має і люблячі творчі риси адміністратора і парафіян. Мабуть, найяскравіше це проявилося саме в храмовому святі, на яке знову зібралися «друзі друзів» – але вже великою особливою громадою – аби молитися й дякувати за свою парафію.

Празник Зіслання Святого Духа. 4 червня 2023 року.

«Благодать Святого Духа зібрала таких рідних, таких близьких – я не скажу, що це парафія, ні – це родина. Бо парафія – це щось дуже далеке, різне. А тут немає чужих. Родина, яка переживає цей празник Святого Духа в дуже особливий спосіб – надворі, де ми відчуваємо легеньке віяння вітерцю і час до часу на кожного з нас сходить сонце – і воно мені так нагадує ті вогненні язики, які сходили на апостолів, а відтак – на кожного з нас, хто у Тайні Хрещення прийняв благодать Святого Духа» – так промовив о. Павло Дроздяк цьогоріч. Можливо, це і є відповідь на питання, чи варто було боротися за парафію Святого Духа, яка водночас не втратила свого зв’язку зі Святим Юром, зберігши традицію часів семінарійного життя.

На стіні корпусу географічного факультету Львівського університету, за кілька кроків від простору парафії Святого Духа розміщено великий барельєф Патріарха Йосифа з його словами: «Моліться працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду, за весь український нарід». Зрештою Патріарх залишився тут, де був батьком і вихователем молодого священства – і з ним залишилася живою його мрія. Бо Дух не посилає мрій нездійсненних.

Проєкт церкви Святого Духа при Богословській Академії у Львові на конкурс у 1942 р. (арх. Д.Німців). Фото: Фотографії старого Львова

«Одушевлятися великим, високим і мати заєдно перед очима гідну мету – само собою підносить людину; слушно говориться, що вона росте із своїми плянами. Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його… людина росте з своїми задумами і своїми плянами. Високі пориви її підносять, а низькі і грішні похоті руйнують. Правда, не кожний вродився генієм і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано бажати “великого”, молити Бога про те, помагати посильно у великих духових будовах, бо з дрібних цегол виростає гігант. Кожний може чинити добре, а в кожному доброму є і велике. Людина може вчинити проминаюче заслуженим для вічності і в часовому зловити вічне!» – так писав Патріарх у посланні «Μεγαλα αιτεσθε!» – «Великого бажайте!» Ці слова нині чи не найбільше пасують живому Храмові Святого Духа, що постав заново із мрії, із бажання «великого» – святого і благодатного звершення замислу, що його Дух покликав до життя.

Бо маленький львівський закуток у підніжжі Цитаделі, серед лип та верб, галасу міста і дзенькоту трамваїв, що підноситься до неба вежею давньої дзвіниці – це Храм Святого Духа, що існує поза часом.

 

Марія Цьомик