Як часто, гуляючи знайомими вулицями, ми задумуємось про їхню історію, про тих, хто жив у наших улюблених будинках раніше, яким були їхні життя, сподівання, мрії, зрештою – ким були ці люди, у що вірили та як жили?
Сьогоднішній текст – це, власне, спроба розповісти читачам історію однієї незнайомої особи зі знайомої місцини.
Вулиця Лисенка у м. Львові добре знана тим, що тут розташовано багато цікавих архітектурних комплексів кінця ХІХ століття. Більшість із них колись були католицькими жіночими та чоловічими монастирями з власними каплицями, храмами, інтенсивним духовним і молитовним життям. Однак це були місця не лише молитви та споглядання, але й дуже практичного соціального та освітнього служіння. У одному з таких комплексів і сьогодні продовжується місія його зачинателів – римо-католицького священника Зигмунда Гораздовського та заснованого ним Згромадження сестер святого Йосифа. Йдеться про дім на вулиці Лисенка, 53.
Зараз це освітній заклад, де навчається понад 250 дітей із особливими освітніми потребами з цілої Львівської області. У розпорядженні закладу перебуває 5 будинків колишнього монастирського комплексу та родинного дому сестер св. Йосифа.
Перший дім комплексу було збудовано ще у 1884 році і присвячено покровителю згромадження — св. Йосифові. «Наймолодший» дім архітектурного ансамблю, який поєднував у собі адміністративний блок та храмовий комплекс із великою церквою Серця Христового, звели у 1932 році. При монастирі сестер було відкрито перший у Східній Галичині дім для невиліковно хворих (сучасною мовою — паліативний госпіс), у якому проживали потребуючі мешканці м. Львова обидвох обрядів. Протягом певного часу під дахом монастиря розміщувався прихисток для одиноких матерів з малолітніми дітьми (згодом дім матері переїхав у власний будинок). Тривалий час сестри здійснювали опіку над душевнохворими, які також проживали у стінах обителі.
Згромадження пережило дві Світові війни, під час яких його доми стали прихистком для біженців, сиріт та убогих; тут діяла польова монастирська кухня та недільна школа, вчительки якої навчали основ віри та грамоти бідних дітей м. Львова. Пережило Згромадження і першу радянську (російську) окупацію Львова. Вона була тимчасовою – російських військових зрештою витіснили з міста, та згодом – повторилась. І у 1946 році Згромадження було вигнано з родинного дому: монахині мусили виїхати до Польщі.
Сучасний вигляд будівель монастиря святого Йосифа, де зараз розташовується НРЦ «Мрія». У навчальному центрі діє каплиця, в якій зберігається ікона святого Зигмунда Гораздовського, а в самому будинку відкрито його меморіальну кімнату
З 1946 до 1953 року приміщення монастиря мали різне призначення: від осідку російських окупантів до будинку для психічнохворих. З 1953 року в стінах обителі було відкрито школу-інтернат для дітей з особливими освітніми потребами. Фактично, інтернат проіснував у стінах колишнього монастиря до 2010 року, а згодом був трансформований у Навчально-реабілітаційний центр для дітей. Зрозуміло, що під час радянської окупації та існування Радянського Союзу про релігійне минуле комплексу забули і не згадували; ба більше – такі розмови були би небезпечними для того, хто б їх провадив. Зі здобуттям Україною незалежності ситуація змінилася. З ініціативи адміністрації закладу тут було запроваджено уроки християнської етики, студенти філософсько-богословського факультету Українського католицького університету та студенти греко-католицької семінарії Святого Духа почали проходити практику. У 2018 році керівництво закладу відновило першу історичну каплицю комплексу та запросило до служіння капеланів із Місії «Центр Опіки Сиріт», яке вони періодично здійснюють тут і досі. У 2024 році в стінах Навчально-реабілітаційного центру відкрили меморіальну експозицію, присвячену засновникові та покровителеві монастиря (а згодом – і самого закладу) св. о. Зигмунду Гораздовському. Відкриття експозиції пролило світло на життя ще однієї непересічної особи — сестри-йосифітки Отилії Сахи, чий духовний досвід та містичні переживання є великим скарбом християнської віри та вартують того, щоби про них сьогодні могло почути якомога більше людей.
Народження та дитинство
27 жовтня 1911 року, маленьке село Мілувка, Брезький повіт. У родині Марії та Симона Сахів народився первісток – дівчинка, яку 29 жовтня 1911 року охрестили у найближчому парафіяльному храмі с. Войніч, назвавши Софією, і яка в майбутньому стане відомою читачам під іменем с. Отилія. Одразу ж після народження доньки мати Софії віддала її під особливу опіку Пресвятої Богородиці. Ця материнська опіка Пречистої Діви супроводжуватиме Софію/Отилію впродовж цілого її життя. Саме Марія допомагатиме їй прийняти найважливіше рішення.
Мілувка – це старовинне землеробське село, перші згадки про яке датуються початком XVI століття. Зазвичай життя його мешканців — одноманітне: сільськогосподарські роботи, релігійні та родинні свята. Зрештою, релігія виступала важливим елементом самоідентифікації мешканців села. Їхня віра та побожність були не показовими, а радше дуже практичними, адже селяни, мабуть, як ніхто інший, добре усвідомлюють залежність і себе, і результатів власної праці від Божого провидіння. Недільне богослужіння для них – це не примус, а розкіш. Пригадуючи свої дитячі роки, с. Отилія розповідала, що спершу дуже боялася відвідувати храм у Войнічу. Вхід до церкви виглядав дуже гнітючо і темно, і маленька Софія лякалась його. Страх був настільки сильним, що матері дівчинки довелося всю Службу простояти у дверях храму, «пильнуючи малого упертюха». Згодом с. Отилія і сама дивувалась, згадуючи про цей випадок – чому вона так налякалася входу до храму?
Як би там не було, а життя в селі йшло своїм ходом, змінювались пори року, відходили та народжувались нові мешканці Мілувки. Незабаром у родині Сахів народився хлопчик, якого назвали Йосифом (Юзем). Сім’я була щаслива – однак щастя тривало недовго. Вибухнула Перша світова війна, батька сімейства призвали на службу, а у 1915 році сім’я отримала звістку про його загибель. Марія Саха залишилась сама з двома малолітніми дітьми на руках. Жінка не втратила віри, а з ще більшим упованням довірила себе та своїх дітей опіці Божого провидіння. Діти росли, відвідували місцеву школу. Недільні ранки й надалі були часом особливої молитви в родині. З огляду на те, що до найближчого храму треба було пройти 7 км пішки, Марія рідко брала дітей до церкви. Однак коли все ж таки такий день випадав, він був справді святковим для малечі. Якось мала Софія провинилась, і мати вирішила, що за покуту та не піде в неділю до храму. Дівчинка була переконана, що до храму її не взяли через те, що вона плакала та боялась першого разу. «Чому ж я так боялась, чому плакала? Вони там моляться у храмі, а я тут – сама. Відчула близькість Бога, велике щастя, яке мене наповнило, а тоді почула таємничий голос: “Ти Богом огорнута є”». Ця подія — перша зафіксована згадка про містичні переживання Божої присутності у житті Софії. Подібний досвід Бога дівчина пережила кількома роками пізніше. «Я не пригадую, у якій саме порі року це було (весною чи восени). Стояла перед будинком. Білий туман наповнював усе навколо. Був таким густим, що скоро навіть речі, які розташовувалися близько, стало важко розгледіти, а якась дивна тиша почала наповнювати усе довкола. Коли я так собі стояла, заслухана в цю тишу, то несподівано відчула присутність та велич Бога. Окрім щастя, пов’язаного з ним [переживанням], я відчула також і страх. Це все проникло мене до глибини душі, а потім ніби мене стрясло і за якусь хвилю я вже увійшла до будинку. Була під враженням від пережитого».
Однак Софія не була «ангелом» – як і решта звичайних дітей, любила гратися та проводити час із однолітками. Про один такий випадок згадувала в майбутньому. «Мама дозволила мені погратися з однолітками. І я пішла. Раптом я почула голос, який казав мені “Повернись, не ходи туди”. Спершу я подумала, що це мама мене гукала, але коли прийшла до неї і запитала, вона сказала мені, що ні. Пізніше я зрозуміла, що це був мій добрий ангел-хоронитель». Упродовж життя таких закликів та порад буде ще чимало.
Часом Софія бунтувала проти маминих зауваг. Один такий випадок особливо чітко закарбувався у її пам’яті. Софія всупереч маминому наказу бавилась на високому хатньому порозі, перелазячи з однієї його сторони на іншу. Оскільки дівчинка була ще маленькою, мати боялась, що вона завдасть собі шкоди чи навіть пораниться, а тому забороняла їй гратись там. Коли ж дитина не послухала і продовжила, мати сказала, що вона веде себе неґречно перед бозею, який дивиться на неї і є незадоволений з того, що вона не слухає матері, тож Бога треба перепросити. Оскільки в домі було багато образів, дівчинці стало цікаво, яка з бозь дивиться на неї. Підійшовши до образу Серця Христового, вона була вражена виглядом і поглядом Ісуса. Тоді Софія, перепросивши Його за непослух, постановила: «більше ніколи того не зроблю».
Шкільні роки Софії минали спокійно, дівчинка любила вчитись. А особливо їй подобалися уроки релігії. Однак на долю родини Сахів чекало ще чимало випробувань. В селі спалахнула пандемія іспанського грипу. Обидвоє дітей Марії захворіли. На жаль, у віці 8 років Йосиф помер. Мати залишилась зі Софією удвох.
У 1923 році Софія завершила навчання у народній школі. Через два роки, у 1925-му, прийняла Таїнство Миропомазання.
Наступні кілька років Софія провела в родинному домі, допомагаючи матері по господарству та роздумуючи про подальший життєвий шлях.
Втручання Марії та вибір згромадження
30 листопада 1927 року, у свято апостола Андрія, Софія як паломниця молиться про розпізнання свого покликання у санктуарії Пречистої Діви Марії у с. Поромбка Ушевська, що за 25 км від Тарнова. Як згодом згадувала, саме у цьому місці відчула внутрішнє спонукання розповісти усі свої переживання Марії та віддати у Її материнські руки справу вибору подальшого життєвого шляху. Раптом під час молитви почула голос «Подружнє життя не для тебе, ти вступи до монастиря Мого обручника». «Переконавшись у тому, що ці слова скеровано до мене, я запитала. Але де саме маю це зробити? Відповідь була такою: “Шукай і знайдеш”».
Повернувшись додому, Софія розповіла про своє рішення вступити до монастиря мамі. Та не заперечувала. Наступним, кому довірила свою таємницю Софія, став її сповідник. Спершу з проханням прийняти її до монастиря дівчина звернулася до сестер бернардинок у Кракові. Однак ті відповіли, що можуть прийняти її до згромадження лише після досягнення 18-ліття. Софія вирішила, що це не те згромадження і слід продовжити пошук, просячи помочі у св. Йосифа. І його поміч не забарилась. Якось після недільної Служби Софія ревно молилась перед вівтарем святого. Молоду дівчину зауважила одна з парафіянок. Дочекавшись, поки дівчина вийде з храму, завела з нею мову та запитала, чи та не планує вступати до монастиря. Почувши ствердну відповідь, порадила їй подумати про вступ до монастиря сестер св. Йосифа у Львові. Дівчина так і зробила. Відповідь надійшла швидко: сестра-настоятелька була не проти прийняти Софію до Згромадження. Після першої відповіді між жінками ще певний час тривала письмова переписка. Сестра-настоятелька запитувала про мотивацію Софії до вступу, на що та відповіла, що покликання до монашого життя відчуває з 12 років. Окрім переписки зі Софією, настоятелька попросила про характеристику кандидатки від місцевого пароха та медичний висновок про здоров’я дівчини від місцевого лікаря. Парох дуже тепло відгукувався про дівчину, зазначаючи, що «вона є добрим прикладом для молодших, однолітків та навіть старших», веде активне духовне життя, бере участь у богослужіннях (як тільки дозволяють її щоденні обов’язки) та приступає до Святих Тайн. Медичний висновок лікаря характеризував Софію як здорову психічно та фізично молоду дівчину. Отримавши характеристики, настоятелька запросила дівчину до Львова.
Звичайно, неправдою було б сказати, що Софія не зазнала жодних перешкод на шляху покликання – вони були, і було їх чимало. Перша — фінансова: аби приготувати придане для молодої кандидатки, матері та вітчиму треба було продати частину поля; ця ідея не подобалась вітчиму. Аби надіслати необхідні документи для вступу в монастир, необхідно було додати фото кандидатки. На жаль, ані в родинному, ані в сусідньому селі не було фотографів. Проте найскладнішим випробуванням стали залицяння місцевого парубка, який був твердо переконаний у тому, що він має одружитись зі Софією. Як згодом згадувала с. Отилія, одного вечора між молодими людьми відбулась розмова. Хлопець запитав її про подальші плани. А вона відповіла, що віддала свою серце іншому. Юнак не розгубився і впевнено сказав, що розбереться з ним – і запитав, як його звати? Софія відповіла — Ісус Христос, і тоді випалила, що вона хоче вступити до монастиря. Молодик домовився з друзями перешкодити цьому наміру. Однак дівчину завчасно попередили про це подруги.
Врешті-решт дівчина разом з матір’ю вирушила до Львова. Добирались до міста потягом. Через роки с. Отилія так згадувала про свої перші враження від міста: «Львів – перший раз його побачила зранку, світило сонце. Мене зустрічала прекрасна площа. Тоді я думала собі, що моє життя буде таким же ж ясним, як сонце, що сходить». У Львові на залізничному пероні жінок зустріла їхня знайома, яка спершу прийняла подорожніх у себе вдома. Згодом усі разом пішли на Службу. А після обіду з трепетом серця Софія разом з іншими вирушила на вул. Куркову (сьогодні вул. Лисенка), де на фірті її зустріла настоятелька. Привітавшись із нвоприбулими, мати Пауліна (так звали настоятельку) з усмішкою на обличчі запитала маленьку та худеньку дівчину, яку вперше побачила наживо: «Дитино, а що ти тут будеш робити?». Софія відповіла: «Усе, що Ви скажете».
Перші кроки в спільноті
Перший місяць Софія провела в монастирі як «аспірантка», користала з навчання та молитви. Згодом розпочався постулят, який не був легким часом. Окрім навчання та молитви, мала ще доглядати за с. Саломеєю Данек, першою настоятелькою та співзасновницею Згромадження. Сестра Отилія вважала сестру-співзасновницю святою. Сестра Саломея в свою чергу теж дуже тепло та добре відгукувалась про сестру Отилію. Згодом, у 1928 році, с. Отилія розпочала новіціат, який, щоправда, тривав довше, ніж очікувалось, у зв’язку з непевним станом здоров’я сестри. В цей час вона пережила і надзвичайну Божу присутність, і темну ніч душі. Зокрема у її щоденниках, що стосуються того часу, читаємо такі слова Ісуса до сестри: «Прагну, аби ти була для Мене виноградним гроном, витискаючи сік з якого, [ буду] гасити Моє прагнення (спрагу)». Сестра як могла, так намагалась служити Богу, роблячи чимало дрібних умертвлень, адоруючи Пресвяті Тайни. Однак під кінець новіціату сестра зазнала значних духовних випробувань. Зовні залишалась завжди веселою та усміхненою. А всередині переживала Чистилище. Про свої випробування з дитячою довірою розповіла матері-магістрі. Внутрішні випробування були й справді дуже складні: знеохочення в молитві, відчуття відкиненості, марності та непотрібності, сумніви у правильності зробленого вибору. А навіть думки про самогубство. Мати-форматорка рекомендувала с. Отилії посилити молитву. Одного разу, як згадує сестра, коли сил витримувати уже майже не залишилось, вона побачила в коридорі новіціату розп’яття. В одну мить воно наче ожило і віра немовби наново пробудилась у душі сестри. Монахиня промовила: «Ісусе, це Ти! Ісусе, о, скільки разів я тут проходила, але не бачила Тебе так, як бачу Тебе сьогодні. Стала на коліна. Віддалася вповні Господу Ісусу. Ісусе, мені вже не потрібні люди, для мене вистачить Тебе одного».
Віра сестри окріпла. А от фізичне здоров’я — ні. Спершу, виконуючи обов’язки та прибираючи у новіціаті, захворіла на запалення, згодом – на туберкульоз. Стан хворої був настільки важким, що лікарі у місцевому шпиталі не давали надії на те, що сестра доживе до наступного дня. Настоятелька монастиря навіть заготувала листа для рідних с. Отилії, у якому було сказано, що їхня донька помирає. Сестри прийшли до палати с. Отилії, аби попрощатись і попросити її молитися за них. Наостанок настоятелька порадила молодій монахині молитися про ласку одужання за заступництвом нещодавно померлої в опінії святості 28-літньої с. Вінценти Касперкевіч, яку с. Отилія доглядала у останні тижні її земного життя. Сестра почала молитись і просити сестру Вінценту про поміч, якщо на це є Божа Воля. На превеликий подив лікарів та сестер, Отилія одужала. Від хвороби не залишилось і сліду. Проте допомога с. Вінценти на цьому не завершилась. С. Отилія видужала, але забрати її додому було ні́кому. І тут вона знову попросила допомоги у своєї добродійки, обіцяючи до кінця своїх днів молитись десятку вервиці за прославу на вівтарі с. Вінценти.
Тут варто коротко згадати один фрагмент із останніх днів с. Вінценти. Сестра Отилія, чиїм завданням було доглядати монахиню наприкінці її життя, вчергове прийшла її відвідати. Між двома сестрами відбулась дуже щира та тепла розмова, у якій с. Отилія поділилась зі с. Вінцентою своїми переживаннями та попросила молитися за її монаше покликання та витривалість у доброму. С. Вінцента погодилась і закликала молоду сестру вправлятись у доброму, аби досягнути святості. Тому, можливо, і не дивно, що с. Вінцента прийшла на допомогу тій, яка за її життя піклувалась про неї. Як би там не було, але с. Отилія одужала і склала відповідне свідчення про заступництво с. Вінценти, яке й по сьогодні зберігається в архівах родинного дому згромадження у Кракові.
Стан здоров’я с. Отилії покращився настільки, що вже у лютому 1930 року вона розпочала своє служіння у шпиталі м. Чорткова, де сестри св. Йосифа піклувалися про хворих та убогих уже протягом 20-ти років. Шпиталь у Чорткові був одним із найкращих в провінції. Розташовувався в центрі міста, а сестри мали хоч тісне (доводилося жити по кілька осіб в кімнаті), але комфортне помешкання з маленькою капличкою. Довкола шпиталю розкинувся гарний парк. Сестра Отилія з любов’ю згадувала час свого перебування в Чорткові.
Однак саме тут сестра Отилія заразилася туберкульозом, наслідки якого дошкуляли їй до кінця життя. Після року праці в Чорткові с. Отилія була скерована на служіння до Сокаля, де продовжила працювати у лікарняній канцелярії. Незабаром сестра захворіла знову. Температура тіла піднялась до 40 градусів. Рентген показав зміни у легенях, тож лікарі рекомендували сестрі перемінити клімат. Спершу с. Отилія прибула на лікування до родинного дому у Львові, однак результату не було. Відтак настоятелька вирішила відправити її до Пеньків Боровчих – невеличкого села коло Кьольна, де сестри провадили дім для осіб поважного віку. У вересні 1932 року с. Отилія повернулась до Львова. Одразу по прибутті замешкала у одній келії зі сестрою-садівничкою — Валентиною Касперкевіч. Здоров’я с. Отилії не дозволяло їй важкої та тривалої праці. Чимало днів доводилося проводити в ліжку з огляду на фізичний стан хворої. Однак, навіть не зважаючи на власну слабкість, с. Отилія все ж намагалась виконувати дрібну роботу у Згромаджені. Про один такий випадок багато років по тому згадувала з усмішкою. «Одного дня після обіду до кімнати увійшла с. Валентина, була у доброму настрою. Попросила мене, – сестро покажи мені свою роботу, вже багато маєш [сестра саме вишивала квіти лілій на нових літургійних шатах]? Прошу, нехай сестра огляне. У той самий момент появився Ісус, який теж вдивлявся в роботу. Внутрішньо я вигукнула – Ісусе! Тим словом виразила всю мою любов, усю мою душу… Був одягнений у білу туніку та багрову шату». Про таємниці своєї душі с. Отилія розповіла лише сестрі-настоятельці, матері Пауліні, яка доручила їй вести щоденник своїх духовних переживань та досвідів.
У квітні 1932 року при монастирі було зведено цегляну церкву, присвячену Серцю Христовому (нині тут розташовується актова зала НРЦ «Мрія»).
Богослужіння у колишній монастирській каплиці, що зараз служить актовою залою навчального закладу
У травні 1933 року Згромадження переживало ювілей свого заснування. Після святкувань с. Отилія розпочала так званий другий новіціат, період якого тривав пів року. У цей час у щоденниках знаходимо згадки про те, що Ісус готує с. Отилію до всецілої посвяти Йому та звершення покутної жертви. 19 вересня 1934 року сестра Отилія склала вічні обіти. З цією подією пов’язані дві важливі події у її духовному житті. Перша – це відкриття Ісусом перед сестрою любові Його Божественного Серця. «Залишаю тобі те Серце, аби ти в тих останніх днях перед заручинами зі Мною збагачувалась у Ньому, очищалась у Його полум’ї. Аби ти була чистою в останній день (…) Коли пов’яжешся зі Мною назавжди, також Я використаю бич і різку любові. Не лякайся, у ній ти знайдеш розкіш (розраду) та потіху. Вузол любові пов’яже нас сильніше — назавжди залишишся Моєю».
Після складання обітів, як пригадує с. Отилія, вона почувалась фізично дуже виснаженою (це і була одна з тих різок любові, про які їй говорив Ісус), чулась так, ніби розп’ята, дуже терпіла. Не могла поворухнутись, ані нормально вдихнути, так докучав їй біль у плечах та інші прикрості.
Прохання Ісуса, реакція монашого проводу та зв’язок із об’явленням Божого Милосердя
Раніше уже згадувалось про те, що настоятелька Згромадження рекомендувала с. Отилії вести щоденник, у якому та мала б фіксувати свої духовні переживання. До подібного закликав сестру й Ісус. Сестра відповідала: «боюся, аби я не написала чогось такого, що Тебе образить». Натомість Господь заспокоював Отилію, кажучи: «Не бійся! Не бійся! Я маю таку душу в Кракові, яка все записує, а є відважною, не лякайся, а ти всього боїшся». Лише багато років по тому с. Отилія зрозуміла, що Господь мав на увазі с. Фаустину Ковальську, яка об’явила світу Боже Милосердя. Зрештою, як показує аналіз опублікованих об’явлень, що ми їх трохи більше розглянемо згодом, об’явлення обох сестер – неначе розповідь про два аспекти Божої природи: Любов і Милосердя. Під час об’явлень Христос закликав с. Отилію покласти своє життя як цілопальну жертву за перепрошення та відшкодування зневаг, завданих Серцю Христовому, що, зрештою, вона і зробила, склавши добровільний акт самопожертвування у цьому намірі у 1934 році. З цієї нагоди Господь так звернувся до своєї возлюбленої: «Дочко Моя, Моє Серце залишаю тобі у власність. Те Серце переповнене любов’ю, зранене…погорджуване. Люби те Серце понад усе. Люби за тих, які його не люблять… Донько Моя, прагну об’явити тобі Моє Серце у всій повноті його любові, а через тебе — світу… Прагну відкрити найутаєніші закутки (tajniki) Мого Серця… Живи в тому Серці… Дай Мені якнайбільше душ, які б Мене дуже любили… Донько Моя, прагну перелити в тебе надмір Моєї любові – жити в тобі. Моє Серце залишаю тобі — люби Мене в ньому».
Вказуючи на Своє Серце як порятунок для світу, в якому розповсюдилося зло, Ісус сказав:
«Донько, хочу тобі підсумувати те, що говорив із тобою: я вимагаю, щоб набоженство до Мого Серця поширювалося до найвіддаленіших куточків світу, де тільки знане Моє Ім’я. Я прагну, щоб священники з усією ревністю поширювали частину цього Серця серед людей, освітлювали це Серце і те, що в Ньому є, передавали народові, спонукаючи його до гарячішого служіння Мені. Я вимагаю цього від холодних і ревних у Моїй службі священників, і коли вони так чинитимуть, я виконаю Свою обіцянку: холодні стануть гарячими, а ті, що палають гарячою любов’ю — ще більші полум’я розпалю Своє у їхніх серцях…».
В тому ж об’явленні Христос пояснював с. Отилії важливість ревного священничого служіння: «Перед цими джерелами Мого Серця я встановив слуг, які мали брати і нести, і віддавати спраглим із Мого Серця, а вони часто негідно приймають, не турбуючись про те, що потрібно, що корисне… Самі з цього Серця не черпають, не живляться, не дбають про спраглі душі… Вони стають на заваді, своїм холодом гнітять інших. Вони камінням закидають джерело, з якого мають пити… Це мої вибрані, цей впорядкований сад у Церкві Моїй — це квіти Мої, які мають звеселяти Моє Серце, але вони в’януть, сушаться. Душі їхні не мають гарячості в собі, забули, де черпати мають… Серце Моє, яке є світлом, відкидається. Ті, кого покликав, не є вже світлом для світу. Якщо не будуть світлом, хто зможе його роздавати? Ідуть у темряву… Люди падають низько, бо немає кому їх провадити… Чому забули Мене у святинях?
Чому Мене забув народ? Бо йому не показують священники, не ведуть до Мене. Забуття, байдужість, холод… Все це ранить Моє Серце».
Далі Господь також вказав с. Отилії на середники спасіння для світу через Його Пресвяте Серце. «Закликаю через тебе всіх… Нехай звернуться до Мене — в Моєму Серці знайдуть усі ліки від хвороб, які мучать цей світ. Моє Серце рясніше, ніж будь-коли, відкриє свої джерела. Це Серце буде піднімати тих, хто впав і хоче встати… Я дав тобі скарби Мої, Пресвяту Кров — збери її, принось Отцю Небесному за грішників, показуй Йому рани Мої та благай Його милосердя. Подивись, Моя Церква — те Тіло Моє, як воно покалічене, кінцівки поїдені проказою — обмий це Тіло в Крові Моїй, аби воно одужало, тоді розраду принесеш Моєму Серцю».
У переддень вибуху Другої світової війни Ісус сказав с. Отилії: «Подивись, як темна хмара зі заходу йде на Мою Обручницю — це хижі вовки, що намагаються її знищити. Як я люблю Мою Обручницю, те Моє Серце…».
«Затримай те, що Мене ранить — благай Божої справедливості за грішниками. Я довірив тобі Мої скарби, Пресвяту Кров, збирай Її, принось Отцю Вічному за грішників, показуй Йому Мої рани…». Таким чином Господь просив с. Отилію молити Отця Небесного через Пресвяті Рани та Кров Спасителя, аби ними Він очистив грішників та помилував цілий світ, і така молитва мала би потішити Серце Христове. Багато років потому під час чергового об’явлення с. Отилія запитала Ісуса, як має молитись. І раптом почула: відмовляй Отче наш. У записах сестри знаходимо опис цієї молитва та наміри, з якими вона відмовлялась за сповнення великих Божих планів.
«“Отче наш, що єси на небесах” — огортаю молитвою усі людські серця, які гріх віддаляє … від Бога і разом з ними волаю
“Нехай святиться ім’я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє!” Зішли Страх Божий до людських сердець, аби боялися гріха та втрати Твоєї ласки, а затверділим грішникам зішли поміч у Твоїй дієвій ласці, аби допомогла їм відкрити свої душі на Твою таку милосердну любов. Поверни слух глухим, відкрий уста німим, яких приглушив гріх, а вуста їм закрила ненависть. Нехай сповняться Твої божественні прагнення.
“Нехай буде воля Твоя” у серці та помислах моїх, нехай її [Твою волю] виконують усі людські серця, яку Ти нам дав у твоїх заповідях у тому витісненому у наших сумліннях праві, і дай виконувати Твою солодку Євангелію, нехай вона сповниться так, як її виконують ангельські духи та святі в небі, так дай і нам виконувати її на землі.
“Хліб наш насушний дай нам сьогодні”. Благаю з покорою, нехай сповняться прагнення Твого Божественного Серця. Скільки душ прагне Божого хліба, та нема кому Його їм дати, скільки помирають з голоду – бракує хліба, нема доброзичливих рук, а ще більше — сердець… Стоїть вільною людина у своїй гордій волі, людина стоїть вільно, так, неначе колода, супорти Божої Волі. Одвічний Боже! Ти, що годуєш пташок та зрощуєш польові трави, терпеливо чекаєш, аж поки людина не зрозуміє, що той другий є його братом.
“І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”. “Прости нам наші довги”, які так обтяжують нас тягарем Твоєї справедливості, обтяжують наше сумління, уділи нам щирого жалю за вчинені гріхи та злочини, аби і ми були здатними простити тим, які нас скривдили.
“І не введи нас у спокусу але визволи нас від лукавого”. Бережи нас від гріха, дай нам ласку витривалості при Тобі. Вбережи нас від вічної смерті, пекла. Амінь».
Також читайте: Андрій Майовець: «Той, хто пише ікони, має дослухатися до храму»
Молитва заступництва за грішників, священників, Церкву, країну та – до певної міри – світ була тихою місією с. Отилії.
Під час підготовки до вічних обітів монахиня почула такі слова Ісуса, що стосувались її місії: «Мірою любові душі до Мене є любов до ближнього, не любить Мене правдиво той, хто не дбає про спасіння душ. Любов до Бога та ближнього – це два великі стовпи, що підносять людину… Там, де нема досконалої любові до ближнього — нема і досконалої любові Бога…».
Воєнні роки виявились надзвичайно важкими для монастиря. До міста почали прибувати все нові і нові люди, постраждалі від війни, часто шукаючи допомоги у релігійних спільнотах. Монастир сестер св. Йосифа не став винятком. В монастирських стінах, окрім сестер та хворих, за якими вони доглядали, розмістилося ще близько 100 осіб. Незабаром крім постійних бомбардувань містом почав ширитися голод. Часто під монастирською брамою сестри натрапляли на дітей та дорослих, які просили хліба. Про один такий випадок пізніше згадувала с. Отилія. Одного разу вона отримала завдання закупити та принести до монастиря продукти, включно з хлібом. Біля монастирської брами зустріла голодних дітей. Сестра, не задумуючись, відламала шматок хліба та роздала його дітям. Сестра-господиня трохи була незадоволена з такої поведінки сестри Отилії, і навіть дорікнула їй за це. Однак ці дорікання не знеохотили монахиню допомагати нужденним – проте наступного разу вона просто розділяла з ними свою частку хліба. Окрім турботи про потребуючих співмістян, с. Отилія продовжувала піклуватися про хворих сестер у Материнському домі у Львові.
Духовне життя та любов до Євхаристії
Щоденна посвята хворим та потребуючим була б неможливою без інтенсивного духовного життя та довіри до Господа.
Сестра Отилія часто молилася в монастирській каплиці перед Пресвятими Дарами, адоруючи Ісуса в Євхаристії. Під час таких молитов вона нерідко переживала два моменти. Перший — усвідомлювала власну мізерність. Проте Господь заспокоїв с. Отилію, сказавши одного разу їй: «Шукаю малих душ. Вони завжди мають вхід до Мого милосердя, стримують Мою справедливість. Я маю цю дорогоцінну монету — терпіння, наповнене любов’ю, як дар жертви, складаю за душі людські…».
Другий – чітко розуміла Божу велич. У пам’яті с. Отилії яскраво закарбувався досвід, якого вона зазнала в каплиці Материнського дому під час однієї з покутних адорацій за каденції матері Пауліни. Монахиня писала: «Стоячи на колінах зі сестрами, я побачила, як до мене наближається Хрест. Вид муки Ісуса так мене налякав, що я не змогла поцілувати Його криваві рани — мене відкинуло назад. Сестри думали, що я задрімала. У глибині серця я почула голос Ісуса: Ти хотіла, просила поцілувати Мої рани, але цей їхній вигляд так тебе налякав». Душа, яка любить Христа стає вільною (свобідною) душею. Чим більша любов до Бога, тим активніше Він може діяти в ній. Адорація Пресвятих Дарів – це місце не лише зустрічі, але й глибокої трансформації душі. «Свобідна душа — це кімната (вечерник), велика, прекрасно прикрашена, в якій перебуває ціле небо, Отець, Я, Святий Дух і війська ангелів, там Ми святкуємо. Там Я продовжую Свою жертву, вільне серце стає вівтарем для Мене».
Супровід Пресвятої Богородиці та досвід споглядання Пресвятої Родини
Пресвята Богородиця особливо опікувалась с. Отилією у її важливі та доленосні життєві моменти. Ось кілька прикладів, що їх знаходимо у щоденниках монахині. У квітні 1992 року по завершенні духовних реколекцій с. Отилія ділилася своїми духовними переживаннями зі своїм духівником. «Я прагнула пережити ці реколекції у глибокому зосередженні та тиші при Непорочному Серці Діви Марії , покрита Її плащем. Це було моє глибинне бажання. Коли ж про це просила Пресвяту Матір, то почула такі слова: “Моє Серце прошите мечем, і ти теж будеш терпіти”».
В іншому місці щоденника читаємо, що свого часу с. Отилія роздумувала про те, що, можливо, їй слід було вступити до монастиря, присвяченого Марії. У відповідь на ці роздуми почула: «Я була віддана в опіку св. Йосифу і хочу, аби і ти була йому віддана». Під час Адвенту (Різдвяного посту) с. Отилія часто ходила на Рорати (богослужіння в передріздвяному часі в Римо-католицькій церкві, прим. ред.) та роздумувала про Пресвяту Родину з Назарету – під час таких роздумів часто в дусі ніби спостерігала картини з її життя.
У свято Різдва Пресвятої Богородиці сестра Отилія записала у своєму щоденнику такий момент: «Роздумувала про Найсвятішу Матір, задивилася у Її життя. Раптом – не знаю, як так сталося – я перенеслася до будиночку в Назареті. Тиша. Марія молилась, стоячи збоку. Йосиф був за верстатом, ніби застиглий, вдивлявся в стоячого на колінах Ісуса. А світло, що відкрило перед мною велич і вартість молитви Бога-Людини, було настільки великим, що ані осягнути, ані зрозуміти його не могла».
У одному з об’явлень перед Другою світовою війною Ісус закликав сестру молитися за свій народ. Через багато десятиліть опісля поручив їй молитися за Горбачова. Відмовляти «Отче наш», лежачи хрестом на підлозі.
Воєнні роки та радянська окупація
У цій частині розповіді про с. Отилію, її служіння та місію ми лише розглянемо її життєвий шлях до моменту вигнання сестер св. Йосифа з їхнього Материнського дому та радянської окупації м. Львова.
В скорому часі слова Ісуса про чорну хмару, що суне зі заходу, справдились: вибухнула Друга світова війна. Час був складним та непевним. З приходом радянської влади сестер виганяють із монастиря повторно; с. Отилія, що в той час хворіла, була відправлена на лікування до лікарняного відділення туберкульозних хворих. Німецька окупаційна влада дозволила монахиням повернутись до їхнього Материнського дому та продовжити свою місію турботи про хворих і вбогих. З повторним приходом радянської влади у 1946 році сестри були репатрійовані до Польщі. З архівних матеріалів довідуємося, що у Львові монахині залишили 10 цегляних будинків на вул. Курковій 49-53, тепер Лисенка, 53. Радянська влада не дозволила сестрам також забрати нічого з меблів та церковного інвентарю. В стінах дому розташовувалося дві каплиці. Одна – мала (про яку ми згадували на початку цієї статті), а друга — фактично Храм Серця Христового, що вміщав 300 осіб. Тут був розміщений центральний образ Серця Христового, який, можливо, написала якась зі сестер на прохання настоятельки Згромадження (що, очевидно, знала про об’явлення с. Отилії). Церкву перетворили на актову залу, якою вона залишається й досі. Сьогодні достеменно не відомо, що трапилось із цим образом, і донедавна єдиною згадкою про нього були дві фотографії з архіву сестер у Кракові. Однак у лютому цього року розпочалася робота з наслідування образу. Сподіваюсь, що він займе належне йому місце у якомусь із римо-католицьких храмів міста – і, можливо, послужить поштовхом до сповнення прохання Ісуса в об’явленнях с. Отилії, аби через неї Серце Христове було з новою силою об’явлене світу. Цікаво, що наступний рік римо-католицький єпископат України проголосив роком Серця Христового: можливо, саме цей образ і пригадування громадськості про сестру Отилію Саху та її духовну спадщину стануть поштовхом до посвяти нашої країни Серцю Христовому, яке єдине може заспокоїти наші серця та принести такий очікуваний мир – внутрішній та зовнішній.
Автор: Назарій Петрів – живе та працює у Львові, греко-католик, випускник УКУ, докторант богослів’я, перекладач, працює в соціальних проєктах.
Також читайте: Сестра Отилія Саха: «Мати Тереза» зі Львова
Назарій Петрів: «Їй приснилися загиблі: близькі, друзі, які просили про справедливість»
Сестра Тобіаша: «Монастир – це не глухий кут, куди тебе заганяє життя, а щасливе місце»
Повязані записи
